Тринадцята вулиця була не близько, але вона повернулась додому з дорогоцінною газетою, дуже шкодуючи, що доводиться марно гаяти час.
Герствуд був уже дома і сидів на своєму звичайному місці.
— Де ти була? — спитав він.
— Я пробувала розшукати театральних агентів.
Він спочатку не наважився розпитувати її про наслідки розшуків. Але його увагу привернула газета, яку вона переглядала.
— Що це в тебе? — спитав він.
— "Театральний світ". Мені сказали, що тут я знайду адреси агентів.
— І ти ходила аж на Бродвей, щоб про це дізнатися? Це і я міг би тобі сказати.
— Чом же ти не сказав? — промовила Керрі, не відриваючи очей від газети.
— Ти мене не питала, — відповів він.
Погляд Керрі блукав по довжелезних стовпцях оголошень. Її обурила байдужість цього чоловіка. Усе, що він робить, тільки збільшує її труднощі. їй стало шкода себе
самої, і сльози затремтіли на її віях. Герствуд помітив, що вона нервується.
— Дай, я подивлюсь, — сказав він.
Вона вийшла у вітальню, щоб трохи заспокоїтись, поки він шукатиме. Повернувшись, вона побачила у нього в руці олівець. Він щось записував на старому конверті.
— Ось три адреси, — мовив він.
Керрі взяла конверт і прочитала адреси трьох осіб: першою була місіс Бермудес, далі йшли Маркус Дженкс і Персі Вейл. Вона на мить задумалась і одразу ж попрямувала до дверей.
— Я пішла, — сказала вона, не оглядаючись.
Герствуд дивився їй услід, і йому було трохи соромно. Це були проблиски чоловічої гордості, яка швидко танула. Він ще трохи посидів і враз устав і одяг капелюх.
— Піду пройдуся, — пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.
Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес — її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: "Стороннім вхід заборонено".
Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п'яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.
— Так не забудьте ж, — промовила одна з мужоподібних жінок.
— Ні, не забуду, — відповіла товстуха. — Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?
— У Піттсбургу, — відповіла та.
— Я напишу вам туди.
— Добре, — відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.
Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.
— Ну, добродійко, — промовила вона, — чим можу служити?
— Ви місіс Бермудес?
— Так.
— Бачте, — заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, — я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?
— Так.
— Ви б не могли влаштувати мене?
— Ви вже маєте досвід?
— Дуже невеликий, — промовила Керрі.
— З якою трупою ви виступали?
— О, ні з якою, — відповіла Керрі.— Це був просто спектакль, влаштований…
— Розумію, — перебила її товстуха. — Ні, саме зараз я нічого не можу вам запропонувати.
Обличчя Керрі витяглось.
— Вам треба набути досвіду в Нью-Йорку, — додала "добродушна" місіс Бермудес, — але на всякий випадок залиште нам свою адресу.
Керрі не рухалася з місця, проводжаючи поглядом товстуху, яка зникла в своєму кабінеті.
— Ваша адреса? — спитала молода дівчина, що сиділа за письмовим столом.
— Місіс Джордж Вілер, — почала Керрі, підходячи ближче.
Дівчина записала докладну адресу і відпустила Керрі.
Майже те ж саме повторилося в конторі містера Дженкса, з тією різницею, що на прощання він сказав:
— Якби ви виступали в якому-небудь з місцевих театрів або мали програму зі своїм ім'ям, я б міг що-небудь для вас придумати.
У третьому місці її спитали:
— Яку саме роботу ви шукаєте?
— Що ви хочете цим сказати? — опитала Керрі.
— Ну, де саме ви б хотіли виступати: в комедії, у водевілі, чи, може, в хорі?
— Я б хотіла одержати роль в якій-небудь п'єсі,— відповіла Керрі.
— Ну, — сказав на це театральний агент, — це вам дещо коштуватиме.
— Скільки? — спитала Керрі.
Така можливість, як це не смішно, не приходила їй у голову.
— Ну, це вже ви самі повинні вирішувати, — відповів той лукаво.
Керрі здивовано глянула на нього. Вона не знала, що далі казати.
— Ви б могли мені дістати роль, якби я заплатила?
— Якщо я цього не зроблю, ви одержуєте свої гроші назад.
— Ах, так! — промовила Керрі.
Агент побачив, що має справу з зовсім недосвідченою людиною, і тому він провадив:
— Вам треба внести принаймні п'ятдесят доларів. Ніхто не буде з вами морочитися за меншу суму.
Керрі почала розуміти.
Дякую, — сказала вона. — Я подумаю.
Вона рушила до дверей, але пригадала щось і спитала ще:
— А скоро ви б могли знайти мені місце?
— Ну, це важко сказати, — відповів агент. — Можливо, за тиждень, а може, й за місяць. У всякому разі, ви одержали б першу підходящу вакансію.
— Розумію— сказала Керрі, злегка усміхнулася з чемності й вийшла.
Агент хвилину подумав, потім промовив сам до себе:
— Просто смішно, як ці жінки прагнуть попасти на сцену!
Комбінація з п'ятдесятьма доларами примусила Керрі замислитись. "Вони ж можуть взяти гроші і нічого не зробити", — думала вона. У неї були деякі коштовності — каблучка з діамантом, брошка і ще деякі дрібнички. Можливо, їй дали б за них п'ятдесят доларів у ломбарді.
Герствуд встиг уже повернутись. Він не думав, що вона ходитиме так довго.
