Скажу тільки вам одній, що я поназбирав цих кокосів, щоб, спорожнивши їх, зробити з їхніх шкаралущ деякі вельми гарні речі, які я мав намір вам подарувати. От вам і вся правда.
Я переконав її, бо вона відповідає:
– Метелику, не турбуйся про мене, особливо я забороняю тобі витрачати гроші, щоб виготовити для мене щось виняткове. Я щиро вдячна тобі за це, але не роби цього, прошу тебе.
– Гаразд, побачу.
Ух! Я нароз прошу її налити мені аперитиву, чого ніколи не робив. На щастя, вона не помічає моєї ніяковості. Милосердний Бог зі мною.
Дощ іде цілими днями, особливо він посилюється в другій половині дня і вночі. Боюсь, дощові потоки змиють землю з мати, якою прикриті кокосові горіхи. Матьє постійно насипає землю, яку змиває вода. Мабуть, у ямі повно води. З допомогою Матьє я знімаю мату: в ямі вода майже вкриває домовину. Настав критичний момент. Поряд стоїть склеп, де поховано двох дітей, що померли давно. Одного дня я відбиваю в ньому плиту, заходжу досередини й ломом з гострим кінцем довбаю цементну стінку, яка відгороджує склеп від плоту в сусідній могилі. Коли я продовбую в цементній стінці дірку, з неї вдаряє великий струмінь води. Вода стікає із сусідньої могилки в склеп. Я вибираюсь із нього, коли вода підступає мені до колін. Тоді ми ставимо на місце плиту й замащуємо шви білою замазкою, яку роздобув Нарік. Завдяки цій операції води стало вдвічі менше в нашій могилі-сховку.
Якось увечері Карбоньєрі каже мені:
– І коли вже ми позбудемося клопоту через цю втечу?
– Матьє, ми його вже майже позбулися.
– Хочу сподіватися, що майже.
Ми й справді сидимо як на жару.
Вранці я йду до порту й прошу Шапара купити мені два кілограми риби, по які прийду ополудні. Він згоджується. Потім простую до садка Карбоньєрі. Підходячи на місце, бачу три білі каски. Чого це аж троє наглядачів прийшло в садок? Невже вони проводять обшук? Це щось незвичайне. Я ніколи не бачив аж трьох наглядачів у садку Карбоньєрі. Я вичікую понад годину, а далі в мене рветься терпець. Вирішую підійти ближче, аби побачити, що там відбувається. Я сміливо простую по дорозі, що веде до садка. Наглядачі не спускають з мене очей. Це мене заінтриговує, але коли мене відділяють від них лише якихось два десятки метрів, Матьє кладе собі на голову білого носовичка.
Я з полегкістю зітхаю і ще маю чдс заспокоїтись, поки підійду до гурту.
– Добрий день, панове наглядачі. Добрий день, Матьє. Я прийшов по плоди папайї, що їх ти мені пообіцяв.
– На жаль, Метелику, їх у мене покрали, коли я ходив по тички для виткої квасолі. Але днів через чотири-п'ять дозріють інші плоди, вони вже почали жовтіти. А ви, наглядачі, не бажаєте взяти для своїх дружин салату, помідорів і редиски?
– Ти добре доглядаєш свій садок, Карбоньєрі, і я вітаю тебе з цим, – каже один з наглядачів.
Вони набирають помідорів, салату й редиски і йдуть із садка. Я навмисне йду звідси ще раніше, взявши два пучки салату.
Проходжу через кладовище. Дощ змив до половини землю на могилі-сховку. Я помічаю мату за десять кроків. Милосердний Бог справді буде з нами, якщо нас не викриють. Вітер завиває вночі, мов нечиста сила, із страшенною люттю підмітаючи плоскогір'я острова й часто приносячи сюди дощі. Сподіватимемося, що така погода ще якийсь час триватиме. Вона сприятлива для втечі, але не для нашого сховку.
