— Розумію.
— Цей пояс... — сказав д'Алансон, підіймаючи його.
— Кара й мовчання, — сказала Катерина переможним тоном. — Тільки, — додала вона, — не погано було б втягти в справу й Генріха.
І вийшла.
— Чорт візьми! — сказав д'Алансон. — Нема нічого легшого, і коли Генріх довідається, що жінка зрадила його... Отже, — додав він, звертаючись до короля, — ви приймаєте думку нашої матері?
— Від точки до точки, — сказав Карл, не думаючи, що стромляє тисячу кинджалів у серце д'Алансону. — Це не до вподоби буде Маргариті, але порадує Анріо.
Потім, прикликавши офіцера своєї гвардії, звелів попросити Генріха спуститись до нього, але, подумавши, сказав:
— Ні, ні, я сам піду до нього. А ти, д'Алансон, попередь д'Анжу і Гіза.
І, вийшовши з своїх апартаментів, пішов маленькими сходами, що вели на другий поверх і кінчались перед дверима Генріха.
VIII. Плани помсти
Генріх після добре витриманого допиту скористався з вільної хвилини і збіг до пані де Сов. Там він знайшов Ортона, який уже зовсім прийшов до пам'яті, але нічого не міг сказати йому, крім того, що якісь люди вдерлися до нього і що ватажок їх приголомшив його, ударивши ефесом шпаги по голові. За Ортона можна було не турбуватися. Катерина бачила його непритомним і думала, що він помер. Опритомнівши в момент, коли королева-мати вийшла, а капітан гвардії, посланий прибрати місце бою, ще не прийшов, він сховався в пані де Сов.
Генріх попросив Шарлотту переховати хлопця до одержання звісток від де Муї, який мусив незабаром написати йому з того місця, куди виїхав. Тоді він послав би Ортона з відповіддю до де Муї і, замість одного відданого чоловіка, міг би розраховувати на двох.
Склавши такий план, він вернувся до себе і віддався міркуванням, проходжаючись туди й сюди по кімнаті, аж раптом двері відчинились і увійшов король.
— Ваша величність! — скрикнув Генріх, кидаючись назустріч королю.
— Я самий... Справді, Генріх, ти чудесний хлопчина і я почуваю, що люблю тебе чимдалі більше.
— Сір, — сказав Генріх, — ваша величність надто добрі до мене.
— Тільки в тебе, Анріо, одна вада.
— Яка? Та, за яку ваша величність вже не раз мене докоряли, — сказав Генріх, — що я більше люблю полювання з псами, ніж полювання з соколами?
— Ні, ні, я не про це кажу, Анріо, я кажу про інше.
— Прошу вашу величність пояснити, про що йде мова, — сказав Генріх, який бачив з усмішки Карла, що король у доброму настрої, — і я подбаю позбутися цієї вади.
— Та от мати такі добрі очі, як у тебе, і не бачити добре.
— О, — сказав Генріх, — то в мене, може, короткозорість, сір?
— Гірше, Генріх, гірше, — ти сліпий.
— Ага, може бути, — сказав беарнець, — та тільки чи не трапляється мені це нещастя тоді, коли я заплющую очі?
— О, так! — сказав Карл. — З тебе станеться. В кожному разі, я прийшов відкрити тобі їх.
— Бог сказав: хай буде світ, і став світ. Ваша величність — представник бога на цьому світі, — отже, ви можете зробити на землі те, що бог зробив на небі: я слухаю.
— Коли Гіз сказав тобі вчора ввечері, що твоя жінка вирядилась на прогулянку в супроводі якогось дамського підлабузника, ти не схотів вірити!
— Сір, — сказав Генріх, — як повірити, щоб сестра вашої величності зробила такий нерозумний вчинок?
— Коли він сказав тобі, що твоя жінка подалася на вулицю Клош-Персе, ти теж не схотів вірити!
— Як подумати, сір, щоб принцеса французька ризикнула публічна своєю репутацією?
