Як побачили, що правосуддя надходить, розчепились; один із них гукнув:
— Пробі! Рятуйте! Чи видана то річ — на чоловіка серед вулиці отак-о нападати, привселюдно в городі грабувати?
— Угамуйтеся, чоловіче добрий,— сказав Санчо,— та розкажіть мені, чого ви завелися: я тут губернатор.
Обізветься тоді другий заводій:
— Пане губернаторе, скажу коротенько я. Хай вашій милості буде відомо, що сей молодець виграв оце допіру в гральні, що он навпроти, тисячу з гаком реалів, Бог його знає яким уже там робом. Я при тій грі був, і як до сперечки доходило, підсуджував йому, душею часом кривлячи; коли вже він зіскочив, я сподівався, що й мені з тої вигри який таляр капне, як між благородними людьми ведеться: не дарма ж нам там стояти, коли треба, підтакувати, до сварки та бійки не допускати; а він гроші в кишеню, та й хода. Я з горя за ним, прошу його так чемненько та лагідненько, аби дав мені бодай вісім реалів. Знає ж бо, пройдисвіт, що чоловік я чесний; та нема в мене осади ні посади: тієї батьки не лишили, а сієї сам не добув. А сей із шахраїв шахрай, із махлярів махляр дає всього чотири; отакий він, пане губернаторе, безстидний та безсовісний! їй же Богу, якби ваша милость була не нагодилась, він би мені тую вигру з горла виригнув, я б йому показав, що по чому!
— Що ви на сеє скажете?— спитав Санчо у першого.
Той відповів, що супротивник його правду каже: він справді не хотів дати йому більше чотирьох реалів, бо вже багато разів давав йому од-чіпного передше, а ті, що на одчіпне сподіваються, мали б бути скромніші і вдячно приймати те, що їм дають, а не торгуватися з тими, що виграли; хіба що знали б напевне, що гроші виграно нечесно, по-махляр-ськи. Найкращим же доказом того, що він не шахрай,— додав гравець,— є вже те, що він не хотів давати грошей, бо шахраї, як правило, діляться виграшем із глядачами, котрі їх знають.
— То правда,— сказав дворецький.— Тепер подумайте, пане губернаторе, що випадає вашій милості зробити з сими людьми.
— А випадає ось що,— одказав Санчо.— Ви, що виграли гроші, чи там чесно, чи нечесно, чи ще як, негайно дайте сто реалів оцьому гайда-бурі, понадто тридцять на бідних рештантів. А ви, що не маєте ні осади, ні посади, а ходите в туниках по острову, зараз же беріть собі тих сто [559] реалів і вимітайтеся з острова (даю на збори один день), та й не смійте сюди повертатись десять років; як же повернетесь раніше, то решту вигнання одбуватимете вже на тім світі, бо повішу вас (чи нехай там кат на мій наказ повісе) на шибениці. І ніхто не важся мені перечити, бо гірше буде.
Той заплатив гроші, а сей узяв; один пішов додому, другий подався геть із острова. Тоді губернатор сказав:
— Або мені не стане влади, або позакриваю тут усі гральні: вони, видиться мені, до великої призводять шкоди!
— Оцієї, що навпроти,— озвався писар,— ваша милость не зможе, мабуть, закрити, бо держить її значний чоловік; до того ж більше він сам за рік у карти програє, ніж із дому свого зиску має. От на костирнях та картярнях нижчого розбору може ваша милость свою владу показати: вони ж то найбільше шкоди приносять і найбільші скривають неподобства. У домах же значних панів та кавалерів не важаться шахраї знамениті до своїх махлярських штучок удаватися; а що згубна пристрасть до гри широко в громаді розпросторилась, то краще вже нехай люди грають у благородних домах, аніж у кишлі якого ремісника, куди заманюють фраєрів і до півночі або й за північ облуплюють їх до живого тіла.
— Про сеє, писарю,— перебив його Санчо,— можна ще багато чого сказати.
