Трохи подумавши, знову спитала:
— А що трапилося з Магнітським?
— Розумієш, люба... він пішов із життя.
— Бо не хотів говорити неправду?
— Так. Він загинув, бо не хотів казати неправду.
Джессіка зітхнула, потім підібрала жирафа й щось прошепотіла йому своєю дитячою мовою. Якийсь час я сидів мовчки, занурившись у себе, поки вона не сказала:
— А з тобою цього не станеться?
Я ледве стримав сльози.
— Ні, сонечко. Обіцяю, що не станеться.
— Добре.
Цієї миті згас індикатор ременів безпеки, і дочка перебралася до мами, а я продовжував сидіти пригнічений від емоцій, що нахлинули. Розмова вийшла сумною, але до смутку долучалася й злість: я просто зобов'язаний був якнайшвидше дізнатися, що відбувається у Вашингтоні і як справи з делегацією Малкіна. Об одинадцятій годині наш літак приземлився. Насамперед я ввімкнув телефон і набрав номер Кайла, подумки готуючись до гіршого. Він відповів відразу, і голос його звучав невимушено, як завжди, я вже встиг до цього звикнути.
— Білле, привіт, як справи?
— Я весь день провів у літаку. Що відбувається з росіянами? Ухвалення закону не під загрозою?
— Та ні, усе гаразд. Їхнє оперативне втручання, якщо можна це так назвати, з тріском провалилося. — Він хмикнув. — Шкода, що ти цього не бачив.
Він розповів, що Малкін для початку повідомив сенаторам, що Сергій "пив і був людиною неспортивною" і що його смерть спричинили певною мірою наслідки алкоголізму. Сенатори сприйняли це як образу пам'яті загиблого й огидну брехню. Вони бачили незалежні експертні звіти, з яких випливало, що смерть Магнітського настала унаслідок тортур, побоїв та ненадання медичної допомоги.
Потім Малкін продемонстрував сенаторам товсту пачку копій документів російською мовою й повідомив, що вони містять "безперечні докази" того, що Сергій і я — шахраї, які викрали 5,4 мільярда рублів зі скарбниці. Але цей номер не пройшов. Багато сенаторів переглядали відеоматеріали про "Касту недоторканних" i таємні статки працівників МВС Кузнєцова та Карпова й податківиці Степанової, не кажучи вже про розслідування швейцарською прокуратурою відмивання грошей та заморожені мільйони чоловіка Степанової. Сенатори нагадали Малкіну про цю неприємну правду, на що він відповів, що російські держоргани розглянули всі ці звинувачення й визнали їх безпідставними.
За словами Кайла, фінальна пресконференція завершилася ще більшим провалом. Коли журналіст газети "Чикаго тріб'юн" попросив прокоментувати надані документи, що конвоїри били Сергія, Малкін поблажливо відповів: "Ну, може, стукнули один чи два рази, але це не стало причиною смерті".
Уся ця погано зрежисована вистава, яку росіяни влаштували, намагаючись зупинити перебіг подій, мала кардинально протилежний ефект: замість того щоб відвадити інтерес конгресменів від Закону Магнітського, він, навпаки, переконав усіх у його потрібності. Наша підтримка тепер була настільки жорсткою, що закон просто не міг не пройти у фінансовому комітеті.
18 липня комітет одностайно схвалив законопроєкт Магнітського. Наступним кроком було голосування в обох палатах Конгресу США, яке мало відбутися після літніх канікул.
На час канікул пристрасті вщухли, і я вперше за багато років насолодився спокійним відпочинком з дітьми. Я вже забув, як це — залишити всі проблеми далеко-далеко й радіти спілкуванню з рідними.
Під час подорожі діти вмовили мене сходити з ними в похід. Ми взяли намет та кілька спальних мішків, і я відвіз сім'ю до Паломарського національного парку, що за півтори години їзди на північ від Сан-Дієго. Там ми отаборилися, принесли з лісництва дров і розклали багаття, а потім вирушили на прогулянку лісом. Девід узявся готувати вечерю, і ми всі разом їли вермішель із сосисками під соусом із помідорів.
Повітря сповнилося запахами лісу й багаття, а коли опустилася ніч, десь неподалік пугукали сови. З лісу по сусідству долинали звуки інших птахів. Для мене це був перший такий спокійний день за довгий час.
Після повернення до Лондона я відчув, що набрався сил і готовий до вирішального етапу.
Але й росіяни були насторожі. Першого ж дня після мого повернення до нас в офіс доставили важкий рекомендований конверт. Усередині був судовий позов Павла Карпова на двохстах п'яти сторінках, адресований мені. Майора Карпова представляла престижна й дорога британська юридична фірма — "Олсванг". З її допомогою Карпов подав позов до Високого суду Лондона й звинуватив мене в наклепі. У позові йшлося, що опубліковані в ютубі відеоролики про нього, його колегу підполковника Кузнєцова й податківицю Степанову завдали шкоди його репутації й моральних страждань. Я не знав, як на це реагувати, і засміявся. Моральні страждання? У Карпова? Хороший жарт.
І це тоді, як майор Карпов заробляв менше як півтори тисячі доларів на місяць, а найнята ним англійська юридична контора брала за годину роботи десь 960. Виходило, що на одне складання цього позову Карпов витратив всю свою офіційну зарплату за кілька років.
