Але перейнявся він по-людському новим життям чи його — і це слово може виявитися найдоречнішим — пощастило лише приручити, як хазяїн приручає тварину? Це питання було вкрай важливим, та хоч як Сайресові Сміту хотілось якнайшвидше дістати на нього відповідь, він побоювався виявляти будь-який тиск на свого пацієнта. Для нього той бідолаха був тільки хворим! Однак чи видужав він?.. Інженер ні на хвилину не спускав із незнайомця очей! Він стежив за кожним порухом душі дикуна, якщо в того могла бути душа! Як хотілося Сайресові Сміту збагнути оту душу! Колоністи, щиро хвилюючись, спостерігали за всіма фазами лікування, яке почав Сайрес Сміт. Усіляко допомагаючи інженерові в цій людинолюбній справі, всі вони, за винятком хіба що скептично настроєного Пенкрофа, повірили у вірогідність одужання свого бранця з острівця Табор.
Як ви вже знаєте, бідолаха зберігав Незворушний спокій, проте всі бачили, що він по-своєму прихилився до інженера, і той вирішив здійснити невеликий дослід: вирвавши не— —відомого з уже звичного для нього середовища, привести його на берег моря, що раніше стелився перед його зором, а потім піти з ним до лісу, який мав нагадати йому ліси на острівці Табор, де він стільки прожив! [311]
— Але хто може поручитися, — сказав Гедеон Спілет, — що, опинившись на волі, він не втече?
— Для цього ми й повинні здійснити цей дослід, — відповів інженер.
— Побачите, — зауважив Пенкроф, — як тільки наш парубок опиниться просто неба і хапне повітря, він зразу п'ятами накиває!..
— Я так не думаю, — відповів Сайрес Сміт.
— Що ж, спробуймо, — погодився Гедеон Спілет.
— Спробуймо! — повторив інженер.
Ця розмова відбулася ЗО жовтня, тобто на дев'ятий день перебування невідомого з острова Табор у Гранітному палаці. Тепле весняне сонце заливало сліпучим світлом їхній гостинний острів.
Коли Сайрес Сміт і Пенкроф зайшли до кімнати, полонений лежав біля вікна й дивився в небо.
— Ходімо з нами, друже, — лагідно промовив інженер. Невідомий миттю встав і пішов за Сайресом Смітом,
не спускаючи з того очей. Моряк, який не вірив, що все це закінчиться добре, йшов позаду.
Підійшовши до дверей печери, Сайрес Сміт і Пенкроф Посадили невідомого в підйомник, а Наб, Герберт і Гедеон Спілет чекали їх унизу. Лозовий кошіль спустився, і за кілька хвилин усі зібралися на березі.
Колоністи трохи відійшли од бранця, аби той почував себе вільніше.
Невідомий ступив кілька кроків до моря, його очі гарячково заблищали, але він не виявляв найменших намірів тікати; лише дивився, як морські хвилі, розбиваючись об острівець, ліниво лижуть піщаний берег.
— Він бачить поки що тільки море, — зауважив Гедеон Спілет, — і воно, можливо, не викликає в нього бажання втекти.
— Слушно, — відповів Сайрес Сміт. — Поведімо його до узлісся на плоскогір'ї. Там випробування буде переконливішим.
— Між іншим, тікати йому все одно нікуди, — зауважив Наб, — містки-бо розведені.
— Атож! — засміявся Пенкроф. — Ох, і злякався ж він твого Гліцеринового струмка! Та цей гицель одним махом перестрибне через нього!
— Побачимо, — тільки й сказав інженер, пильно дивлячись у очі підопічного.
Колоністи повели невідомого до гирла річки Вдячності й звідти піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій. [312]
Підійшовши до узлісся, де росли величезні стрункі дерева, листя яких погойдував легкий вітерець, невідомий спинився, на всі груди вдихнув п'янкого лісового повітря, і з них вирвалося довге, глибоке зітхання!
Колоністи стояли трохи ззаду, готові миттю піймати дикуна, якби той кинувся тікати в ліс.
І справді, якоїсь миті бідолаха мало не скочив у струмок, що відокремлював од них ліс, — на секунду м'язи на його ногах напружилися... Та за хвилину невідомий відступив назад, присів на землю, і з його очей збігли дві великі сльозини.
