Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?
Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.
– О! Нема на що нарікати, знаєте, – сказав містер Омер, – щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?
Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.
– Боже мій! – сказав містер Омер. – Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? "Призначте день, сер", – сказав Джорем. "Зробіть це, тату", – сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.
Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.
– Два замовлення, авжеж, – повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. – Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, – старий трунар показав на онука, – дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?
Я подякував, але відмовився.
– Стривайте, – сказав містер Омер. – Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті – вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?
Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.
– Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, – зазначив Містер Омер. – Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.
– Чи то не маленька Ем'лі? – мимоволі спитав я.
– Її звуть Ем'лі, – відказав містер Омер, – і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.
– Дурниці, батьку! – окрикнула Мінні.
– Люба моя, – сказав містер Омер, – я не кажу, що саме ти сказилася! – він підморгнув мені. – Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.
– Краще було б їй знати своє місце в світі, батьку, – сказала Мінні, – і не давати підстав до балачок, тоді б вони не казилися.
– Та не могли б вони не казитися, люба моя, – відказав містер Омер. – Не могли б не сказитися! Отак ти знаєш життя? А що ж іще робити жінкам, особливо коли вони бачать красу іншої жінки?
Мені справді здалося, ніби містерові Омеру прийшов кінець після цих слів. Він так закашлявся, так безпорадно намагався знову вхопити повітря в легені, що мало не впав головою на прилавок, і його ноги, затягнені в короткі чорні штани з цвілими бантами, судорожно затремтіли. Нарешті приступ кашлю минувся, і містер Омер збадьорився, хоч усе ще дихав важко і так утомився, що мусив сісти на стілець біля прилавка.
– Бачите, – сказав він, витираючи спітніле обличчя і ледве дихаючи, – вона ні з ким не приятелює, не кажучи вже про хлопців. От і пішли чутки, ніби Ем'лі хоче стати знатною леді. Ну, на мою думку, чутки ці з'явилися головним чином через те, що вона колись казала в школі, які подарунки зробила б своєму дядькові, якби була леді.
– Запевняю вас, містере Омер, що вона й мені говорила про це, – ревно підхопив я, – коли ми обоє були ще дітьми.
Містер Омер кивнув головою і потер підборіддя.
– Саме так. А до того ж вона з маленькими коштами вміє вбиратися, бачте, краще, ніж інші змогли б з купою грошей, а це вже спричиняється до багатьох неприємностей. Більше того, вона раніше була, так би мовити, примхливою. Сказати більше – я теж так думаю, – мовив містер Омер, – вона не знала як слід, чого їй хочеться; трохи пустувала і насамперед не могла нікому підкоритись. Більше нічого не говорили проти неї, Мінні?
– Ні, батьку, – сказала місіс Джорем. – Оце – найгірші балачки, здається.
– Отже, – вів далі містер Омер, – коли вона поступила в компаньйонки до якоїсь сварливої старої леді, то вони не порозумілись, і вона собі пішла. Нарешті, вона поступила до нас ученицею на три роки. Майже два роки вже минуло, і нічого поганого не можу сказати про цю дівчину. Варта шести інших. Кажи, Мінні, чи не варта вона шести інших?
– Так, батьку, – відповіла Мінні, – я ж ніколи не недооцінювала її!
– Дуже добре, – сказав містер Омер, – це правильно. Отже, молодий джентльмене, – додав він, знову потираючи підборіддя, – щоб ви не подумали, ніби базікати мені легше, ніж дихати, то, мабуть, це й усе.
Говорячи про Ем'лі, вони стишували голоси, і тому я не мав сумніву, що вона десь поблизу. У відповідь на моє запитання містер Омер кивнув головою і вказав на двері до вітальні. Я поспішно спитав, чи можу зазирнути туди; мені це охоче дозволили, і, глянувши крізь скло в дверях, я побачив її за роботою. Я побачив її, премилу маленьку істоту з блакитними очима, які зворушили колись моє дитяче серце; вона з усмішкою дивилася на Мінніного хлопчика, що грався коло неї. Її ясне обличчя було таким свавільним, ніби в підтримку того, що про неї говорили; проте я бачив у ньому давно знайому, але приховану норовливу ніжність; її чудовий вигляд не висловлював нічого, крім доброзичливості й щастя та, я певен, обіцяв їй приємне і щасливе життя.
Пісня по той бік двору, яка, здавалося, ніколи не припинялася, – ба! справді, ця пісня не припиняється… – відбивала м'яко весь час.
– Може, зайдете туди, – запропонував мені містер Омер, – поговорити з нею? Заходьте і погомоніть з нею, сер! Почувайтесь як вдома!
Тоді я чомусь засоромився – я боявся збентежити її, та, мабуть, не менше побоювався бути збентеженим. Я тільки спитав, о котрій годині звільняється вона ввечері, щоб у слушний час зробити наш візит. Попрощавшись з містером Омером, з його гарною донькою та її гарненькими дітьми, попростував я до своєї любої старої Пеготті.
