Влаштовуйся, як сам знаєш.
В хвилину, коли Ла Моль, перетрусивши всю кімнату, почав був клясти злодіїв, що залазять навіть у Лувр, з'явився паж від герцога д'Алансона з славетним плащем.
— А! — скрикнув Ла Моль. — Ось він, нарешті!
— Ваш плащ, пане? — сказав паж. — Монсеньйор послав узяти його у вас, щоб з'ясувати відтінок його кольору, бо побився об заклад з приводу цього.
— Та я, — сказав Ла Моль, — питав про нього тільки тому, що хочу вийти, а якщо його високість бажає задержати плащ...
— Ні, пане граф, все вже скінчено.
Паж вийшов. Ла Моль пристібнув плащ.
— Ну, — сказав Ла Моль, — що ж ти вирішив?
— Нічого не знаю.
— Знайду я тебе тут увечері?
— Як я можу сказати?
— Ти не знаєш, що робитимеш через дві години?
— Я знаю, що робитиму, але не знаю, що мені скажуть робити.
— Герцогиня де Невер?
— Ні, герцог д'Алансон.
— Справді, — сказав Ла Моль, — я помітив, що з деякого часу він виявляє до тебе велику прихильність.
— Так, — сказав Коконна.
— Щастя твоє забезпечене, — сказав, сміючись, Ла Моль.
— Пхе! — пустив Коконна. — Найменший принц!
— О, — сказав Ла Моль, — йому так хочеться стати найстаршим, що, може, небо зробить для нього таке чудо. Отже, ти не знаєш, де будеш увечері?
— Ні.
— То к чорту... або, краще, до побачення!
— Цей Ла Моль неможливий, — сказав Коконна. — Усе вимагає казати йому, де ти будеш? Хіба можна знати? До того ж мені, здається, хочеться спати.
І він знову ліг.
А Ла Моль подався до апартаментів королеви. У відомому вже нам коридорі він зустрів герцога д'Алансона.
— А, це ви, пане де Ла Моль? — сказав герцог.
— Так, монсеньйор, — відповів Ла Моль, шанобливо вітаючи його.
— Ви виходите з Лувра?
— Ні, ваша високість, я йду засвідчити свою пошану її величності королеві Наварській.
— О котрій годині вийдете ви від неї, пане де Ла Моль?
— Монсеньйор має дати мені накази?
— Ні, не зараз, але я матиму до вас справу сьогодні ввечері.
— О котрій годині?
— Між дев'ятою — десятою.
— Матиму честь з'явитись в цей час до вашої високості.
— Добре, я чекатиму вас.
Ла Моль уклонився і пішов своєю дорогою.
— У герцога, — подумав він, — бувають моменти, коли він блідий, як труп. Дивно.
І постукав у двері до королеви. Жільйона, що, здавалося, чекала його, провела його до Маргарити.
Маргарита була зайнята роботою, яка, здавалось, дуже втомила її. Перед нею лежав папір, увесь списаний та покреслений, і том Ізократа[97]. Вона зробила Ла Молю знак, що хоче закінчити параграф; потім, дописавши, — на що знадобилось небагато часу, — вона кинула перо і попросила молодого чоловіка сісти коло неї. Ла Моль сяяв. Ніколи він не був такий гарний, такий радісний.
— Грецька мова! — скрикнув він, скинувши оком на книгу. — Промова Ізократа! Що ви хочете робити з цим? О, а на цьому папері — латина: Ad Sarmatiae legatos reginae Margaritae concio![98] Ви будете промовляти до цих варварів латинською мовою?
— Доведеться, — сказала Маргарита, — бо вони не знають французької.
— Але як же можете ви складати відповідь, не чувши їх промови?
— Кокетка, більша ніж я, почала б запевняти вас, що вона імпровізує свої промови; але вас, мій Гіацинт, я не дуритиму такими запевненнями; мені заздалегідь прислали промову, і я складаю відповідь на неї.
— Посли незабаром мають прибути?
— Більше: вони вже прибули сьогодні вранці.
