Якось перед її очима зловісною блискавицею сяйнуло лезо кинджала.
Майже із трепетом узяла вона під руку свого коханого.
Кадриль мала великий успіх, усі гості просили повторити її, тільки Кармела відмовлялася, та граф Сан-Феліче так наполегливо умовляв її, що врешті вона погодилася.
Відразу ж хтось із кавалерів пішов запросити Терезу, без якої не можна було скласти кадриль, та вона вже зникла.
Відчуваючи, що не витерпить такого видовиська ще раз, Луїджі трохи умовив, а трохи і змусив Терезу перейти у іншу половину саду. Тереза неохоче послухалася; проте вона бачила з похмурого обличчя Луїджі, із його мовчання і руки, що конвульсивно здригалася, що в ньому відбувається. Сама вона теж була збурена і хоч не вчинила нічого недоброго, усе ж таки розуміла, що Луїджі має право докоряти їй, – за що, вона не знала, та почувала однак, що це був би заслужений докір.
Проте, на превеликий її подив, Луїджі мовчав і впродовж усього вечора й слова не промовив. Аж як вечірня прохолода змусила гостей покинути сад і вони пішли танцювати до вітальні, Луїджі одпровадив Терезу додому і сказав:
"Про що ти думала, Терезо, як танцювала коло молодої графині?"
"Я думала, – відверто відказала дівчина, – що віддала б півжиття за такі шати, як у неї!".
"А що тобі казав твій кавалер?"
"Він казав мені, що лише від мене залежить мати таке вбрання і що задля цього мені варто тільки слово сказати".
"Правду він казав, – мовив Луїджі. – То ти хочеш мати такі шати?"
"Ага".
"Ти одержиш їх!"
Тереза здивовано звела голову і хотіла запитати; проте обличчя його було таке понуре і страшне, що слова завмерли на її вустах.
Після цього Луїджі відразу ж пішов.
Тереза глянула йому вслід. Коли він зник у пітьмі, вона зітхнула і ввійшла до хати.
Тієї ж ночі скоїлося лихо: певне, з необережності слуг, що забули погасити вогні, спалахнула пожежа на віллі Сан-Феліче, у флігелі, де були покої прекрасної Кармели. Прокинувшись уночі, вона побачила полум'я, схопилася з ліжка і, накинувши на себе шляфрок, побігла до дверей, та коридор, яким їй треба було пробігти, уже горів. Тоді вона повернулася до покою і почала кричати на ґвалт. Раптом вікно, що було на висоті двадцяти футів од землі, відчинилося, до покою плигнув якийсь селянський парубок, вхопив її в оберемок і спритно виніс на моріжок. Кармела зомліла. Коли вона отямилася, коло неї був батько. Довкола юрмилися слуги, навперебій намагаючись допомогти їй. Весь флігель згорів; та хто переймався цим, якщо Кармела вціліла?
Її рятівника шукали скрізь, та він не з'являвся. Розпитували усіх, та ніхто його не бачив. Сама Кармела була така перелякана, що не встигла розгледіти його обличчя.
Граф був страшенно заможний, і, якщо не враховувати небезпеки, якої зазнала Кармела, пожежа не завдала йому якихось відчутних збитків, тим паче що чудесний порятунок доньки здався йому ще одною Божою милістю.
Наступного дня, о звичній порі, Тереза зустрілася з Луїджі на узліссі. Луїджі прийшов перший і радісно привітався з Терезою; він, здавалося, геть забув про вчорашнє. Тереза була замислена; та побачивши, що Луїджі такий лагідний і безтурботний, вона теж повеселіла; утім, такою безтурботною була вона завжди, якщо тільки якесь палке бажання не позбавляло її спокою.
Луїджі взяв її під руку, привів до печери й зупинився. Дівчина збагнула, що відбувається щось незвичайне й уважно глянула на нього.
"Терезо, – сказав Луїджі, – учора ти мені сказала, що віддала б усе на світі, щоб мати таке вбрання, як у графської доньки?"
