Воєнні дії знову почалися у 464 р. і тривали з перервами до перших років VI ст. Саме в цей період Сасаніди збудували масивну прикордонну оборонну споруду – Велику Горганську стіну, що йшла на схід від південно-східного краю Каспійського моря. Вона складалася із цегляного муру з виступаючими вперед бастіонами, що був обнесений ровом, заповненим водою, а для його підсилення через певні проміжки були розташовані військові гарнізони. Фортифікаційний проект такого масштабу явно мав на меті забезпечити захист від загрози, що надходила зі степу. Самі розміри стіни, зведення якої потребувало величезних витрат енергії та ресурсів, свідчить про те, що загроза вважалася серйозною і довготривалою.
8.21 Наступ кочових вершників на Європу відбувався водночас з рухом народів, що зруйнував римський захід. Алани у 401 р. н.е. перетнули Дунай, змушені рухатися на захід під тиском гунів, що закріпилися у причорноморському степу. У середині V ст. гуни проникли вглиб території Європи.
Під час конфлікту з імперією Сасанідів ефталіти поширювали свою владу також на інші землі. Між 465 і 470 рр. вони завоювали Гандхару, а потім, між 473 і 479 рр., узяли під свій контроль Согдіану, після чого перейшли Памір та завоювали Кашгар і Хотан у Таримському басейні. Пізніше, починаючи із 493 р. н.е., вони пройшли через Джунгарію і перетнули Тянь-Шань, щоб захопити Турфан та інші важливі міста вздовж північного шляху, що огинав Таримський басейн.
На момент перших десятиліть VI ст. ефталіти контролювали велику територію Центральної Азії та північної Індії, але їхній вплив був, по суті, ледве відчутним. За винятком проявів певної ворожості до буддизму, вони залишали наявні системи майже незмінними. Торгівля йшла, як і раніше, з тією лише істотною різницею, що етнічний склад населення став ще більш різноманітним, а податки сплачувалися іншій верхівці. Після середини VI ст. ефталіти почали втрачати контроль, спочатку на півночі, де влада почала переходити до нової хвилі кочовиків, тюрків, а потім в Індії, де у 570 р. н.е. ефталітське правління було остаточно повалене місцевими силами.
8.22 Гунський казан із литої міді з Хьодьєша на південному заході Угорщини, датований кінцем IV або початком V ст. Казани такого загального типу були знайдені в похованнях хунну, які, можливо, були далекими предками гунів.
Ефталітська інтерлюдія має багато спільного з періодами домінування саків і кушан: історія немов повторює саму себе. Але, можливо, краще розглядати всі ці події як тривалий процес повільного руху народів з південної частини сибірсько-монгольського регіону, в ході якого, подолавши Тянь-Шань-Памірський масив, людський потік линув далі на захід і південь через відкритий степ, доки не наштовхувався на огорожу кордонів осілих держав. Здебільшого цей процес проходив непоміченим. Лише в тих небагатьох випадках, коли темп руху прискорювався, це впливало на писемну історію.
Поки ці події розгорталися на заході Центральної Азії, на сході, на північ від Великої Китайської стіни, виникали нові конфедерації племен. У V ст. починається піднесення аварів, потужного народу, що, згідно з китайськими літописами, були нащадками рабів. Правлячий клан визнав свою підлеглість державі Вей, надсилаючи щорічну данину у вигляді коней, хутра та худоби, що дозволило їм розвинути торговельні відносини з китайцями. У такий спосіб вони могли отримувати предмети розкоші, що допомогло їм встановити своє верховенство над іншими племенами. Незабаром їхньому вождю вдалося здобути титул хана (імператора), і він був визнаний верховним правителем усіх кочових народів між пустелею Гобі та озером Байкал аж до Маньчжурії на сході.
На захід від азійських аварів, у Джунгарії і на Алтаї, формувалася нова конфедерація. Деталі цих подій незрозумілі, але схоже, що кочовики з коридору Ганьсу й північно-східної частини Таримського басейну у V ст. рушили на північ до алтайського регіону, де вони змішалися з місцевими тюркомовними народами, що призвело до створення правлячої верхівки, яка називала себе тюрками. Спочатку вони були підлеглими аварів і постачали їм залізо, але по тому, як їхня могутність зростала, тюркський вождь у 551 р. н.е. попросив руки аварської принцеси, що означало вимогу статусу, рівного аварським правителям. Прохання було відхилено, натомість авари відповіли глузливими образами. У відповідь розлючені тюрки послали військо, яке повністю знищило імперію аварів, а ті, хто залишився, були змушені тікати на захід. Врешті-решт нащадки аварів опинилися в Європі (с. 339-340).
8.23 Регіон сучасної Монголії та Алтайських гір був батьківщиною монгольських і тюркських народів, які у V і VI ст. н.е. мігрували на південь до Китаю, на захід до Центральної Азії та Індії, і через Понтійсько-каспійський степ до Європи.
Переможні тюрки поширювали свій вплив на схід, захід і південь, аж поки їхня імперія не простяглася від Маньчжурії до Чорного моря. Спочатку величезним ханством керувала одна особа, але у 584 р. н.е. воно було розділене на два, Східний і Західний каганати, вздовж лінії, що приблизно проходила через Памір.