Нарешті найдовша деталь готова, і ми відносимо її на кладовище. Я навіть ставлю її на місце; вона чудово входить шипами в пази. До табору прибігає Буреє – дізнатися, чи я одержав цю дуже громіздку, але найважливішу деталь. Він радий почути, що все минуло добре. Можна подумати, ніби він у цьому) сумнівався!
– В тебе є якісь сумніви? – запитую я його. – Гадаєш, хтось дізнався про це? Ти комусь проговорився? Кажи!
– Ні, ні!
– Одначе мені здається, що тебе щось хвилює. Говори.
– Дуже неприємне враження справляє Бебер Сельє, який надто допитливо скрізь зазирає. Мені здалося, що він побачив, як Нарік забрав з-під верстака одну дерев'яну деталь, поклав її в діжку від вапна й поніс із собою. Він стежив за Наріком аж до воріт майстерні. Свояки йшли білити вапном один корпус. Тому мені стало тривожно на душі. Я звертаюсь до Гранде:
– Цей Бебер Сельє з нашого барака, отже, він не може бути донощиком.
– Цей чоловік – вільновідпущеник, кинутий на суспільні роботи. Він пройшов через африканський батальйон, штрафну роту, це один з недисциплінованих солдатів, що псував на всіх гауптвахтах Марокко й Алжіру, розбишака, не розлучається з ножем, жадібний на юнаків педераст і запеклий картяр. Зроду він не був цивільною людиною. Висновок: нічого доброго не слід сподіватись від нього, він украй небезпечний. Каторга – це його дім. Якщо ти дуже сумніваєшся, випереди події, вколошкай його цієї ночі, таким чином, він не встигне донести на тебе.
– У нас нема ніяких доказів, що він стукач.
– Твоя правда, – каже Галгані, – але в нас нема доказів того, що він порядний чолов'яга. Сам знаєш, що такі каторжани не люблять утікачів. Утечі порушують їхнє спокійне й розмірене животіння. Може, про щось інше вони й не доносять, а от про втечі – хто знає?
Я раджуся з Матьє Карбоньєрі. Він теж схиляється до думки, що треба цієї ночі його порішити. Він хоче зробити це сам. Я припустився помилки, не давши йому це зробити. Мені бридко, коли когось убивають тільки через звичайну підозру. А що, коли Буреє все те, що він розповів, примарилося? Сповнений страху, він міг побачити все те іншими очима. Я запитую Наріка:
– Смачна Кашо, чи ти нічого підозрілого не помітив у поведінці Бебера Сельє?
– Ні, нічого. Я виніс діжку на плечі, щоб тюремник не побачив на воротях, що в ній лежить. Я мав, згідно з виробленою тактикою, стати під самим носом у тюремника, не знімаючи з плеча діжки, й чекати на свояка. Я повинен був дати зрозуміти тюремникові, що я не поспішаю вийти, а викликати в нього довіру, аби він не зазирнув у діжку. Але потім мій свояк сказав мені, що він помітив, як Бебер Сельє пильно стежив за нами.
– Твоя думка?
– Зваживши на важливість деталі, про яку, тільки-но глянувши на неї, можна сказати, що вона виготовлена для плоту, мій свояк розхилювався і теж злякався. Йому здалося, що Бебер Сельє все зрозумів.
– Я теж такої думки. Не говоритимемо більше про це. Коли виноситимете останню деталь, спершу роздивіться, де перебуває Бебер Сельє. Стережіться його, як наглядача.