"Так, – відказала здивована Тереза. – Але це бажання було пусте".
"А я тобі відказав: "Гаразд, ти матимеш його"".
"Авжеж, – відказала дівчина, дедалі дужче дивуючись його словам. – Але ж ти, либонь, так сказав, щоб утішити мене".
"Я ніколи нічого не обіцяв тобі дарма, Терезо, – гордо сказав Луїджі. – Увійди до печери й уберися".
І, відкотивши камінь, показав Терезі печеру, осяяну двома свічками, що горіли обабіч пречудового люстра; на грубому столі, що його він власноруч змайстрував, лежало перлове намисто і шпильки із самоцвітами, а поруч, на ослоні, було й убрання.
Тереза скрикнула на радощах і, навіть не запитавши, звідки ж узялося те вбрання, навіть не подякувавши Луїджі, кинулася до печери.
Луїджі відразу ж затулив каменем вхід, бо на гребені невисокого пагорба, що затуляв йому краєвид на Палестрину, він помітив вершника, який зупинився, немовби обираючи шлях. Вершник так чітко вимальовувався на тлі блакитного неба, як ото в південних краях вимальовуються предмети.
Угледівши Луїджі, він пустив коня чвалом і під'їхав до нього.
Луїджі не помилився: чоловік прямував з Палестрини до Тіволі й поплутав дорогу.
Луїджі показав йому, куди їхати, та що попереду шлях знову розгалужувався, то вершник, щоб знову не заблукати, попросив Луїджі провести його.
Луїджі скинув кирею, поклав її додолу, закинув карабін за плечі і пішов коло вершника тією швидкою ходою горянина, що може позмагатися з кінським клусом.
За десять хвилин Луїджі з вершником дісталися до середохрестя.
Тут парубок величним порухом простягнув руку і показав на той із трьох шляхів, що ним треба було прямувати вершникові.
"Ото ваша дорога, – сказав він. – Ваша ясновельможність тепер не заблукає".
"А ось твоя винагорода", – сказав вершник, простягаючи йому декілька дрібняків.
"Дякую, – відказав Луїджі, відсмикуючи руку. – Я надаю послуги, а не продаю їх".
"Якщо ти відмовляєшся від платні, – сказав вершник, що, певне, знав, яка різниця поміж запобігливістю городян і гордістю селян, – то, може, ти візьмеш подарунок?"
"Що ж, це інша річ".
"То візьми ці два венеційські цехіни і зроби з них сережки для твоєї дівчини".
"А ви візьміть цей кинджал, – сказав молодий пастух, – від Альбано до Чівіта-Веккії ви не знайдете колодки із кращою різьбою".
"Я приймаю твій подарунок, – сказав вершник. – Але тепер я заборгував тобі: цей кинджал вартий більше, ніж два цехіни".
"Якщо купити його; але я сам його зробив, і мені він обійшовся не більше піастра".
"Як тебе звати?" – запитав вершник.
"Луїджі Вампа, – відказав пастух із таким виглядом, наче сказав: Александр Македонський. – А вас як?"
"Мене звати Синдбад-Мореплавець", – сказав вершник.
Франц Д'Епіне здивовано скрикнув.
– Синдбад-Мореплавець? – перепитав він.
– Авжеж, – відказав Пастріні, – так він назвався.
– А що? – упав у річ Альбер. – Чим вам не до вподоби це ім'я? Дуже гарне, та й, зізнаюся, пригоди справжнього Синдбада мене колись дуже цікавили.
Франц промовчав. Ім'я Синдбад-Мореплавець, із цілком зрозумілих причин, збудило у ньому цілу бурю спогадів.
– Продовжуйте, – сказав він господареві.
Вампа недбало поклав до кишені ті цехіни і помалу пішов назад. Коли він був за триста кроків од печери, почувся якийсь галас.
Він завмер, наслухаючи.
За мить він чітко почув голоси.
Крик долинав од печери.
