Жах перед бормашиною довго перешкоджав Флорентіно Арісі піти до лікаря, попри невтишний біль у кутніх зубах, аж поки він уже не міг витримати того болю. Мати перелякалася, слухаючи всю ніч гучний стогін із сусідньої кімнати, бо їй видалося, що син стогне, як стогнав колись, за часів, які майже сховалися у тумані її пам'яті, і вона примусила його роззявити рота, шукаючи, де саме шпигають його муки нерозділеного кохання, й побачила, що ясна в нього набрякли від гною.
Дядько Лев Дванадцятий послав небожа до доктора Франсіса Адоная, чорношкірого велетня в гетрах і панталонах для верхової їзди, який подорожував на річкових пароплавах з повним устаткуванням для кабінету дантиста, складеним у сакви, і здавався жителям прибережних сіл справжнім комівояжером терору. Заглянувши Флорентіно Арісі в рот, він одразу дійшов висновку, що хворому слід повисмикувати не лише вражені недугою, а й усі цілком здорові зуби, щоб наперед убезпечити його від нових можливих прикростей. На відміну від боротьби з лисиною, перспектива такого катівського лікування анітрохи не стривожила Флорентіно Арісу, й він відчув лише природний страх перед операцією без знеболювання. Вселяла йому відразу й думка про вставні щелепи, бо, по-перше, в його дитячій пам'яті зберігався спогад про одного ярмаркового штукаря-чародія, який виймав у себе з рота обидві щелепи і клав їх на стіл, де вони розмовляли його голосом, а по-друге, йому було шкода розлучатися з болем у кутніх зубах, що мучив його змалечку, мабуть, не менше й не рідше, ніж біль нещасливого кохання. Такий варіант не здавався йому підступним ударом старості, на відміну від облисіння, бо він був переконаний, що попри гострий дух вулканізованої гуми, його зовнішність тільки виграє, коли він усміхатиметься не природною, а ортопедичною усмішкою. Отож він слухняно дозволив докторові Адонаю орудувати у себе в роті розжареними щипцями й переніс ті дні, поки гоїлися рани, з терплячістю в'ючного віслюка.
Дядько Лев Дванадцятий переймався всіма деталями операції так, ніби видирали його власні зуби. Він страшенно цікавився штучними щелепами — цей інтерес виник у нього під час однієї з його перших подорожей по річці Магдалені, і сталося це через його маніакальну пристрасть до бельканто. Якось уночі, коли світив повний місяць і пароплав наближався до пристані Гамарра, він побився об заклад з німцем-землеміром, що розбудить усю лісову звіроту, співаючи з капітанського містка неаполітанський романс. І мало не виграв заклад. У сутінках, що нависли над річкою, почулось, як зашуміли крильми чаплі, злітаючи над болотами, як заляпотіли хвостами каймани, як заметушилися наполохані буркунці, намагаючись вистрибнути на суходіл, але на завершальній ноті, коли стало здаватися, що у співака ось-ось лопнуть артерії, штучна щелепа з останнім видихом вилетіла в дядька з рота й потонула в річці.
Пароплаву довелося затриматися на три дні біля пристані Тенеріфе, поки дядькові спішно виготовляли нову щелепу. Вона підійшла йому бездоганно. Та на зворотному шляху, розповідаючи капітанові, як він загубив свою колишню щелепу, дядько Лев набрав повні легені розжареного повітря сельви, узяв найвищу ноту, яку тільки міг узяти, проспівав її до останнього подиху, намагаючись сполохати кайманів, що вигрівалися на сонці й некліпними очима проводжали пароплав, і нова щелепа полетіла в річку слідом за першою. Тоді дядько замовив собі кілька запасних щелеп і тримав їх повсюди, де вони могли йому знадобитися: в різних місцях дому, в шухляді свого кабінету і на кожному з трьох пароплавів компанії. Крім того, коли йому траплялось обідати не вдома, він мав звичай брати з собою ще одну запасну щелепу, яку носив у кишені, в коробочці з таблетками від кашлю, бо якось одна із щелеп зламалася, коли він гриз підгорілий кусень м'яса на пікніку. Боячись, що й небіж стане жертвою подібних напастей, дядько Лев Дванадцятий звелів докторові Адонаю виготовити для нього відразу два комплекти штучних зубів: один з дешевих матеріалів для щоденного вжитку в конторі, а другий — на неділі та свята, із золотими накладками, які блискотіли на зубах, коли вони відкривалися в усмішці. І нарешті — це сталося на Вербну неділю, — під лункий бамкіт святкових дзвонів Флорентіно Аріса вийшов на вулицю з новими зубами, з новою осяйною усмішкою, яка навіювала йому враження, що його місце в світі зайняв хтось інший, зовсім не схожий на нього.
Це сталося вже тоді, коли мати померла і Флорентіно Аріса залишився в домі сам-один. То було кубельце, вельми зручне для його любовних пригод, бо вулиця була безлюдна, хоча багато вікон створювали враження, що за фіранками ховається безліч очей. Але все в домі було зроблено для того, щоб Ферміна Даса почувала себе щасливою, і тільки вона й могла тут бути щасливою, отож Флорентіно Аріса волів утратити чимало нагод у свої найплідніші роки, ніж заплямувати свою оселю коханням з іншими жінками. На його щастя, кожен щабель, на який він підіймався вгору в РККБ, надавав йому нові привілеї, а надто привілеї таємні, й одним з найкорисніших для нього стала можливість користуватися службовими приміщеннями і вночі, і в неділю та на свята — з поблажливого дозволу охоронців. Якось, уже бувши першим заступником управителя, він займався випадковою любов'ю з дівчиною, що на вихідні прибирала в конторах, причому він сидів у своєму робочому кріслі, а вона розкарячилася над ним, коли двері несподівано відчинилися. Дядько Лев Дванадцятий устромив голову до кабінету з таким виглядом, ніби помилився дверима, і втупився поверх окулярів у нажаханого небожа.