Цілу ніч я грав у карти. Виграв сім тисяч франків. Що недбаліше грав, то більше вигравав. О пів на п'яту ранку виходжу на свою, вибачайте, роботу. Дощ ущух. Я лишаю мартініканця працювати, а сам іду ще потемки на кладовище. Нагрібаю ногою на могилку землі, бо заступа не можу знайти. Коли о сьомій годині вирушаю рибалити, вже світить ясне сонце. Я простую на косу, що з південного боку Руайялю. Там я маю намір спустити на воду пліт. Море бурхає. Не знаю, але в мене таке враження, що відчалити від острова буде нелегко – хвиля може викинути пліт на скелі. Я закидаю вудки й дуже скоро наловлюю понад п'ять кілограмів барабульок. Потім, почистивши рибу й ополоснувши її в морській воді, сідаю на землю. Я, страшенно стомившись минулої ночі в грі у карти, почуваюсь недобре. Сидячи в затінку, думаю про те, що напруження, в якому я прожив понад три місяці, наближається до свого кінця, і, згадавши про Сельє, вирішую, що я не маю права його вбивати.
Я йду до Матьє. З муру навколо садка добре видно могилку. Поруч залишилося трохи свіжої землі. (Ополудні Карбоньєрі підмете її. Заходжу до Жюльєтти й віддаю їй половину риби.
– Метелику, мені снився поганий сон про тебе. Я бачила тебе закривавленого й закутого в кайдани. Не роби дурниць. Боюся, з тобою може щось статися. Я так розхвилювалася через топ сон, що навіть забула вмитися й зачесатися. Я роздивлялася в бінокль, шукаючи, де ти рибалиш, але не побачила тебе. Де ти наловив цієї риби?
– З іншого боку острова. Ось чого ви мене не побачили.
– Чому ти йдеш рибалити так далеко, що я не можу тебе побачити в бінокль? А що, коли тебе змиє хвиля? Ніхто цього не побачить і не прийде рятувати тебе від акул.
– О, не перебільшуйте!
– Ти так гадаєш? Я забороняю тобі рибалити в тому кінці острова, а коли ти мене не послухаєшся, то я зроблю так, що тебе позбавлять права ловити рибу.
– Ну що ви, пані. Аби задовольнити вас, я казатиму вашому служникові, куди йду рибалити.
– Гаразд. Але в тебе стомлений вигляд.
– Так, пані, я йду до табору поспати.
– Що ж, я чекаю тебе о четвертій годині на каву. Ти прийдеш?
– Так, пані. Неодмінно.
Не вистачало мені тільки Жюльєттиного сну, аби почувати себе спокійніше! Ніби в мене мало свого клопоту. – аж на тобі, ще й цей сон!
Буреє каже, що він справді відчуває, ніби за ним стежать. Уже два тижні ми чекаємо на останню деталь завдовжки півтора метра. Нарік і Кеньє кажуть, що не помічають нічого ненормального, проте Буреє й далі опирається робити цю деталь. Якби на ній не мало бути п'яти гнізд, розташованих на точній відстані одне від одного, то Матьє виготовив би її в садку. Справді, в ці гнізда мають увійти п'ять шипів іншої деталі плоту. Нарік і Кеньє, які ремонтують каплицю, мають змогу виносити чимало матеріалу з майстерні. Навіть більше, вони іноді використовують візок, у який запрягають буйвола. Тож треба скористатися з цієї нагоди.
Буреє, якого ми підштовхуємо, починає робити всупереч своїй волі цю деталь. Одного дня він каже нам, що певен, ніби щоразу, коли він виходить з майстерні, хтось бере в руки цю деталь, а потім знову кладе на місце. Йому залишилося видовбати останнє гніздо на кінці деталі. Ми ухвалюємо, щоб він це зробив, а відтак сховав деталь під дошкою свого верстака. Йому треба буде почепити на деталь волосок, аби пересвідчитися, чи хтось торкався її. Він видовбує гніздо й о шостій годині, пересвідчившись, що в майстерні більше нема нікого, крім наглядача, останнім іде з неї. Отже, наша деталь залишилася під верстаком з волоском. Ополудні наступного дня я чекаю в таборі приходу з майстерні робітників – це якихось вісімдесят чоловік. Нарік і Кеньє приходять разом з усіма, а Буреє немає. До мене підходить один німець і дає мені згорнуту й заклеєну цидулку. Бачу, її ніхто не розпечатував. Читаю:
"Волоска нема на місці, отже, хтось торкався деталі.