Тут до них наблизився стражник, тягнучи з собою якогось хлопця.
— Пане губернаторе, отсей молодик ішов нам назустріч, а як побачив слуг правосуддя, показав плечі і рвонувся навтікача, не кажи ти олень. Се, напевно, якийсь злочинець. Я кинувся навздогін, та якби він не спіткнувся і не впав, навряд чи я його наздогнав би.
— Чого ти, хлопче, тікав?
— А того, пане, щоб стражники не завдавали мені всяких питань,— відповів хлопець.
— Яким ремеслом бавишся?
— Я ткач.
— А що ж ти тчеш?
— Клюги до списів, з дозволу вашої милості.
— Ти, я бачу, із жартунів... Смішки тут мені строїш! Гаразд. Куди ти оце ішов?
— Свіжим повітрям подихати, пане.
— А де тут дишуть свіжим повітрям?
— Де вітер віє.
— Добре. До ладу кажеш, розумний, нічого сказать. Отож уяви собі тепер, що я вітер і дую тобі в спину, поки не задую в тюрму. Беріть його і ведіть! Спатиме він у мене сю ніч без свіжого повітря!
— Овва, пане!— одказав хлопець.— Не можете примусити мене спати в тюрмі, як не можете й королем зробити!
— Як то не можу тебе змусити! — спитав Санчо.— Хіба ж я не маю влади замкнути тебе і тоді тільки випускати, коли захочу?
— Якби ви, пане, мали ще більшу владу,— сказав хлопець,— і тієї не стало б, щоб примусити мене спати в тюрмі.
— Як то ні?— обурився Санчо.— Ану ж, ведіть його не гаючись до [560] тюряги, хай на власні очі переконається, що не його правда. А щоб мав темничник задля користі своєї йому попуск попускати, заплатить дві тисячі дукатів кари, хоть би на один крок із в'язниці дав ступити.
— Усе то фрашки,— відповів хлопець.— Іще той на світ не народився, щоб примусив мене в тюрмі спати.
— Скажи ж мені, сатанча,— спитав Санчо,— може, ти янгола такого маєш, що тобі кайдани зніме, в які я тебе заб'ю?
— Ну-бо, пане губернаторе,— сказав тоді хлопець,— говорімо тверезо, по-діловому. Даймо на те, що ваша милость затокарить мене в тюрму і заб'є в кайдани та в диби, кине мене в глибку і накладе кару на темничника, коли той мене випустить; даймо на те, що темничник вас послухає — все одно, якщо я не захочу заснути на цілу ніч, то чи вистачить усієї влади вашої милості примусити мене заснути проти моєї волі?
— Правда його,— сказав секретар,— викрутився-таки, мудрик.
— Виходить,— підхопив Санчо,— ти не даси собі заснути на те тільки, щоб свою волю вволити, а не на те, щоб супроти моєї піти?
— Та звісно, пане,— сказав хлопець.— Щоб вам перечити, того мені й не снилось.
— То йдіть собі з Богом,— промовив Санчо,— спіть у себе вдома на здоров'ячко, пошли вам Боже добрий сон, я його не одбиратиму; тільки раджу вам надаліне жартувати з правосуддям, бо ті жарти колись боком вам вилізуть.
Хлопець той пішов, а губернатор справляв далі свою рунду. По якій там хвилі знов надійшли два стражники, що вели затриманого.
— Пане губернаторе,— доповіли,— се, хоть і в мужчинському пере-вдязі, не чоловік, а особа жіночої статі, та ще й непогана.