Він помчав як вітер, набиваючи на ходу рушницю, аж вихопився на вершину пагорба.
Тут галас лунав ще дужче.
Він глянув у діл: якийсь чоловік викрав Терезу, як ото кентавр Несс украв Деніяру.
Викрадач біг у гай і вже пройшов три чверті шляху, що лежав поміж гаєм і печерою.
Вампа на око зміряв відстань і побачив, що поміж ним і викрадачем було принаймні двісті кроків: він зрозумів, що той заховається з Терезою в гаю раніше, ніж він устигне наздогнати його.
Молодий пастух наче прикипів до землі. Він звів рушницю, помалу націлився і натиснув гачок.
Викрадач раптом зупинився; коліна його зігнулися, і він повалився додолу разом із Терезою.
Але Тереза відразу ж схопилася на ноги; викрадач так і лишився долі: він корчився в передсмертних конвульсіях.
Вампа побіг до Терези; вона відбігла кроків на десять од смертельно пораненого розбишаки і впала навколішки. Луїджі перелякався, що куля, яка завдала смерті його ворогові, зачепила і його наречену.
Слава Богу, того не сталося, бо Тереза впала з переляку. Упевнившись, що вона неушкоджена, Вампа підійшов до пораненого.
Той уже оддав Богу душу; кулаки його були конвульсивно зціплені, рот перехняблений, чуприна скуйовджена і вогка від передсмертного поту.
Очі були розплющені та ще і досі грізні.
Вампа впізнав Кукуметто.
Відтоді як молодята порятували його, він закохався в Терезу і заприсягнувся, що дівчина буде належати йому. Він весь час пантрував за нею; скориставшись тим, що Луїджі покинув її саму, щоб показати дорогу вершникові, Кукуметто викрав дівчину і вже вважав її своєю, аж куля, яку випустив неперевершений стрілець Вампа, пробила йому серце.
Вампа дивився на нього і на обличчі його не видно ані найменшого хвилювання, тоді як Тереза, здригаючись, ледве зважилася підійти до вбитого і боязко дивилася на нього через плече свого коханого.
Вампа обернувся до неї.
"Бачу, ти вже вбралася, – сказав він. – Тепер і мені пора одягнутися як слід".
Тереза і справді від голови до ніг була вбрана у шати дочки графа Сан-Феліче.
Вампа взяв труп Кукуметто й одніс його до печери, та цього разу Тереза не пішла туди.
Якби цієї миті там проїхав ще один вершник, то побачив би дивну картину – дівчину, що пасла отару в кашміровій сукні, у сережках і перловому намисті, із самоцвітними шпильками у косах і рубіновими ґудзиками на корсажі.
Він, звісно ж, подумав би, що перенісся в епоху Флоріана і, повернувшись до Парижа, запевняв би, що бачив альпійську пастушку біля підніжжя Сабинських гір.
За чверть години Вампа вийшов із печери. Він був одягнутий ще краще, ніж Тереза.
На нім була гранатова велюрова куртка з карбованими золотими ґудзиками, гаптована шовкова камізелька, римська хустка на шиї, зелений із червоним шовковий пояс, витканий золотом, блакитні оксамитові штани до колін, із самоцвітним пряжками, замшеві панчохи зі строкатими візерунками й капелюх із барвистими стьожками. При боці висіли два годинники, а за поясом стирчав прегарний кинджал.
Тереза скрикнула від захвату. Вампа в Кукуметтовому вбранні скидався на героя картини Леопольда Робера чи Шнеца.
Помітивши, яке враження він справив на дівчину, він гордо всміхнувся.
"Чи готова ти ділити мою долю, хоч яка вона буде в мене?" – запитав він.
"Авжеж!" – вигукнула Тереза.
"І ти скрізь підеш за мною?"
"Навіть на край світу!"
"То давай руку й підемо: не будемо гаяти часу".
Дівчина подала руку коханому, не питаючи навіть, куди він її попровадить.