— Ого! — сказав дядько без найменшого подиву. — Такий самий баболюб, як і небіжчик тато!
І, вже зачиняючи двері, кинув, дивлячись кудись у простір:
— А ви, сеньйорито, не бійтеся, робіть своє далі. Даю слово честі, що я вас не впізнав.
Про цей випадок дядько ніколи не згадував, але в кабінеті Флорентіно Аріси годі було працювати протягом усього наступного тижня. У понеділок прийшов цілий гурт електриків, які пробили в стелі отвір і поставили там вентилятор. Без попередження з'явилися слюсарі і зчинили неймовірний стукіт та брязкіт, приладнуючи на двері замок, щоб їх можна було замикати зсередини. Теслярі щось вимірювали, не кажучи, навіщо це роблять, оббивальники принесли клапті матерії, прикидаючи, чи вони пасують до кольору стін, а наступного тижня доправили величезну двоспальну софу з вакхічними візерунками і вперли її до кабінету крізь вікно, бо в двері вона не проходила. Всі ці люди працювали в найнесподіваніший час, із зухвалістю, що здавалася не випадковою, і кожному, хто протестував, давали одну й ту саму відповідь: "Наказ головного управителя". Флорентіно Аріса так ніколи й не довідався, чи те втручання було люб'язністю з боку дядька, що захотів створити небожеві зручніші умови для його безладних любовних пригод, чи в такий оригінальний спосіб він показував, що осуджує його поведінку. Флорентіно Аріса так і не розгадав істини, а істина була в тому, що дядько Лев Дванадцятий заохочував його до подібних розваг, бо й до нього дійшли чутки, ніби небіж схиляється до звичок, невластивих більшості чоловіків, і дядько неабияк стурбувався, бо побачив у цьому перешкоду своїм планам зробити його своїм наступником.
На відміну від брата, Лев Дванадцятий Лоайса жив у міцному шлюбі, який тривав шістдесят років, і завжди хвалився тим, що ніколи не працює в неділю. Він мав четверо синів і одну дочку і хотів, щоб усі вони дістали в спадок його імперію, але життя приготувало для нього одну з тих випадковостей, які частенько траплялися в тогочасних романах, хоча ніхто не вірив, щоб подібне могло статися в реальному житті: усі чотири сини померли один за одним, тільки-но досягши керівних посад, а дочка не мала й найменшої схильності до управління річковим пароплавством і воліла померти, споглядаючи кораблі на Гудзоні з вікна, яке було на висоті півсотні метрів над землею. Так усе дивно збіглося, що чимало людей повірили в байку, ніби Флорентіно Аріса, з його зловісним виглядом та чорною парасолькою схожий на вампіра, доклав зусиль до того, щоб поєдналося докупи стільки трагічних випадковостей.
Коли, за наполегливою порадою лікарів, дядько проти своєї волі пішов у відставку, Флорентіно Аріса залюбки став іноді жертвувати своїми недільними любовними походеньками, супроводжуючи старого в його сільський притулок на одному з перших автомобілів, що з'явилися в місті, заводна ручка якого могла крутнутися назад з такою силою, що перебила руку першому водієві. Вони розмовляли годинами — старий лежав у гамаку з його ім'ям, вигаптуваним шовковою ниткою, — далекі від усього, спинами до моря, в старовинному рабовласницькому маєтку, де з обплетених виткими рослинами терас можна було милуватися надвечір засніженими гребенями гірських хребтів. Розмовляти про щось інше, крім річкового пароплавства, Флорентіно Арісі та його дядькові було важко, і вони розмовляли й розмовляли тільки про це тими довгими вечорами, коли смерть стояла зовсім поряд, як невидимий гість. Непогамовною турботою дядька Лева Дванадцятого було одне — щоб управління річковим пароплавством не перейшло до рук місцевих підприємців, пов'язаних з європейськими монополіями.
— Наше діло завжди було комерцією селюків, — казав він. — Якщо його захоплять пани, вони його подарують німцям.
Він ніколи не розлучався з політичною переконаністю, про яку любив згадувати до діла й не до діла:
— Скоро мені виповниться сотня років, і я бачив, як усе змінюється, навіть розташування зірок у небі, але досі мені не траплялося бачити, аби щось змінилося в цій країні, — казав він. — Кожні три місяці в нас спалахують нові війни, затверджуються нові конституції та нові закони, але як жили ми в колонії, так і досі живемо.
Своїм братам-масонам, які всі нещастя приписували крахові федералізму, він завжди відповідав: "Війну Тисячі днів було програно двадцять три роки тому, у війні тисяча вісімсот сімдесят шостого року". Флорентіно Аріса, чиє ставлення до політики майже дорівнювало абсолютній байдужості, слухав ці дедалі частіші промови, як ото людина слухає плюскіт моря. Проте в питаннях управління компанією він мав свої, цілком протилежні, погляди.