Двоє чи троє піднесли їй до очей ліхтарі, що освітили обличчя дівчини років так шістнадцяти, чи, може, трохи більше: волосся їй було вбране в зелено-золоту сіточку шовкову, а сама була вродлива, як та перлинонька. Оглянули її з ніг до голови: на ній оули панчохи черле-ного шовку, підв'язки білої тафти з френзлями-золоттям по краях, плюндри зеленого златоглаву, а під кунтушем чи козакином з такої самої матерії — куртка з тонкої білої в золоті тканини, на ногах білі чоловічі черевики; шпаги при боку не було, натомість коштовний кинджал, а на пальцях мала персні предорогі. Одне слово, дівчина всім припала до вподоби, але ніхто її не знав; місцеві мешканці здумати не могли, чия вона, а учасники жарту, що над Санчом витворявся, були здивовані найдужче: ця зустріч не була в них запланована, і вони не знали, на яку й ступити. Санчо, вражений тої дівчини вродою, спитав нарешті, чия вона, куди йшла такої доби і що її схилило до того перев-Дягу. Дівчина спустила сором'язливо очі в землю і сказала:
— Не можу я, пане, привселюдно про те говорити, що я воліла б у секреті тримати. Одно тільки хочу, щоб ви знали: я не злочинниця якась і не безчесниця, а безталанна дівиця, яку ревнощі присилували знехтувати веління доброго звичаю.
Сеє почувши, дворецький промовив до Санча:
— Скажіть, пане губернаторе, сим людям одійти набік, щоб ваша панянка могла вільно говорити все, що хоче. [561]
На губернаторів наказ усі зайві одступились, зостались лише дворецький, стольник та секретар. Опинившись у вужчому колі, дівчина вела річ далі:
— Я, панове, донька Педра Переса Масорки, тутешнього орендаря по вовні; він часто приходить у гості до мого батька.
— Тут щось не так,— перебив її дворецький.— Я добре знаю Педра Переса, і дітей у нього нема, ані сина, ані доньки; а ще ви кажете, що він ваш батько і ходить у гості до вашого ж таки батька.
— І я се помітив,— обізвався Санчо.
— Бачите, панове, я так розгубилась, що кажу сама не знаю що,— одказала дівчина.— А по щирій правді, то я — донька Дьєга де ла Лья-ни, котрого ваші милості всі, напевне, знають.
— Отеє вже схоже на правду,— одказав дворецький.— Я знаю Дьєга де ла Льяну, то пан значний і багатий, має сина й доньку; відколи ж повдовів, то ніхто в місті не може похвалитись, що ту доньку в образ коли бачив: батько держить ЇЇ взаперті, і променю сонячному на неї не дає глянути, а славлять люди, що вона в нього пишна красуня.
— То правда,— сказала дівчина.— Ота його донька тут перед вами. А чи вже з мене така красуня, як люди славлять, чи ні, то ви, панове, мабуть, трохи розчарувались, мене побачивши.
По сім слові почала ревно плакати; секретар підійшов тоді до стольника і шепнув йому стиха на вухо:
— Мабуть-то справді щось важливе притрапилось цій панночці, що, бувши такою вельможною, вийшла з дому такої доби і в такому одязі.
— У цьому нема жодного сумніву,— одказав стольник,— тим більше що й сльози її потверджують ваше припущення.
Санчо потішав дівчину, як уже там умів, словами і вмовляв розповісти сміливо геть-чисто все, а ми, казав, з дорогою душею поможемо, чим тільки наша мога.
— Тут така історія, панове,— почала дівчина.— Ось уже десять років, як поховано в сиру землю мою маму, і з того часу татко мій тримає мене взаперті. Службу Божу правлять у нас у домашній каплиці, і ввесь цей час я бачила вдень тільки сонце на небі, а вночі — лише місяць та зорі; я не знаю, що то таке — вулиці, майдани, храми, не бачу жодного чоловіка, опріч татка мого та брата, та ще того орендаря Педра Переса, що нас часом одвідує (тим я його й назвала була моїм батьком, щоб прізвище своє'приховати). Отаке затворницьке життя, заборона з дому виходити, хоч би й до церкви, багато вже днів і місяців рве мою душу: захотілось мені страх світу побачити, принаймні хоть на те місто глянути, в якому я народилась; таке бажання, здавалось мені, не порушує правил пристойності, яких ми, панянки значного роду, дотримуватись маєм.