Після деяких роздумів Сенат вирішив об'єднати ці два законопроєкти.
Розглянути об'єднаний законопроєкт планували спочатку в сенатському комітеті з міжнародних відносин, щоб схвалити частину, пов'язану із Законом Магнітського, а потім у фінансовому комітеті Сенату, щоб затвердити частину щодо скасування поправки Джексона — Веніка, і вже потім подати на голосування всього Сенату.
У відомому вислові ідеться: "Тим, хто любить ковбасу й поважає закон, краще не бачити, як роблять те й інше".
Наша кампанія за дотримання прав людини дивним чином об'єднала фермерів-скотарів із Монтани, активістів правозахисних організацій та працівників авіакорпорації "Боїнг".
Виходило так, що разом ми ставали сильнішими, могли подолати опір, що залишився, і домогтися ухвалення закону.
Зіткнувшись із перспективою затримки законопроєкту скасування поправки Джексона — Веніка, Керрі припинив вставляти палиці в колеса: 26 червня 2012 року він призначив засідання сенатського комітету з міжнародних відносин з єдиною метою — розглянути Закон Магнітського. Задля цього я спеціально прилетів до Вашингтона. Відкрите засідання мало розпочатися за чверть по третій. Я прибув на місце за сорок п'ять хвилин до початку, щоб встигнути зайняти місце в перших рядах, але, на мій подив, біля входу вже зібралося не менше як триста осіб. Журналісти, активісти, студенти, працівники Сенату, представники російського посольства й багато інших хотіли потрапити усередину.
Я став у чергу, але за кілька хвилин хтось гукнув мене на ім'я. Я впізнав старшокурсника Колумбійського університету, який допомагав нашій кампанії як волонтер. Попросивши друзів притримати місце, він підійшов до мене й сказав:
— Пане Браудер, давайте я проведу вас вперед.
Коли ми підходили до початку черги, нас зупинив поліціянт Конгресу:
— Хвилинку, куди це ви йдете?
Мені стало ніяково, і я промовчав, але студент з ентузіазмом повідомив:
— Ця людина — ініціатор Закону Магнітського. Йому треба потрапити на початок черги.
— Мені немає діла до того, хто він і що зробив. У кінець черги, будь ласка. — Але...
— У кінець черги!
Я запевнив студента, що все гаразд, і поплентався на колишнє місце, дорогою помітивши краєм ока одного з працівників російського посольства, якого я знав в обличчя. Зважаючи на посмішку, його явно потішило, що мене вилаяли.
Діставшись нарешті фоє біля входу до зали засідань комітету, я побачив, як багато там зібралося людей. Приміщення могло вмістити осіб шістдесят, і я зрозумів, що якщо не потрапити туди зараз, то шансів не залишиться. Рівно о другій п'ятнадцять двері відчинила сувора з вигляду кремезна шатенка й гучним голосом запросила представників преси. До дверей рвонула третина тих, хто чекав, і я спробував прослизнути разом з ними, але грізна жінка, яка явно серйозно ставилася до своїх обов'язків, зупинила мене й попросила показати посвідчення журналіста.
— Е-е... у мене його немає. Але я брав активну участь у створенні Закону Магнітського, і мені дуже важливо бути тут присутнім.
Вона похитала головою — мовляв, знаємо ми вас, хитрунів, — і завернула мене назад.
Що мені лишалося робити? Удруге я побрів назад, почуваючи себе чужим. Щойно я зайшов за оксамитову стрічку огорожі, як з'явилися сенатори зі своїми радниками. Натовп розступився, і репортери заклацали фотоапаратами. Одним з останніх прибув сенатор Бен Карден, але він мене не помітив. Натомість помітив Фред Тернер — його старший радник. Я побачив, як він зупинився біля дверей і, вказуючи на мене, щось сказав шатенці. Та одразу ж підійшла до мене й промовила:
— Пане Браудер, перепрошую. У нас є місце для вас. Ходіть за мною, будь ласка.
Вона провела мене в переповнену залу (проти інших сенатських комітетів тут був, мабуть, найвишуканіший інтер'єр) і вказала на останнє вільне місце.
Сенатор Керрі увійшов через бічні двері й оголосив засідання відкритим. Здавалося, що цієї миті йому найменше хочеться тут сидіти. Він відкрив засідання стриманою промовою про те, що Америка неідеальна країна й що присутнім варто пам'ятати — не треба постійно показувати пальцями в інших і читати нотації, а коли думаєш про чужі вчинки, варто звертати більше уваги на власні.
Потім він надав слово декільком іншим сенаторам — усі вони висловилися за законопроєкт. Після цього Керрі звернувся безпосередньо до Кардена, зазначивши, що вважає поданий законопроєкт сирим і пропонує іншим знову подивитися на нього. У продовження Керрі поблажливим голосом бостонського аристократа не надто переконливо говорив про те, що Закон Магнітського загрожує розсекреченням конфіденційної інформації, що ганьбити когось, звичайно, допустимо, але він стурбований непередбачуваними наслідками таких дій і тут потрібен масштабніший і глибший аналіз.
Дипломатичний жаргон Керрі чітко давав зрозуміти, що сенатор змушений бути тут, але не згоден з тим, що належить зробити. Усе, що він сказав, здавалося їм погано завуальованою спробою відкласти голосування щодо цього акта до Конгресу нового скликання, щоб потім довелося повернутися до виготовлення "ковбаси" (тобто закону) заново з вихідної позиції. Це був вирішальний момент, від якого все залежало. Чи зможе новачок Карден, обраний у Сенат вперше, дати відсіч Керрі, ветерану Сенату з двадцятисемирічним стажем і ключовій людині у демократичній ієрархії?
