В школі не повинно бути гармидеру.
Директор погрозив учням лінійкою і пішов.
А вчителька стоїть присоромлена,— от-от заплаче.
— Сідай, Мартинеку, на першу парту. Дайте йому книжку. Вмієш читати?
— Вмію.
Хтось подає Мацюсеві книжку догори ногами, щоб поглузувати.
Мацюсь читає виразно.
— Перекажи.
Мацюсь переказує прочитане своїми словами, але майже нічого не пропускає.
— Ти вчив історію?
— Учив трохи.
— Чув про Павла Переможця?
— Чув.
І розказує більше, ніж є в книжці.
— Візьми крейду й напиши завдання.
Мацюсь пробує — не може.
— Знаєш іноземні мови?
Хлопці здивовані. Вже не сміються, а зацікавлено дивляться на Мацюся. І особливо тихо стало, коли вчителька запитала Мацюся з географії.
— А можеш розказати про рослинний і тваринний світ жарких країн?
Мацюсь дивиться у вікно і нібито бачить усе те, про що розказує. Отакий вигляд у пальми, а такий — у ліани. Отакі плоди фігового дерева, а такі фінікові кісточки. Банани смачні. А такі от кокосові горіхи. Такий вигляд у носорога. О, отакенний буде той носоріг на зріст. Молоді менші, а бувають і ще вищі. Отакі лев, тигр, гієна, леопард, слон, крокодил, мавпи, папуги, канарки.
— Мабуть, сам усе це бачив,— кажуть хлопці.— Так з книжки не розкажеш.
Розділ тридцять другий
Мартинек тимчасово лишився в тому ж класі. Коли надолужить арифметику, то перейде до старшого.
Вчителька лагідно ставиться до Мацюся-Мартинека, але хлопців він чомусь дратує. Випробовують вони його і так, і так; то скажуть щось, аби він засміявся, то котрийсь штовхне його, щоб перевірити, чи вміє Мартинек битися, інший хоче заприятелювати, аби дізнатися, звідки він, хто такий. А може, розсердиться, а може, пустуватиме згодом, коли посмілішає.
— Ти не бійся. Вчителька нічого не зробить. Директор — то інше діло. А вчителька до-о-обра.
"До-о-обра",— казали так, наче жартували.
А між тими випробуваннями завжди хтось кине:
— Приблуда.
Один обзиває: "тиха вода", другий — "підлиза", третій — "панянка".
І Мацюсеві пригадалися його канарка з клітки та вільні пташки безлюдного острова. "Там було так само".
Все це бачить учителька, але думає, що діти згодом звикнуть. Та одного разу якийсь хлопчина навмисне залив Мацюсеві зошит чорнилом. Цього вже було занадто.
— Негідники! — гримає вчителька, аж червона від злості.— Чого ви до нього присікуєтесь? Він кращий за вас, більше знає, то ви йому заздрите?
— А чом нам заздрити? Хіба що на діряві чоботи? — озвався син багатія, який страшенно пишався своєю новою шапкою.
Був це задавака, ледар, але дужий, і хоч хлопці його не любили, проте боялися.
— А ви до нього ставитесь так, наче він цяця якась. Ну чого так дивишся?
— Бо маю очі,— відказав Мацюсь і ледь зашарівся.
— А я не хочу, щоб ти на мене дивився.
Здоровань підвівся з парти, підходить до Мацюся. Мацюсь устав, примружив очі.
— Ти очі не мруж, чуєш?
Мацюсь пригадав бійку на безлюдному острові,
— Ну, чого дивишся?
— Бо маю очі,— повторив Мацюсь і поклав руку на парту біля чорнильниці.
— Хочеш битися?
— Не хочу.
— Хочеш у зуби?
— Не хочу.
— То я тобі зараз дам.
— Не даси.
Учителька біжить на допомогу, але вже пізно.
Мацюсь давно не стригся, і волосся в нього було довге. Здоровань схопив Мацюся за волосся й кулаком щосили стусонув у груди. А потім ударив головою об парту.
— Б'ються, б'ються! — залементував клас.