Східний каганат спочатку встановив добрі стосунки з китайцями, отримуючи китайських наречених і великі партії шовку в обмін на коней і підтримання миру. Китайська політика, як завжди, полягала в тому, щоб намагатися зберігати збалансовані відносини зі своїми сусідами, використовуючи їхні політичні розбіжності, але з приходом до влади династії Тан китайці зайняли більш рішучу позицію, що призвело до відкритої війни і, у 630 р. н.е., до захоплення тюркського хана у полон. Після цього централізована влада Східного каганату ослабла, і наступні правителі були змушені визнати Тан своїми сюзеренами.
Західний каганат зайняв більш агресивну позицію. У 549 р. н.е. вони дійшли до Волги, женучи перед собою своїх давніх ворогів аварів, які врешті-решт були змушені оселитися на Великій Угорській рівнині. Десь у 557 р. н.е. Західний каганат уклав союз із сасанідами проти ефталітів і за шість років узяв під свій контроль Согдіану й Таримський басейн. Із цієї нової батьківщини у Центральній Азії для них стала зрозумілою ширша політична ситуація. Між Персією та Візантією тоді точилася боротьба не на життя, а на смерть, і тюрки могли або спостерігати, або долучитися до неї.
Рішення, здається, було остаточно прийняте у 568 р. н.е., коли тюркське посольство, у якому було багато согдійців, вирушило до Константинополя, щоб домовитися з візантійським імператором про союз проти сасанідів і встановити прямі торгові відносини, пропонуючи постачати залізо й китайський шовк. Тюрки також хотіли, щоб візантійці зайняли набагато жорсткішу позицію щодо їхніх давніх ворогів аварів, які тепер жили на землях одразу за кордоном імперії в Угорщині. Після першої зустрічі візантійці відрядили посла до хана в Центральну Азію. Сучасник описує, як був здивований посол, побачивши велич кочового двору із шовковими шатрами та золотим троном хана, встановленим на двох колесах, щоб його могли тягнути коні, коли двір переїжджав. Серед інших розкішних речей була золота тахта, опорою для якої слугували чотири золоті павичі. 60 років потому інший відвідувач, китайський буддійський учений Сюаньдзан, був так само вражений пишністю тюркського двору. Військові старшини були вбрані у вишукану парчу, військо – у хутра, на чиновниках був одяг з оздобленого вишивкою шовку, а сам хан вдягнений у блискучий зелений атлас. Сюаньдзана пригостили розкішною трапезою з баранини й курки, страви супроводжувалися вином, а слух присутніх тішили музики. Такого від "ватажка бродячої орди" він не очікував.
8.24 Тюркський надгробок з кладовища в Баян-Улгий, Монголія, VI-VIII ст. н.е.
Візантійці не дуже хотіли бути втягнутими у марнотратний конфлікт із сасанідами, але у 580-х роках, демонструючи силу, тюрки перейшли Амудар'ю і заглибилися на сасанідську територію. Однак вони переоцінили свої сили й зазнали нищівної поразки у запеклій битві під Гератом.
8.25 Тюркське поховання в Шорун Бумбагар, Монголія, VII ст. н.е. Могильний курган частково розкопаний, що дає можливість побачити вхідну рампу й двері, що ведуть до поховальної камери.
Між тим тюрки поширювали свій вплив через степ на захід, і у 576 р. н.е. перейшли Кіммерійський Босфор (Керченську протоку), щоб встановити контроль над Кримом. Казахський степ і більша частина причорноморського степу тепер знаходилися під їхнім правлінням. Коли наприкінці 620-х років розпочалося останнє протистояння між Візантією та сасанідами, тюрки пішли у масований наступ у Закавказзі, захопивши Дербент[62] і Тбілісі, а у 630 р. н.е. здійснили похід на Вірменію. Але ці кампанії були коштовними й не принесли реальної користі. Після цього в тюркській армії стався внутрішній розкол, який завершився вбивством хана. Під час заворушень, що розпочалися після цього, китайці вибрали момент для вторгнення в Центральну Азію (с. 351-355).
8.26 Фігури кіннотників і піших вояків з тюркського поховання в Шорун Бумбагар, Монголія, VII ст. н.е.
Тюрки панували на просторах євразійського степу порівняно недовго – якихось 80 років, але їхній вплив на весь цей регіон був величезним. Нова еліта здебільшого залишала існуючий суспільний устрій недоторканим, бо розуміла, що согдійська дипломатія та комерційний досвід можуть працювати й на їхню користь, якщо їм не заважати. Согдійські міста процвітали й далі, але наплив тюрків настільки вплинув на й без того багате культурне та етнічне розмаїття регіону, що ще в минулому столітті його зазвичай називали Туркестаном, а одна з його частин сьогодні є державою Туркменістан. Іншим наслідком тюркської міграції було те, що вона підштовхнула інші народи, що жили у степу, рухатися далі на захід в Європу.
Міграція кочових племен через територію Центральної Азії була частиною хвиль мобільності, які здійнялися і нахлинули на європейський півострів, щоб там, з'єднавшись з рухами германських народів, обрушитися на гинучу Римську імперію.