І ось я побачив її біля пічки в кухні з кахельною підлогою. Щойно постукав я у двері, як вона відчинила їх і спитала, кого мені треба. Усміхаючись, глянув я на неї, але вона не всміхнулась мені у відповідь. Ми весь час листувались, та після нашої останньої зустрічі минуло сім років.
– Чи вдома містер Баркіс, мем? – спитав я, намагаючись говорити якнайгрубішим басом.
– Він вдома, сер, – відказала Пеготті, – але він лежить, його зовсім розбив ревматизм.
– Він тепер не їздить до Блендерстона? – спитав я.
– Їздить, коли йому стає краще, – відповіла вона.
– А чи не їздите ви туди іноді, місіс Баркіс?
Вона глянула не мене уважніше, і я помітив, як здригнулись її руки.
– Річ у тім, що я хотів спитати дещо про один тамтешній будинок, який зветься… от не пригадую… "Граки", – вів я далі.
Вона відступила на крок і злякано простягла вперед руки, ніби відштовхуючи мене.
– Пеготті! – не витримав я.
– Мій любий хлопчику! – скрикнула вона, і ми обоє залилися сльозами і впали одне одному в обійми.
Духу в мене не вистачає розповісти, як шаліла вона від радості, як сміялась і плакала, як пишалася, раділа, як шкодувала, що так довго не тримала в обіймах мене – її гордість і радість. З нею я не боявся мати занадто юний вигляд. Можу сказати, що ніколи в своєму житті я не сміявся і не плакав більше, ніж того ранку.
– Баркіс буде такий радий, – сказала Пеготті, витираючи очі фартушком, – це поліпшить його здоров'я значно більше, ніж усі мазі на світі. Чи можна мені піти сказати йому, що ви тут? Чи не хочете піти нагору побачитися з ним, любий мій?
Безперечно, я хотів. Але нелегко було Пеготті вийти з кімнати – щоразу, підходячи до дверей і обертаючись до мене, вона знову спинялася, щоб іще посміятись і поплакати на моєму плечі. Нарешті, аби полегшити цю справу, я пішов нагору разом із нею; почекавши за дверима хвилинку, поки вона кількома словами підготує містера Баркіса, я увійшов до кімнати хворого.
Захоплено зустрів він мене. Через ревматизм йому не можна було тиснути руку. Але він попросив мене потрусити китицю його нічного ковпака, що я й зробив з великою щирістю. Я сів біля його ліжка, а він заявив, що з насолодою уявляє собі, ніби знову везе мене блендерстонським шляхом. Лежачи горілиць, закутаний аж до підборіддя, він справляв чудне враження.
– Так яке це ім'я написав я на возі, сер? – спитав містер Баркіс з тихою усмішкою ревматика.
– Ах! Містере Баркіс, у нас були серйозні розмови про цю справу.
– Я довгенько-таки сватався, сер? – перепитав містер Баркіс.
– Довгенько, – підтвердив я.
– І я не шкодую про це, – сказав містер Баркіс. – Чи пригадуєте, що ви казали мені колись про те, як вона пече пироги з яблуками і всякі тістечка?
– Авжеж, дуже добре пригадую, – відказав я.
– І це було так само точно, – мовив містер Баркіс, – як годинник. Це було так само певно, – вів далі містер Баркіс, похитуючи своїм нічним ковпаком, бо то був його єдиний спосіб жестикулювати, – так само певно, як податки. А нічого нема певнішого, ніж вони.
Містер Баркіс глянув на мене, ніби чекаючи підтвердження цих своїх ліжкових міркувань, і я задовольнив його мовчазне прохання.
– Нічого немає певнішого, ніж вони, – повторив містер Баркіс. – Такий бідний чоловік, як я, приходить до такого висновку, коли хвороба прикує його до ліжка. Я чоловік дуже бідний, сер!
– З жалем чую це, містере Баркіс.
– Справді, я дуже бідний чоловік, – знову сказав містер Баркіс.
По цій мові він поволі витяг праву руку з-під ковдри і безцільним непевним хватом взяв палицю, що була легко прив'язана до ліжка. Деякий час він тикав навкруги цим інструментом, і на обличчі його з'являвся ряд прикрих виразів. Нарешті містер Баркіс наткнувся палицею на скриню, один куток якої видно було мені весь час. Тоді задоволення розлилось по його обличчю.
– Старе лахміття, – пояснив містер Баркіс.
– О! – сказав я.
– Хотів би я, щоб то були гроші, сер, – сказав містер Баркіс.
– Я теж хотів би цього, – мовив я.
– Але то не гроші! – сказав містер Баркіс, якнайширше розкриваючи обидва свої ока.
Я запевнив його, що не маю в цьому сумніву, і містер Баркіс, ніжніше глянувши на свою дружину, заявив:
– Вона найкорисніша і найкраща з жінок – К.