— Коли ми обложили дім на вулиці Клош-Персе і я дістав собі срібнім кухлем по плечу, д'Анжу — апельсиновий компот на голову, четвертину дичини в обличчя, бачив ти двох жінок і двох чоловіків?
— Я нічого не бачив, сір. Ваша величність повинні пригадати, що я допитував сторожа.
— Так, але я бачив.
— А, коли ваша величність бачили, це Інша річ.
— Так от, я бачив двох чоловіків і двох жінок. Ну, що ж! Я знаю тепер цілком певно, що одна з цих жінок була Марго, а один з чоловіків — пан де Ла Моль.
— Як же це! — сказав Генріх. — Коли пан де Ла Моль був на вулиці Клопі-Персе, то його не було тут.
— Ні, — сказав Карл, — ні, тут його не було. Але справа не в тому, хто був тут, про це дізнаються, коли цей йолоп де Морвель зможе говорити або писати. Справа в тому, що Марго тебе дурить.
— Ну! — сказав Генріх. — Не йміть віри наклепам.
— Я ж кажу тобі, що ти гірше, ніж короткозорий, ти сліпий, — чортова погибель! — повір мені хоч раз, упертий! Кажу тобі, що Марго тебе дурить, і ми цього вечора задавимо того, кого вона кохає.
Генріх аж підскочив з несподіванки і подивився на шурина застиглими очима.
— Ти не проти цього, по суті, — признайся, Генріх. Марго кричатиме, як сто тисяч ворон, але, їй-богу, тим гірше для неї. Я не хочу, щоб ти був нещасливий. Хай собі герцог д'Анжу дурить Конде, я заплющую очі, Конде мій ворог; але ти мій брат, більше ніж брат — мій друг.
— Але, сір...
— І я не хочу, щоб тебе кривдили, щоб з тебе знущались. Ти надто довго був посміховищем для всіх тих франтів, що приїздять з провінції підбирати у нас крихти та зводити наших жінок; хай вони забираються назад, — до всіх чортів! Тебе одурили, Анріо, це може трапитись з кожним; але ти матимеш, присягаюсь тобі, можливість чудово помститися, і завтра скажуть: тисяча чортів, видно, король Карл любить свого брата Анріо, коли звелів цієї ночі задавити пана де Ла Моля.
— Слухайте, сір, — сказав Генріх, — це річ справді вирішена?
— Вирішена, постановлена, кінчена; франтик не матиме, на що жалітись. Експедиція складається з мене, д'Анжу, д'Алансона і Гіза: король, два принци Франції і володарний герцог, не лічачи тебе.
— Як не лічачи мене?
— Так, і ти будеш.
— Я?
— Так, ти. Штрикни його за королівським звичаєм, поки ми давитимем.
— Сір, — сказав Генріх, — ви надто добрі до мене. Але як ви довідались?
— Е, чортів ріг! Здається, дурень вихвалявся. Він ходив до неї то в Лувр, то на вулицю Клош-Персе. Вони складали вірші вдвох; хотів би я побачити вірші цього франтика; пасторалі: Біон і Мосхус[95], Дафніс і Коридон![96] Гляди ж, візьми з собою добрий кинджал.
— Сір, — сказав Генріх, — коли поміркувати...
— Що?
— Ваша величність зрозумієте, що я не можу взяти участі в такій експедиції. Мені здається, що взяти в ній участь особисто мені не годилося б. Я надто зацікавлена в справі особа, щоб моє втручання не визнали за прояв люті. Ваша величність мститеся за честь своєї сестри над фатом, що десь вихвалявся, зводячи наклеп на мою дружину, — це дуже натурально, і честь Маргарити — а я обстоюю її невинність, сір — не потерпить від цього; але якщо я сам візьму участь в справі, — це інша річ; моя участь перетворює акт правосуддя на акт помсти. Це буде вже не покарання, а вбивство; моя дружина стає не обмовленою, а винною.
— Чорт візьми, Генріх, твої слова просто золото! Я щойно казав це своїй матері; розум у тебе просто диявольський.