Збігаються.
Ускочив директор — злий, просто жах. А найбільше сердиться він на вчительку.
— Що це за нові порядки? Працювати не можна. У класі мав бути тихо. Ви дозволяєте бійки під час уроку? Чи не занадто ви добрі? В мене вистачає клопоту з власним класом, а я ще маю ваших хлопців доглядати.
Мацюсь пильно слухає: насупив брови, руки заклав за спину. Вирішив, що повинен допомогти вчительці.
Клас нарешті заспокоївся. Після останнього дзвінка Мацюсь іде до канцелярії.
— Чого тобі? Хіба не знаєш, що до канцелярії заходити не можна? — гримнув на Мацюся директор.
Мацюсь пішов.
— Це надзвичайний хлопець,— каже вчителька.
— У вас усі надзвичайні,— глузує директор,— один відомий художник, другий визначний математик. А всі вкупі надзвичайно розбещені лобуряки. Вже дві шибки цього літа висадили...
Мацюсь, заклавши руки за спину, прямує додому. Міркує. Аж ось підходить до нього той хлопець, якого директор назвав відомим художником.
— Ти не звертай уваги,— каже хлопець.— Вони відчепляться. Мені теж спершу дошкуляли.
— За що?
— Не люблять, коли хтось уміє що-небудь краще за них.
— Чому?
— Мабуть, через заздрощі. Не всі, звісно, лише кілька, та за ними тягнеться решта. Слухай, я картинку тобі намалюю. Хочеш? Що тобі намалювати? Ти так чудово розказував про дикі краї. Коли б іще раз розказав, то я намалював би тобі Мацюся на безлюдному острові.
І вони глянули один одному в вічі.
— Але ж Мацюсь помер?
— Ну то й що, як помер? Малювати можна. Чи дозволять твої господарі, щоб я прийшов до тебе ввечері?
— Запитаю: певно, дозволять. Вони добрі, мої господарі. Купили книжки і все інше. І чоботи, може, куплять.
— А диви, який той багач свиня. Має нову шапку, то глузує з дірявих чобіт. Добре, що ти з ним не бився. Його батько багатій. А той бовдур приндиться, бо знає, що батько приятелює з директором. Але ми його так натовчемо, що довго пам'ятатиме. Не в школі, а деінде злапаємо. Отже, не забувай про картинку.
— Дякую.
Йде Мацюсь, думає.
"Був королем — правив народом. А тепер не можу зарадити з одним класом. Виступав у парламенті й не соромився, а тепер соромлюся говорити до хлопців. Тепер я розумію, чому Стефан не хотів з ними заводитися. Найгірше, що вони дошкуляють і глузують... Знову казатимуть: "Приблуда, в дірявих чоботях". Ну, то й хай кажуть".
Наступного дня в Мацюся вже був готовий план.
На першому ж уроці він підвівся, попросив слова і каже:
— Я знайда, приблуда, у мене діряві чоботи. Коли ви не хочете, щоб я ходив до школи, можу не ходити. Адже вчителька не повинна мати через мене неприємності. Проголосуємо: якщо більшість не хоче — гаразд, не буду ходити. Не думайте, що я боюся. Може, хтось хоче битися? Будь ласка, але не в школі. Домовимось і битимемося при свідках. У вас так: якщо вчитель б'є — його слухають. Я ж думаю, що краще слухатись, коли не б'ють. І поки діти не перестануть битися між собою, то годі й думати, щоб їх не били дорослі. Знаю, можна інколи посваритися, але треба гуртом розібратися, чия ж правда. Отже, не треба одразу битися.
Під час промови Мацюся залунали голоси:
— О-о-о, як розміркував.
— Що це за лекція?
— Знайда хоче бути нашим професором.
— Божевільний.
— Хай забирається теть.
І коли Мацюсь нарешті сказав, щоб підняли руки ті, хто його не хоче, більше ніж половина піднесли руки вгору. Тоді Мацюсь сказав так:
— Не думайте, що я не чую, як дехто бурмоче собі під ніс, і не роблю з того ніяких висновків. Я встав і кажу голосно, а ті знають, що неправда їхня, і тому бурмочуть собі під ніс. Отже, хто не хоче, щоб я ходив до школи, хай піднесе руку.