— Ну, що? — промовив він, не наважуючись спитати навпростець, чи пощастило їй щось знайти.
— Я ще нічого не знайшла, — відповіла Керрі, скидаючи рукавички, — Всі вони вимагають гроші наперед.
— Скільки? — сош'гав Герствуд.
— П'ятдесят доларів.
— Нічого собі!
— Що ж, вони такі, як і всі. На жаль, не можна бути певним, що вони дістануть щось, навіть після того, як їм заплатиш.
— Ну я б не рискував п'ятдесятьма доларами на таких умовах, — заявив Герствуд так, ніби тримав гроші в руках і мав вирішувати.
— Не знаю, що робити, — промовила Керрі.— Спробую ще побувати в кого-небудь з антрепренерів.
Герствуд байдуже слухав, уже нездатний розуміти весь жах свого становища. Він злегка погойдувався туди й сюди в кріслі і гриз ніготь. Йому здавалось, що все так і повинно бути. Згодом він ще покаже себе.
РОЗДІЛ XXXVIII
У казковім царстві розваг. Невблаганне життя
На другим день Керрі знову вирушила на розшуки і, побувавши в "Казино", переконалась, що знайти місце хористки не легше, ніж будь-яке інше. Гарненькі дівчата, здатні вишикуватись в ряд, не менш численні, ніж чорнороби, здатні орудувати киркою. Керрі переконалась також, що в театрах звертають увагу тільки на зовнішність прохачок. Ні їхня думка про свої здібності, ні ці здібності нікого не цікавили.
— Де я можна бачити містера Грея? — спитала вона похмурого швейцара біля артистичного входу театру "Казино".
— Він зараз зайнятий і нікого не приймає.
— Ви не знаєте, коли я могла б його побачити?
— Він вам призначив прийти сьогодні?
— Ні.
— Тоді вам доведеться звернутись у його приймальпю.
— О боже! — вигукнула Керрі.— Де ж його приймальня?
Швейцар сказав.
Керрі розуміла, що зараз не варто туди йти, все одно його там немає. Нічого іншого не лишалось, як тим часом іти шукати в інших місцях.
А в інших місцях повторювалася та сама невесела історія. Містер Дейлі приймав тільки тих, з ким це було заздалегідь умовлено. А Керрі просиділа цілу годину в брудній приймальні, вирішивши подолати всі перешкоди, — і тільки тоді почула про це від спокійного, байдужого містера Дорні.
— Вам треба написати йому і попросити прийняти вас.
І Керрі пішла ні з чим.
У театрі "Емпайр" вона зустріла цілий рій надзвичайно неуважних і байдужих людей. Там панувала розкіш, вишуканість і неприступність.
У "Ліцеї" вона опинилася в одному з тих невеличких, завішаних килимами й портьєрами кабінетів десь попід сходами, де одразу відчуваєш величність усіх без винятку осіб, причетних до цього храму мистецтва. Кожен касир, швейцар чи помічник адміністратора були тут втіленням стриманої величі*, усі вони пишалися своїми посадами.
"Покора — і ще раз покора! Кажи, що тобі потрібно. Кажи швидше, кажи злякано і без тіні самоповаги. І якщо це не дуже нас обтяжить, ми подумаємо, що можна для тебе зробити!"
Ось яка атмосфера панувала в "Ліцеї" та й в усіх інших антрепренерів. Ці дрібні підприємці теж царі у своїх володіннях.
Стомлена поверталась Керрі додому. Усі її старання привели тільки до того, що вона зовсім занепала духом.
Увечері Герствуд вислухав докладну розповідь про її втомні й безплідні шукання.
— Мені так і не вдалося нікого з них побачити! — сказала Керрі.— Я все ходила й ходила і чекала без кінця.
Герствуд мовчав і тільки дивився на неї.
— Очевидно, без друзів нікуди не проб'єшся, — зовсім безпорадно додала вона.
Герствуд розумів, що справа нелегка, проте це зовсім не здавалося йому таким страшним. Керрі просто втомлена й засмучена, але це нічого, тепер вона може відпочити. Із крісла-гойдалки світ виглядає не таким уже й безнадійним, здається, що найгірше ніколи не настане. Попереду ще є завтрашній день.
Завтрашній день настав, за ним ще один, і ще…
Нарешті Керрі якось пощастило побачити антрепренера театру "Казино".
— Зайдіть у понеділок, — сказав він. — Можливо, у нас стануться якісь зміни.
Це був високий чоловік, вгодований і вичепурений, що дивився на жінок, як на породистих коней. А Керрі була гарненька і граціозна. Вона може придатись, навіть якщо й не має досвіду. Один із власників театру недавно зауважив, що серед хористок щось малувато гарненьких.
До понеділка лишалось ще кілька днів, а перше число вже наближалось. Керрі була стурбована, як ніколи доти.
— А ти й справді шукаєш роботу, коли йдеш із дому? — спитала вона Герствуда якось уранці, знесилившись від прикрих думок.
— Звичайно, шукаю, — відповів він ображеним тоном, хоч його й не дуже схвилювала така принизлива підозра.
— На твоєму місці я б узялася за будь-яку роботу, — сказала вона, — хоч тимчасово. Адже перше число вже не далеко.
Вона була втіленням розпачу.
Герствуд відклав газети і почав перевдягатись.
"Треба щось пошукати, — думав він. — Треба піти і подивитись, може, якась броварня влаштує мене куди-небудь.