І Карл ласкаво подивився на зятя, що відповів на комплімент поклоном.
— Проте, — додав Карл, — ти задоволений, що тебе звільняють від цього франта?
— Усе, що ви робите, ваша величність, добре, — відповів король Наварський.
— Добре, я сам зроблю твоє діло; не турбуйся, воно буде зроблене не гірше.
— Я покладаюсь на вас, сір, — сказав Генріх.
— Тільки о котрій годині приходить він звичайно до твоєї дружини?
— Коло дев'ятої вечора.
— А йде від неї?
— До мого приходу, бо я ніколи не застаю його.
— Коло...
— Коло одинадцятої.
— Добре. Зайди сьогодні опівночі — справа буде кінчена.
І Карл, від душі стиснувши руку Генріху і запевнивши його ще раз в своїй приязні, вийшов, насвистуючи свою улюблену мисливську пісеньку.
— Чорти б його взяли! — сказав беарнець, слідкуючи за ним очима. — Я дуже помиляюсь, якщо все це чортовиння походить не від королеви-матері. Вона вже справді не знає, що й вигадати, щоб посварити таке добре подружжя, як я з моєю жінкою.
І Генріх почав сміятись, як він сміявся, коли ніхто не міг ні бачити, ні чути його.
Коло сьомої години вечора, в той же день, коли відбувалися всі ці події, вродливий молодий чоловік, щойно викупавшись у ванні, вищипував собі волоски і з задоволенням походжав, наспівуючи якусь пісеньку, перед дзеркалом в одній з кімнат Лувра.
Тут же, збоку від нього, спав чи, певніше, потягався на ліжку другий молодий чоловік.
Один був наш друг Ла Моль, якому без його відома так багато приділяли уваги протягом дня і ще більше, може, тепер, а другий — його товариш Коконна.
Справді, гроза вибухнула навкруги нього так, що він не чув, як гуркотів грім, не бачив, як блискала блискавка. Вернувшись о третій годині ранку, він пролежав у ліжку до третьої години дня, напівсплячи, напівмріючи, будуючи замки на сипучому піску майбутнього; потім він устав, пробув годину у модній купальні, пообідав у метра Ла Гюр'єра і, вернувшись до Лувра, закінчував свій туалет перед тим, як іти з своїм звичайним візитом до королеви.
— І ти, кажеш, уже пообідав? — спитав у нього, позіхаючи, Коконна.
— Атож, і з чудовим апетитом.
— Чому не взяв мене з собою, егоїст?
— Ти спав так міцно, що я не хотів тебе будити. Але, знаєш? Ти повечеряєш замість обіду. Особливо не забудь спитати у метра Ла Гюр'єра анжуйського вина, що його він одержав цими днями.
— Добре?
— Спитай, більш нічого не скажу.
— А ти куди?
— Я? — сказав Ла Моль, здивований, що приятель; звертається до нього з таким запитанням. — Куди я? До королеви.
— Стривай, — сказав Коконна, — коли б мені піти у наш домок на вулиці Клош-Персе, я пообідав би вчорашніми рештками. Там є аліканте, що добре підсилює.
— Це було б нерозсудливо, друже мій Аннібал, після того, що сталося цієї ночі. До того ж, хіба ми не дали слова, що не вернемось ніколи самі. Передай мені плащ.
— Це правда, — сказав Коконна, — я забув. Але де в чорта твій плащ?.. А, ось де!
— Ні, це чорний, а я прошу червоний. Я більше подобаюсь королеві в червоному.
— А, слово честі, — сказав Коконна, оглянувшись на всі боки, — шукай сам, я не знаходжу.
— Як, — сказав Ла Моль, — ти не знаходиш? Де ж він?
— Ти його продав...
— Нащо? В мене ще зостається шість екю.
— То візьми мій.
— Так... жовтий плащ на зеленому камзолі, я буду як папуга.
— Їй-богу, тобі не догодиш.