Це скидалося на чергову спробу зупинити нашу кампанію й відповідало духу путінських вказівок. Після переобрання на третій президентський термін й офіційного вступу на посаду у травні 2012 року Путін відразу ж підписав указ про зовнішню політику, одним з пунктів якого було недопущення ухвалення Закону Магнітського в Америці. На мій погляд, саме це пояснювало, яким чудовим чином Карпов може дозволити собі послуги дорогої юрфірми.
Можу уявити, які раді були працівники "Олсванг" взятися за цю справу та як красномовно британський адвокат розписував цим росіянам свої послуги: вкладіть мільйон фунтів стерлінгів у судовий розгляд — і всі ваші проблеми і з Браудером, і із Законом Магнітського буде розв'язано. "Олсванг" приховала лише те, що працівник МВС, який не знає англійської і лише двічі до цього відвідував Великобританію, навряд чи має шанс у справі про захист "честі та гідності" на англійській землі. Я найняв адвокатів, щоб оскаржити позов у справі про наклеп, але намагався не дозволити відвернути себе від головної мети: Закону Магнітського. На початку вересня закінчилися літні канікули, і щойно Кайл Паркер повернувся на роботу, я одразу ж зателефонував йому, щоб з'ясувати, коли відбудеться голосування.
— Білле, у політичному житті країни перед виборами президента настає мертвий сезон, — засміявся Кайл. — Закон Магнітського для керівництва Конгресу — надто безпрограшний, щоб призначати голосування найближчим часом.
— Але ж у нього повна підтримка, й одразу від обох партій! — здивувався я. — Здається, це єдине питання, де у Вашингтоні немає розбіжностей.
— У цьому й річ, Білле. Вибори у розпалі, і ніхто не зацікавлений в обговоренні рішень, з якими всі згодні. Ніхто не хоче виставляти інших у вигідному світлі.
— І що це означає?
— А те, що голосування за Закон Магнітського відбудеться лише після 6 листопада.
Я подумки прикинув.
— Виходить, що між виборами та закінченням роботи Конгресу нинішнього скликання буде лише сім тижнів?
— Навіть менше. Треба врахувати ще канікули.
Це мене турбувало, але інших варіантів не було — залишалося просто чекати. У вересні та жовтні наша команда поринула в інвестиційні справи Hermitage, які тепер здавалися лише тінню попередніх моїх справ. Щоб повернути фонд у колишнє становище, потрібно було провести місяці в роз'їздах, організовувати незліченні зустрічі й конференції з інвестицій. Коли я зважив погоню за інвесторами й боротьбу за правосуддя для Сергія, останнє миттєво переважило.
Повільно тяглися тижні. Зрештою, 6 листопада відбулися вибори президента США. Обама легко обійшов Мітта Ромні. Наступного дня я зателефонував Кайлові й знову спитав, коли можна очікувати голосування. На мій подив, він відповів:
— Я саме зібрався тобі телефонувати. Палата щойно оголосила, що голосування відбудеться наступної п'ятниці.
— Серйозно?
— Авжеж!
Я глянув на календар.
— Це буде 16 листопада...
До Кайла одразу ж дійшла значущість цієї дати — третя річниця від дня загибелі Сергія.
— Справді... — тихо промовив він, помовчавши. — Але є одна проблема: Палата представників наполягає, щоб закон стосувався тільки Росії. Саме таку версію вони ставлять на голосування.
Коли сенатор Карден вирішив надати Закону Магнітського статусу правозахисного акта світового масштабу, його так захопили перспективи й історичне значення, що він був готовий ризикнути, щоб зберегти глобальний характер документа.
— Чи означає це, що Карден не підтримає в Сенаті версію, яка стосується лише Росії?
— Цілком можливо.
Якщо версії закону, прийняті Сенатом і Палатою представників, відрізнятимуться, їх треба узгоджувати, на що знадобиться час, а ось його ми й не мали. Якщо Карден не поступиться, зростав ризик, що закон не пройде зовсім.
Зрозуміло, я хотів, щоб було прийнято глобальну версію закону, яку запропонував Карден. Ім'я Сергія на законодавчому акті світового значення, яким бачив його Карден, було найкращим способом віддати шану його пам'яті. Однак ще важливіше, щоб законопроєкт став законом, і якщо для цього треба обмежитися зрізаною "російською" версією, то, на мій погляд, так і слід було вчинити. Я сподівався, що Карден дотримується тієї самої думки.
Й ось настало 16 листопада. Це був багато в чому знаменний день. Палата представників США проводила голосування щодо законопроєкту Магнітського. Увечері того ж дня я виступав на лондонській прем'єрі вистави "Година вісімнадцять". Це була театральна постановка російської драматургині Олени Греміної про останні хвилини життя Сергія.
У другій половині дня всі в офісі припали до моніторів і в прямому ефірі стежили на сайті C-SPAN[18]за тим, що відбувається в Палаті представників США. До початку голосування члени Конгресу брали слово й говорили про те, що сталося із Сергієм, закликаючи до правосуддя. Ця знакова подія відбувалася просто на моїх очах — у просторій залі, просоченій американською історією. Саме тут приймали поправку, що забороняє рабство, і поправку, що надає виборчі права жінкам. Саме тут затверджувалося історичне законодавство у сфері цивільних прав. Я відчував трепет, думаючи про те, що спричинила трагічна історія Сергія Магнітського.
Зрештою почалося голосування.