Думки були моїм аку-аку, і я міг послати їх куди хотів. Вони летіли так швидко, як аку-акубургомістра, що за одну мить міг домчати до Чілі чи до інших країв.
Я намагався чітко уявити собі аку-аку бургомістра. Навряд чи й сам бургомістр чітко уявляє собі його. Та, врешті, аку-аку були його думки, його сумління, його інтуїція, — все те, що, зібране докупи, могло створити уяву про невидимий дух. Щось таке невловиме, без плоті і крові, що може надихати людину на незвичайні вчинки, поки та живе, а коли людина вмирає і після неї не залишається й сліду — вартує печери свого господаря.
Питаючи поради в свого аку-аку, бургомістр стояв такий самий принишклий і мовчазний, як і в ту хвилину, коли розмовляв з своєю покійною бабусею. Не встиг я тоді рота розтулити, як хід його думок був перерваний і бабуся зникла. Він стояв, глибоко задумавшись, і заглиблювався в своє власне сумління, дослухався до своєї інтуїції. Він розмовляв з своїм аку-аку. Можна як завгодно назвати в людині все невідчутне, що не зміряєш на метри і не зважиш на кілограми. Бургомістр звав це своїм аку-аку. І коли аку-аку нічого було робити, бургомістр ставив його поряд з собою з лівого боку. А чому ж би й ні? Адже ж аку-аку і так весь час вирушає в найдивовижніші місця.
Мені стало шкода свого аку-аку. Цілий. рік він ходив за мною на прив'язі, не маючи змоги вільно линути в простори всесвіту. Мені навіть здалося, що я чую його нарікання.
— Ти стаєш нудним, — сказав він. — Тебе ніщо не цікавить, крім сухих фактів. Подумай трохи про ті дивовижні речі, які відбувалися на цих островах в минулому. Подумай про долю людей, про все те, чого ти не можеш викопати з землі лопатою.
— Але ж це наукова експедиція, — заперечив я. — Більшу частину свого життя я прожив серед учених і завчив їхню першу заповідь: завданням науки є чисте дослідження. Жодних здогадів. Жодних спроб довести ту чи іншу версію.
— Ламай цю заповідь, — порадив мій аку-аку. — Наступи цим ученим на мозоль.
— Ні, — рішуче відповів я. — Я вже раз зробив таке, попливши сюди на плоту "Кон-Тікі". Цього разу в нас археологічна експедиція.
— Тьфу! — обурився аку-аку. — Археологи теж люди. Хто-хто, а я вже на них надивився!
Я попросив його мовчати і бризнув водою на комара, що насмілився залетіти в хмарку водяного пилу. Та мій аку-аку не міг усидіти спокійно.
— А як ти гадаєш, звідки прибули на острів Пасхи люди з рудим волоссям? — спитав він.
— Помовчи, — відповів я. — Я знаю тільки те, що вони там були, коли європейці вперше відвідали острів. З їхнього роду походить бургомістр. Крім того, всі гігантські статуї увінчані червоними перуками. Якщо б ми сказали щось більше, то втратили б під ногами опору.
— Рудоволосі теж не мали твердої опори, коли вирушали на цей острів. Коли б вони чекали на таку опору, то ніколи б не досягли острова. — пожартуваваку-аку.
— Я не хочу гадати, — заявив я повертаючись на живіт. — Я не буду, говорити більше, ніж я знаю.
— Чудово. Якщо ти розповіси те, що знаєш, то я додам те, чого ти не знаєш.
Нарешті ми знайшли спільну мову.
— Ти думаєш, що колір їхнього волосся залежить від клімату острова? — питав він далі. — Чи, може, ти знаєш якесь інше пояснення?
— Дурниці, — сказав я. — Я, звичайно, розумію, що на острів повинні були прибути люди, які вже мали руде волосся. Принаймні хоч деякі з них.
— А чи жили такі люди десь у сусідстві?
— На багатьох островах. Наприклад, на Маркізькому архіпелазі.
— А на материку?
— В Перу. Коли іспанці відкрили державу інків, Педро Пізарро записав, що серед невисоких смаглявих індійців Анд жило панівне плем'я інків. Це були високі люди з шкірою білішою, ніж у самих іспанців. Пізарро навіть називає на ім'я деяких жителів Перу, що мали білу шкіру і руде волосся. І мумії свідчать про це саме. На узбережжі Тихого океану поблизу Паракаса в піщаній пустелі є просторі печери, де в штучних гробницях чудово збереглися мумії. Коли розгорнути їхні барвисті, покривала, то можна побачити, що в деяких мумій волосся чорне і жорстке, як у більшості індійців, а в інших, хоч вони зберігалися в таких самих умовах, волосся руде, часто каштанове, шовковисте і кучеряве, як у європейців. Ці люди мали продовгуватий череп, були високого зросту і дуже відрізнялися від сучасного індійського населення Перу. Спеціалісти, вивчивши їхнє волосся під мікроскопом, встановили, що воно має всі ті якості, які відрізняють нордичний тип волосся від волосся монголів та індійців.