ї ліс рук звівся вгору. Вчителька хотіла щось сказати, хотіла затримати Мацюся, але він схопив книжки та зошити й рвучко вийшов з класу.
Дорогою Мацюся наздогнав один з учнів і став просити повернутися, мовляв, сталася помилка — багато хто не зрозумів. Він, мовляв, теж підняв угору руку, бо думав, що треба підняти, аби Мацюсь лишився.
— От побачиш, що тобі вже не дошкулятимуть. Ми знаємо, хто проти тебе всіх підбурював. Ну? Повертайся, Мартинеку. Сам бачиш тепер, який ти гордий. Кажу, сталася помилка, а ти мовчиш. Диви, який ти.
Мацюсь ніби чує й не чує, що каже школяр. Жаль йому вчительки й шкода кидати школу. Але що вдієш? Коли його навіть з найважчого ув'язнення вигнали, то як могли прийняти в школі? Адже відомо: помер Мацюсь. То навіщо ж блукати йому між людей?
Повернувся Мацюсь додому, взяв із схованки щоденника й записав: "Життя гірке",— сказав Валентин. Тоді я не розумів, що це означає. Тепер розумію".
Розділ тридцять третій
Скандал. Ще й який! Ніби в Мацюсеві сидить щось таке, що, де б він не з'явився, зразу ж завдасть усім клопоту. Був королем — відомо, що діялось. Серед дикунів, серед королів, серед дорослих та дітей — усюди він щось починав, усюди змінював звичні порядки, ніби відкривав людям очі.
От і в тихому селі загуло, як у вулику. Утворилося дві партії: проти Мартинека й за Мартинека.
— Той приблуда казав у класі, що вчителя не треба слухатися, коли він б'є. Казав, що битиме всіх, у кого цілі чоботи й нові шапки. А вчителька наказує, щоб його попросили, аби ходив до школи. В одного учня зникло перо: це, певно, Мартинек поцупив, а сам удає ображеного.
Від дітей перейшло на дорослих. Одні хвалять директора, інші — вчительку. Мацюсеві господарі тримають Мацюсів бік:
— Тихий, слухняний, працьовитий, міркує, як старий. Мартинекова правда,— і край.
— Овва, які добродії: на язик добрі, а чобіт йому не купили. А той голодранець хазяйській дитині заздрить на нову шапку.
І починають намовляти один на одного: той п'яниця, той ледар, а той брехун.
— Який батько, такий син.
А були й такі, які казали, що взагалі краще без шкіл.
— Наука тільки розбещує дітей, одвертає від роботи.
— Нема ні пошани до старших, ані поваги до заможних і статечних господарів.
З тиждень отак вирувало в селі. Нарешті Мацюсь повернувся до школи. Ніби вчить арифметику, але не поривається до наступного класу. Повернувся Мацюсь ні покірний, ні гордий — такий, як був. Тільки що не сам тепер повертається додому, а з тим хлопцем, який гарно малює. І на одній парті з ним сидить.
Жодного разу Мацюсь іще не бився, але хлопці якось відчувають, що заводитися з ним не варто.
А як же всі здивувалися, коли одного разу Мацюсь сказав, що хоче гратися в сніжки.
Мабуть, пригадав Мацюсь війну у королівському саду.
...— В кого тричі влучили — того вбито. Хто впав — захоплено в полон.
Мацюсь воює разом з іншими, але виходить так, наче він ватажок. Бо коли він щось каже, всі з ним погоджуються. І нікому ніколи Мацюсь не зауважить: "Ех, ти там багато знаєш",— а кожного вислухає і, коли той добре радить, одразу ж погоджується, а коли погано, то дещо змінить так, щоб вийшло добре, або розтлумачить, чому не можна.
— Виберімо генералів,— пропонує хтось.
— Нащо? — питає Мацюсь.— Зробімо краще так: хай кожен п'ять разів кине сніжку в ціль.