— А! — вигукнув інженер. — Ти плачеш? Отже, ти знову став людиною!
РОЗДІЛ XVI
Нерозгадана таємниця. — Перші слова невідомого.— Дванадцять років на острівці! — Перші зізнання! — Зникнення.— Сайрее Сміт не втрачає віри.— Спорудження вітряка.— Перший хліб.— Героїчний вчинок.— Чудесні руки!
Так, бідолаха справді плакав, У його заснулій свідомості майнув якийсь спогад, і, як сказав Сайрес Сміт, сльози відродили в ньому людину.
Колоністи відійшли, зоставивши невідомого на плоскогір'ї, щоб той відчув себе вільнішим, та він і не думав скористатися наданою волею, і незабаром Сайрес Сміт відвів його до Гранітного палацу.
Через два дні після тієї сцени невідомий уперше нібито виявив бажання взяти участь у щоденних турботах колоністів. Він вочевидь усе чув і розумів, але вперто не хотів розмовляти з ними, бо якогось вечора Пенкроф, приклавши вухо до дверей його кімнати, почув, як той бурмоче:
— Ні! Не тут! Ніколи! Нізащо! Про почуте моряк розповів друзям.
— Тут прихована якась жорстока таємниця, — мовив Сайрес Сміт.
Невідомий почав працювати на грядці, застосовуючи сільськогосподарське знаряддя, але досить часто кидав роботу й довго стояв задуманий; інженер радив друзям не чіпати бідолаху в такі хвилини й поважати його тягу до самоти. Якщо ж раптом хтось із колоністів ненароком підходив до невідомого, той тікав і його груди здригалися від стримуваного ридання. [313]
Може, його мучило сумління? Напевне, так воно й було, і якось журналіст, не втримавшись, промовив:
— Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.
Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.
Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір'ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.
— Друже, — промовив він.
Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.
— Друже, — твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, — я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.
Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:
— Хто ви?
— Ми так само зазнали аварії, як і ви, — відповів глибоко схвильований інженер. — Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.
— Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!
— Ви серед друзів...
— Серед друзів?.. У мене — друзі?! —вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. — Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!
Він побіг на край плоскогір'я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам'янілий.
Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.
— Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, — сказав Гедеон Спілет. — Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.
— Сам не знаю, кого ми сюди привезли! — скрушно мовив моряк. — Якісь дивні в нього таємниці...
— І все ж ми повинні їх поважати, — жваво підхопив" Сайрес Сміт. — Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.
Дві / година незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле... Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту. [314]
І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися...
— Пане, — звернувся він, — ви і ваші приятелі — англійці?
— Ні, — відповів інженер. — Ми американці.
— Ага! — сказав невідомий і стиха додав: — Тим краще...
— А ви, друже? — запитав інженер.
— Англієць, — поквапливо відповів той.
І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.
Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:
— Який зараз місяць?
— Грудень, — відповів Герберт.
— А рік?
— Тисяча вісімсот .шістдесят шостий.
— Дванадцять років! Дванадцять років!.. — закричав невідомий і знову заходив берегом.
Герберт розповів друзям про цю розмову.
— Той бідолаха, — зауважив журналіст, — загубив лік місяцям і рокам.
— Так, — погодився Герберт. — Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!
— Дванадцять років! — повторив Сайрес Сміт. — Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!
— Мені чогось здається, — додав Пенкроф, — що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.
— Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, — відповів журналіст. — Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!
— І не знайдуть його, — додав Герберт.
— Тоді, — мовив Пенкроф, — треба повернутися і...
— Друзі, — урвав його інженер, — не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної [315] кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і що він сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!
— Чому ? — запитав журналіст.
— Бо якби він мав певність, що настане день, коли вийде термін його покарання і по нього приїдуть, то терпляче чекав би і не кидав би записок у море. Ні, я схильний думати, що він був приречений померти в самотині на тому острівці, не бачачи людей!
— І все ж таки, —зауважив моряк, — є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.
— А саме?
— Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.
— Можливо, — погодився Сайрес Сміт.
— Отже, він написав записку кілька років тому!
— Безумовно...