— А що кажуть легенди? Адже в мікроскоп всього не побачиш.
— Легенди нічого не доводять.
— Але про що ж вони все-таки говорять?
— Коли Пізарро спитав, хто були люди з білою шкірою і рудим волоссям, індійці відповіли йому, — що це останні потомки бородатих білих людей віракоча — народу богів. Вони були так схожі на європейців, що, коли ті прибули в царство інків, їх також назвали, віракоча. Адже факт, що Франціско Пізарро тому й зумів пробратися з жменькою іспанців у саме серце царства інків, захопити в полон короля-сонце і підкорити всю його величезну державу, а величезні войовничі полчища короля не посміли навіть волоска торкнути з голови пришельців.
Інки вірили, що це віракоча повернулися назад зз-за Тихого океану, бо, згідно з найвідомішою їхньою легендою, попередник інків, король-сонце Кон-Тікі Віракоча покинув Перу і разом, із своїми підданими подався мандрувати по Тихому океану Піднявшись у гори до озера Тітікака, іспанці побачили там найбільші в Південній Америці руїни Тіауанако — побудовані на горі штучні тераси, класичні мури з великих, майстерно припасованих одна до одної кам'яних брил і численні гігантські статуї людей. Коли відомий літописець Сьєза де Леон спитав індійців, хто залишив після себе ці величезні руїни, йому відповіли, що їх було споруджено ще задовго до того, як інки прийшли до влади. Їх створили білі бородаті люди, такі самі, як іспанці. Але одного разу ці люди залишили свої мури й статуї і під проводом свого короля Кон-Тікі Віракоча вирушили спочатку в Куско, а потім до Тихого океану. Їх прозвали віракоча, тобто "морська піна", тому що вони були білі і зникли безслідно, як піна в океані.
— Ага, — сказав мій аку-аку, — це дуже цікаво.
— Але це ще нічого не доводить, — заперечив я.
— Нічого, — погодився аку-аку.
Я ще раз кинувся в прохолодну воду, щоб освіжитись а коли виліз на берег, аку-аку знову взявся за мене.
— Бургомістр походить з роду таких рудоволосих людей, — почав він. — Він і його предки, які створили гігантські статуї, називали себе довговухими. Хіба це не дивно, що їм спало на думку витягнути собі мочки вух до плечей?
— А що ж тут дивного? — зауважив я. — Такий звичай існував і на Маркізьких островах, і на Борнео, і в деяких районах Африки.
— І в Перу?
— В Перу також. Іспанці записали, що панівні роди інків звали себе орехонес, тобто довговухими, бо їм, дозволялось, на відміну від своїх підданих, штучно витягувати мочки вух. Коли проколювали вуха, відбувалася урочиста церемонія. Педро Пізарро записав, що білу шкіру мали переважно довговухі.
— А що говорить легенда?
— Легенда острова Пасхи каже, що цей звичай була завезено туди ззовні. Їхній перший король прибув на острів з довговухими на кораблі, після шістдесятиденної подорожі зі сходу в напрямку заходу сонця.
— На сході лежала держава інків. Що говориться в їхніх легендах?
— Легенди розповідають, що коли Кон-Тікі Віракоча вирушив океаном на захід, з ним були довговухі. Перш ніж покинути Перу, по дорозі з озера Тітікака до Тихого океану, він зупинився в Куско. Тут Кон-Тікі призначив вождя на ім'я Алькавіз і наказав, щоб після йога від'їзду всі наступники витягували собі вуха. Коли іспанці вперше прибули на озеро Тітікака, місцеві індійці теж розповіли їм, що Кон-Тікі Віракоча був вождем довговухих людей, які плавали по озеру в очеретяних човнах. Вони проколювали собі вуха, затягували в них великі кільця з очерету тотора і називали себе рінгрім, тобто "вухо". За словами індійців, саме ці довговухі допомагали Кон-Тікі Віракоча перевозити і вкладати гігантські кам'яні блоки вагою понад сго тонн, які лежать і досі в Тіауанако.
— Як же перевозили ці велетенські камені?
— Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто "Шляхом до Тіауанако". До речі, сусідню гору вони називають "Пупом землі".
— Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись.
— Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я.
— Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах?
— Так, той самий.
— А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара?
— Це так.
— І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара.
— Це теж так.
— Тоді я спитаю тебе ще тільки про одне і дам тобі на все відповідь. Нам відомо, що інки плавали по морю. Чи можна на цій підставі вважати, що їхні попередники теж були мореплавцями?
— Звичайно, можна. Ми знаємо, що вони не раз з'являлися на Галапагоських островах. Нам відомо й те, що в могилах доінкської епохи в Паракосі, саме там, де знайдено мумії високих рудоволосих людей, лежали численні висувні кілі з різьбленими ручками.