— Але ніхто про це не знає?
— Вони прибули інкогніто. Урочистий в'їзд відкладено, здається, на післязавтра. Зрештою ви побачите, — сказала Маргарита з задоволенням, але не без педантизму, — що складене сьогодні ввечері написано непоганою цицеронівською мовою. Проте, облишмо ці дрібниці. Поговоримо про те, що трапилося з вами.
— Зо мною?
— Так.
— Що ж зо мною трапилось?
— Ах, хоч ви й бадьоритесь, а таки трохи бліді.
— То це тому, що надто довго спав, — визнаю вину свою.
— Ну, ну, не фанфароньте, я все знаю.
— То, будь ласка, скажіть і мені, бо я нічого не знаю.
— Ну, відповідайте по щирості. Про що питала у вас королева-мати?
— Королева-мати у мене?! А вона мала зо мною говорити?
— Як! Ви не бачили її?
— Ні.
— І короля Карла?
— Ні.
— І короля Наварського?
— Ні.
— Але герцога д'Алансона бачили?
— Так, тільки що зустрівся з ним у коридорі.
— Що він сказав вам?
— Що дасть мені якісь накази між дев'ятою й десятою годиною вечора.
— І більш нічого?
— Нічого.
— Дивно!
— Що ж тут дивного, скажіть мені?
— Що ви не чули ні про що.
— Що таке трапилось?
— Трапилось те, що весь цей день ви висіли над безоднею.
— Я?
— Так, ви...
— З якої причини?
— Слухайте. Де Муї, несподівано захоплений цієї ночі в кімнаті короля Наварського, якого хотіли заарештувати, убив трьох чоловік і врятувався так, що помітили тільки славетний червоний плащ.
— Ну?
— Ну, цей червоний плащ, що раз уже призвів до помилки мене, призвів тепер і інших: на вас мають підозру, навіть обвинувачують вас у потрійному вбивстві. Сьогодні ранком вас хотіли арештувати, судити, — хто знає? — засудити, може, бо ви не сказали б, де ви були, щоб врятувати себе, — правда?
— Сказати, де я був! — скрикнув Ла Моль. — Скомпрометувати вас, вас, моя прекрасна королево! О, правда ваша, я пішов би на смерть з співом на устах, щоб не дати очам вашим пролити навіть однієї сльозинки.
— Бідний мій дворянине! — сказала Маргарита. — Я дуже плакала б!
— Як же розійшлася ця хмара?
— Здогадайтесь.
— Як мені знати?
— Був один тільки спосіб довести, що вас не було в кімнаті у короля Наварського.
— Який?
— Сказати, де ви були.
— Ну?
— Ну, я сказала.
— Кому?
— Матері.
— І королева Катерина...
— І королева Катерина знає, що ви мій коханець.
— О, пані, стільки зробивши для мене, ви можете всього вимагати від слуги вашого. Те, що ви зробили, Маргарита, прекрасне й величне! Життя моє належить вам!
— Сподіваюсь, бо я вирвала його у тих, хто хотів відібрати його в мене. Але тепер ви врятовані.
— І вами! — скрикнув молодий чоловік. — Моєю обожуваною королевою!
У цю мить почувся брязкіт, від якого вони здригнулися. Ла Моль з жаху кинувся назад. Маргарита, скрикнувши, завмерла і дивилася на розбиту шибку в вікні.
У шибку влетів камінь завбільшки з яйце і покотився по підлозі.
Ла Моль теж побачив розбиту шибку і зрозумів причину брязкоту.
— Який це нахаба? — скрикнув він і скочив до вікна.
— Стривайте, — сказала Маргарита, — до каменя, здається, щось прив'язано.
— Справді, — сказав Ла Моль, — ніби папір.
Маргарита нахилилась до каменя і зірвала згорнутий вузенькою стьожкою тоненький папірець, що оперізував його посередині.
Папірець був прив'язаний шворкою, що звисала в розбите вікно надвір.
Маргарита відв'язала лист і прочитала.
— Нещасний! — скрикнула вона.
