Це мудре рішення дало нам надію.
Ван Гелсінґ провадив:
— Всередині того будинку ми, можливо, знайдемо більше відповідей на наші питання. У будь-якому разі хтось із нас змушений буде залишатися там, поки решта шукатиме в інших місцях, де можуть ховатися інші скрині з землею — в Бермондсі й Майл-Енд.
Лорд Годалмінґ зауважив:
— Я можу зробити дещо, що нам не завадить: телеграфувати своїм людям, щоб тримали напоготові коней і екіпажі в зручних для нас місцях.
— Друже, це ж блискуча ідея, — вигукнув Моріс, — підготувати все на випадок, якщо нам потрібно буде їхати верхи; але ти не думаєш, що твій екіпаж із фамільним гербом на об'їзній дорозі Валворта чи Майл-Енда впадатиме в око? Мені здається, що нам ліпше скористатися кебами, коли ми вирушимо на південь чи схід, і, крім того, нам слід буде залишати їх десь поблизу потрібного місця.
— Друг Квінсі має рацію! — мовив професор. — У нього, як кажуть, ясна голова. Ми збираємося взятися до складної справи, і треба діяти так, щоб якомога менше привертати до себе уваги.
Інтерес Міни дедалі зростав, і я був радий бачити, що складний стан наших справ допомагає їй забути на деякий час про той жах, який вона пережила вночі. Вона була дуже блідою, майже як примара, вона так змарніла, що в неї запали вуста, оголилися зуби, які трохи почали виступали. Я не хотів звертати на це її увагу, щоб не завдавати їй непотрібного болю. Але на думку про те, що такий самий вигляд мала і бідолашна Люсі, коли граф пив із неї кров, у мене кров холола в жилах. Але її зуби поки що не загострилися, щоправда, минуло зовсім мало часу, і я усвідомлював, що майбутніх страхів нам не уникнути.
Коли ми почали обговорювати послідовність наших дій, виникли нові сумніви. Врешті-решт ми вирішили, що перш ніж вирушати на Пікадиллі, маємо знищити лігвище графа, розташоване поблизу, у покинутому будинку. Навіть якщо він і довідається про це, ми все одно вестимемо перед у нашій боротьбі проти нього. А його перебування у своїй матеріальній оболонці — його найуразливішому стані — надасть нам нових переваг.
Щодо розстановки сил, то професор вирішив так: потому як ми повернемося з Карфакса, на Пікадиллі ми маємо вирушити всі разом. Обидва доктори і я залишимося в будинку, а лорд Годалмінґ і Квінсі відшукають і знищать лігвища графа у Валворті й Майл-Енді. Професор сказав: можливо, хоча й малоймовірно, граф з'явиться на Пікадиллі протягом дня, і якщо це станеться, ми зможемо схопити його просто там. У будь-якому разі ми маємо бути готові простежити за ним. Я був цілком незгодний із цим планом, бо мав би вирушати разом із ними, і я наполягав, що мені конче треба залишитися тут і захищати Міну. Я гадав, що так і має бути, але Міна навіть і чути не хотіла мої заперечення. Вона відповіла, що я можу виявитися корисним деінде, якщо доведеться зіткнутися з юридичними документами: серед паперів графа, можливо, будуть якісь відомості, які допоможуть нам, а я міг би витлумачити їх, ґрунтуючись на своєму попередньому досвіді в Трансільванії. А тому для боротьби з надзвичайною силою графа ми маємо об'єднати всі наші сили. Я поступився, бо рішення Міни було непохитним. Вона сказала: свою останню надію вона покладає на те, що ми працюватимемо разом.
— Що ж до мене, то я не боюся. Для мене гірше вже не стане. І що б не сталося, ми завжди маємо відчувати підтримку одне одного і надію. Ти можеш іти, мій чоловіче! Господь захистить мене, якщо на те буде Його воля, і байдуже, сама я буду чи поруч із кимось.
Тоді я скочив із місця і вигукнув:
— Заради Бога, рушаймо, бо ми гаємо час. Граф може прийти на Пікадиллі раніше, ніж ми думаємо.
— Ні, цього не станеться! — сказав Ван Гелсінґ, піднявши руку.
— Чому? — спитав я.
— Хіба ти забув, що минулої ночі він добряче побенкетував, а тому прокинеться пізніше? — відповів він, навіть посміхнувшись при цьому.
Чи забув я! Хіба я зможу коли-небудь це забути? Хіба хто-небудь із нас зможе забути те жахливе видовище? Міна щосили намагалася триматися хоробро, але біль здолав її, і вона, затуливши обличчя долонями, застогнала, затремтівши при цьому. Ван Гелсінґ насправді не хотів нагадувати їй про страхіття, яке їй довелося пережити. У нього просто вилетіли з голови особливості її участі у цій справі, бо він зосередив увагу на іншому питанні.
Коли він усвідомив, щó бовкнув, то злякався через своє глупство і спробував заспокоїти її.
— О мадам Міно, — промовив він, — люба, люба мадам Міно! І це сказав я, котрий так захоплюється вами! Мені немає прощення. Цей дурний старий рот і ця дурна стара голова не заслуговують на нього, ви не забудете цього, чи не так? — говорячи, він низько схилився перед нею.
Міна взяла його за руку і, поглядаючи на нього крізь сльози, мовила захриплим голосом:
— Ні, не забуду, бо це добре, що я ще здатна пам'ятати. Разом із цим у моїй пам'яті є багато доброго про вас, і все це зберігатиметься вкупі. Але ви мусите незабаром вирушати. Сніданок готовий, і ми маємо поїсти, щоб бути сильними.