Щойно Керрі закінчив довгу промову, усі погляди втупилися в Кардена. І Карден не спасував. Він відмовився відкласти розгляд законопроєкту, закликавши Комітет до негайного голосування. Після п'яти хвилин дебатів Керрі не витримав і, перебивши Кардена на півслові, запитав: "Чи будуть ще думки? Коментарі? Чи є потреба в подальшому обговоренні?"
У залі запанувала мовчанка.
Керрі порушив питання голосування. І... проти не проголосував ніхто.
Після цього Керрі оголосив одностайне рішення й закрив нараду. Усі залишили приміщення. Процедура голосування й підрахунку голосів зайняла лише п'ятнадцять хвилин.
Я не йшов, а ніби летів, не торкаючись землі, найважливішим містом наймогутнішої країни у світі. Щодня з 16 листопада 2009 року я докладав всіх своїх зусиль, щоб увічнити пам'ять про Сергія. І сьогодні, 26 червня 2012 року, здавалося, що в цьому місті не залишилося жодної людини, яка б не чула імені Сергія Магнітського.
38. Делегація Малкіна
Здавалося, усі зірки сприяють швидкому ухваленню Закону Магнітського. Підприємці, правозахисники, адміністрація президента Обами, політики — республіканці та демократи — усі були "за". Я не бачив попереду жодних перешкод.
Проте 9 липня 2012 року, коли до розгляду об'єднаного законопроєкту у фінансовому комітеті Сенату залишалося менше ніж два тижні, російський уряд зробив останню відчайдушну спробу зірвати голосування за цим законом. У Вашингтон вирушила делегація високопоставлених російських офіційних осіб оголосити "результати парламентського розслідування", яке провели в Росії у справі Магнітського. Вони заявляли, що хотіли б створити об'єднану комісію Конгресу США та російського парламенту в справі Магнітського. Але справжньою метою, як і в ситуації з Керрі, було загальмувати розгляд законопроєкту й по змозі відкласти його до нового скликання Конгресу, після чого проєкт кане в небуття.
До делегації ввійшли чотири члени Ради Федерації — верхньої палати Федеральних законодавчих зборів Росії. Очолював її Віталій Малкін, російський мільярдер, який займав 1622 місце в списку найбагатших людей світу журналу "Форбс".
Пошукавши інформацію про Малкіна, я виявив, що 2009 року канадський уряд зважив на інформацію про його зв'язки з організованою злочинністю та заборонив йому в'їзд, хоча сам Малкін усе це категорично заперечував. Я не міг зрозуміти, як людина з такою репутацією могла очолити делегацію до Вашингтона, поки не знайшов фотографію, на якій він, стоячи на сходах будівлі Конгресу США, тиснув руки людям, бо робив благодійний внесок на потреби Бібліотеки Конгресу в один мільйон доларів. Мабуть, у Вашингтоні за мільйон можна придбати деяку частку поблажливості.
Попри минуле Малкіна, низка серйозних політиків у Конгресі хотіли дізнатися, яку "нову" інформацію він має в справі Магнітського. Я був упевнений, що доповідь Малкіна, напевно, містить фальшиві дані, підготовлені ФСБ з цієї нагоди, але хіба міг це зрозуміти під час пів годинного брифінгу звичайний конгресмен?
9 липня я провів більшу частину дня, телефонуючи до різних управлінь Конгресу й намагаючись з'ясувати, хто погодився прийняти делегацію. Кайл Паркер повідомив, що Карден відповів відмовою, але Мак-Кейн, Вікер і Мак-Говерн неохоче погодилися. Крім того, Кайл чув, що делегації призначено аудієнції в Раді національної безпеки при президенту США та в Держдепартаменті. Малкін повідомив, що після всіх цих зустрічей та прийомів проведе 11 липня пресконференцію в російському посольстві, щоб надати громадськості "нові дані в цій справі".
Більшість зустрічей Малкіна відбулися 10 липня. Я швидко намагався дотелефонуватися до всіх, з ким знайомий у Вашингтоні, щоб дізнатися подробиці, але марно. Того дня навіть Кайла не було на зв'язку.
Я й наступного дня продовжував би телефонувати людям, але, на жаль, у мене вже давно була запланована поїздка із сім'єю до Сан-Дієго. Невідповіднішого часу я й уявити не міг, але скасовувати поїздку не став. Коли все це тільки починалося, я пообіцяв дружині, що ми не дозволимо російським казнокрадам впливати на наше сімейне життя.
Опівдні ми сіли в літак. Я, як міг, допомагав Олені з дітьми, хоч і був у полоні своїх думок. Ми влаштувалися в кріслах.
Поки літак викочував на злітну смугу й підіймався, Джессіка сиділа поруч й грала з парою плюшевих жирафів. Літак уже набрав висоту, і тут раптом дочка спитала мене:
— Татку, а хто такий Магнітський?
Я ніколи раніше не говорив з нею про Сергія, але Джессіка багато разів чула це ім'я з розмов дорослих. Я подумав, як їй відповісти, і сказав:
— Сергій Магнітський був моїм другом.
— З ним щось трапилося?
— Так. Погані люди посадили його до в'язниці, робили йому боляче, змушуючи сказати неправду.
— А він сказав?
— Ні. І через це вони зробили його життя дуже важким і забороняли бачитися із сім'єю.
— Чому вони хотіли, щоб він сказав неправду? — спитала вона, примушуючи жирафа танцювати на підлокітнику між нашими сидіннями.
— Тому що вони вкрали багато грошей і хотіли привласнити їх.
Вона впустила жирафа собі на коліна.