Вона подала папірець Ла Молю, що стояв блідий і нерухомий, як статуя Жаху.
Ла Моль з передчуттям, від якого серце його болісно стискалося, прочитав:
"Пана де Ла Моля дожидаються з довгими шпагами в коридорі, що веде до пана д'Алансона. Може, він визнає за краще вийти через це вікно і приєднатись до де Муї в Манті".
— Е, що там! — сказав Ла Моль, прочитавши. — Хіба їхні шпаги довші за мою?
— Ні, але їх, може, десять проти однієї.
— А хто той друг, що прислав нам цю записку? — спитав Ла Моль.
Маргарита взяла записку з рук молодого чоловіка і подивилась на неї гарячими очима.
— Рука короля Наварського! — скрикнула вона. — Коли він попереджає, значить небезпека певна. Тікайте, Ла Моль, тікайте, прошу вас.
— Як же мені тікати? — сказав Ла Моль.
— Через вікно, тут же сказано про вікно.
— Звеліть, королево моя, і я скочу в вікно, хоч би мені довелося двадцять разів розбитись, падаючи.
— Стривайте, стривайте, — сказала Маргарита, — до шворки, здається, прив'язане щось важке.
— Побачимо, — сказав Ла Моль.
І, витягши до себе те, що було причеплене до вірьовки, вони з невимовною радістю побачили сплетену з волосу й шовку драбинку.
— Ви врятовані! — скрикнула Маргарита.
— Це чудо небесне!
— Ні, це допомога короля Наварського.
А якщо це, навпаки, пастка? — сказав Ла Моль. — Якщо драбинка ця порветься в мене під ногами? Пані, хіба ви не признались сьогодні в коханні до мене?
Маргарита, в душі якої спалахнула була радість, знову зблідла смертельно.
— Ваша правда, — сказала вона, — це можливо.
І пішла до дверей.
— Що хочете ви робити? — скрикнув Ла Моль.
— Упевнитись сама, чи правда, що вас чекають у коридорі.
— Ні, ні і А якщо їх лють обернеться проти вас?
— Що посміють вони зробити принцесі французькій? Я жінка і принцеса крові, я двічі недоторкана.
Королева вимовила ці слова з такою гідністю, що Ла Моль зрозумів, що вона справді не ризикує нічим, і він мусить дати їй робити так, як вона сама знає.
Маргарита залишила Ла Моля під охороною Жільйони, давши йому волю, залежно від подій, тікати чи дожидатись, поки вона вернеться, і пішла коридором, що мав відгалуження до бібліотеки та кількох приймальних зал, а кінцем виходив до апартаментів короля і королеви-матері, а також до тих потайних сходів, які вели до герцога д'Алансона і Генріха. Хоч не було ще й дев'ятої години вечора, а всі вогні були вже погашені, і в коридорі було темно, тільки зза повороту падало бліде світло. Королева Наварська йшла вперед рішучими кроками; та не встигла вона пройти третину коридору, як почула тихий шепіт; приглушені голоси надавали йому таємничого й жахливого значення. Але розмова враз стихла, ніби її припинено якимсь владним наказом, і все знову завмерло в пітьмі; бліде світло стало ще ніби блідішим.
Маргарита йшла своєю дорогою, ступаючи прямо назустріч небезпеці, якщо вона існувала. На вигляд вона була спокійна, хоч стиснуті руки виявляли страшне нервове напруження. Чим далі йшла вона вперед, похмура тиша збільшувалась, і якась тінь, ніби тінь руки, заслонила тремтяче і невірне світло.
Раптом, коли вона підійшла до повороту коридору, якийсь чоловік ступив два кроки вперед, відслонив позолочений свічник, що освітив його, і сказав:
— Ось він!
Маргарита побачила прямо перед собою брата свого Карла. Ззаду за ним стояв з шовковим шнурком у руках герцог д'Алансон. В глибині, в пітьмі, вимальовувались ще дві тіні, одна поруч одної, на які падав тільки відблиск від голих шпаг, що були у них в руках.
Маргарита охопила всю картину одним поглядом.