Сніданок був не таким, як зазвичай. Ми намагалися бути веселими і підбадьорювати одне одного. Найжвавішою і найвеселішою здавалася Міна. Коли сніданок добіг кінця, Ван Гелсінґ підвівся і мовив:
— А тепер, дорогі друзі, берімося до нашої жахливої справи. Скажіть, чи всі озброєні так, як були озброєні тієї ночі, коли вперше навідалися до лігвища нашого ворога? Чи всі взяли зброю не лише проти примар, а й проти смертних у крові і плоті, нападу яких ми можемо зазнати?
Ми підтвердили свою готовність.
— Тоді гаразд. Ви, мадам Міно, у будь-якому разі будете тут у безпеці до заходу сонця. А ми маємо повернутися до заходу… якщо… Ми повернемося! Але перш ніж ми вирушимо, дайте мені поглянути на ваше озброєння проти вурдалака. Поки ви спускалися вниз, я приготував вашу кімнату, розмістивши у ній речі, завдяки яким, як ми переконалися, він не зможе увійти. А тепер дозвольте мені поставити захист і на вас. Я торкнуся вашого чола цим шматком священної облатки в ім'я Отця і Сина і…
Пролунав страшний стогін, від якого в нас волосся на голові стало сторч. Коли Ван Гелсінґ торкнувся облаткою чола Міни, та обпалила її шкіру… Це було так, ніби її чола торкнулися розпеченим до білого жару залізом. Щойно моя бідолашна дорога дружина відчула біль, водномить вона усвідомила, що сталося, і від перенапруження, якого зазнала, не втримала в собі жахливого стогону. Але здатність говорити незабаром повернулася до неї. Не встиг іще стихнути її стогін, як наступила реакція: вона впала на коліна, охоплена страшними муками приниження; затуляючи обличчя прегарним своїм волоссям, як у давнину прокажений — накидкою, вона заголосила:
— Нечиста, нечиста! Навіть Господь усемогутній уникає мого брудного тіла! Мені доведеться носити цей знак ганьби на чолі до самого Судного дня.
Всі замовкли. Я впав навколішки поруч із нею у муках від своєї безпомічності і міцно пригорнув її. Кілька хвилин наші нещасні серця билися в такт, тимчасом як наші друзі стояли відвернувшись, приховуючи свої безмовні сльози. Потім Ван Гелсінґ повернувся до нас і сказав таким серйозним тоном, що я зрозумів, що на нього зійшло осяяння:
— Можливо, вам доведеться носити цю мітку, поки Господь у Судний день не з'ясує, чим ви завинили, щоб виправити всі помилки на землі, які роблять Його діти, яких Він оселив там. Мадам Міно, люба моя, якби тільки ми, які так люблять вас, могли бути там тоді, коли це червоне тавро — знак того, що Господь відає про все, зникне з вашого чола, коли Господь дізнається правду і зніме з нас цей важкий тягар! А до цього моменту кожен із нас нестиме свій хрест, як зробив це Син Божий, виконуючи свою обітницю. Можливо, ми обрані Ним і маємо виконувати Його волю, незважаючи на удари і ганьбу, сльози і кров, сумніви і страхи і все, що робить людину відмінною від Бога.
У його словах була надія і підтримка, і вони змушували підкоритися. Ми з Міною обоє відчули це і, водночас узявши дві руки старого, нахилилися і поцілували йому долоні. А потім, не промовивши жодного слова, ми всі разом стали навколішки й, узявшись за руки, заприсяглися одне одному у вірності. Ми, чоловіки, пообіцяли зняти вуаль скорботи з голови тієї, яку кожен по-своєму любив. І ми благали Господа, щоб допоміг нам і скерував у тому жахливому завданні, яке лежало перед нами. Настав час вирушати. Отже, я сказав Міні "прощавай", і це прощання жоден із нас не забуде до самої смерті. Ми вирушили виконувати свій обов'язок.
В одному я був переконаний: якщо станеться так, що Міна мусить залишатися вурдалачкою до кінця життя, то вона не увійде у цей невідомий і жахливий світ сама. Я гадав так, бо у давні часи вважалося, що де є один вурдалак, там буде їх багато. Так само, як їхні огидні тіла могли відпочити лише в освяченій землі, то і найсвятіша любов була джерелом поповнення їхніх жахливих лав.
Ми без жодних проблем дісталися Карфакса і побачили, що там усе було так, як і минулого разу. Важко було повірити, що серед такого прозаїчного оточення — пилу і руїн — було щось, що викликало жах, який нам уже довелося відчути. Якби ми не були готові до цього і якби в нас не залишилися страхітливі спогади, ми навряд чи боролися б і далі. Ми не знайшли ані паперів, ані жодних ознак того, що будинок якимось чином використовувався. А величезні скрині у старовинній каплиці здавалися такими самими, як ми бачили їх попереднього разу.
Ван Гелсінґ урочисто сказав нам, коли ми вишикувалися перед ним:
— А тепер, друзі мої, ми маємо виконати свій обов'язок. Ми повинні позбавити сили освячену пам'яттю святих людей землю, яку він привіз із далекого краю з такою низькою метою. Він обрав цю землю, тому що вона свята. Отже ми боротимемося проти нього його власною зброєю, бо ми зробимо її ще святішою. Вона була освячена для людей, тепер ми освятимо її для Бога.
З цими словами він дістав зі свого саквояжа викрутку і гайковий ключ, і незабаром віко однієї зі скринь було відкручене. Земля смерділа пліснявою і вогкістю, але ми не зважали, бо вся наша увага була зосереджена на професорові. Діставши з саквояжа освячену облатку, він побожно поклав її на землю, а потім засунув віко на місце і заходився закручувати шурупи, а ми допомагали йому.
Ми вчинили так само з усіма величезними скринями і залишили їх у тому ж вигляді, у якому знайшли, але в кожній із них тепер була облатка.