Та муж мій, шапкуючи, намагався все-таки пропустити алькальда; розгнівалась тоді пані, добула з тієї досади шпильку чи, може, голку циганську зі шкатули своєї та й штрикнула йому в бока; скрикнув, сердега, і так у сідлі крутонувся, що разом з панею додолу впав. Прискочили два гайдуки панію підіймати, алькальд із альгвазилами прийшли їм на допомогу, вся брама гвада-лахарська заворушилась, себто гультяйство, що коло неї товклося; пані моя пішла додому пішки, а муж мій доплентався якось до цирульника: усю нутробу, казав, йому наскрізь проколено. Слава про ввічливість мужа мого розійшлась межи людьми, за ним по вулиці завше бігала дітвора: можливо, через це, а може, через те, що він трохи недобачав, пані дала йому абшит, а він од того, я певна, занедужав і невдовзі помер. Зосталась я беззахисною вдовою з дівчинкою на руках, яка росла й гарніла, мов та морська піна. А що я все-таки славилась як відмінна рукодільниця, то пані моя дукиня (вона тоді щойно була побралася з паном моїм дуком) прийняла мене до себе на службу й завезла сюди, в Арагонію, з дитиною, річ ясна. А вона ж то в мене, не зчулася й коли, виросла та вигарніла куди твоє діло: співає, як жайворонок, танцює, як мрія, скакає, як шалена, пише й читає, як учитель шкільний, рахує, як скнара. А що вже чистійка, то куди тій воді бігучій... Тепер їй, коли не помиляюсь, шістнадцять років, п'ять місяців і три дні, ну, може, який день сюди чи туди. І от залюбився в неї хлопець один, син багатія сільського в одній з дукових посілостей недалеко відси. Не знаю вже, як там воно сталось, та він, прирікши, що жениться, звів мою бідолашну дівчинку, а тепер одкинувся, і хоть пан мій дук про теє знає, бо я не раз і не два жалілась йому і благала, нехай велить тому хлопцеві одружитися з донькою моєю, він і вухом не веде, бо той батько-багач позичає йому гроші, а часом то й за позички його ручиться, то пан і не хоче йому жодного клопоту завдавати. Через те ж і хотіла б я, паночку, аби вашець за се діло взявся, бо кажуть люди, що вашець на те й на світ народився, щоб кривди виправляти, неславу покривати, нещасних рятувати. Нехай зглянеться вашець на мою сирітку, на красу її та на вік молодий, на ті її добрі прикмети, про які я вже казала; присягаю на Бога і на власне сумління, що всі панянки на службі в пані моєї дукині і в підметки їй не годяться, що отій веселій та жартливій Альті-сідорі до неї далеко, як куцому до зайця. Щоб ви, мосьпане, знали, не все те золото, що блищить; Альтісідора тая не так вродлива, як зухвала, не так честива, як легковажна, та ще не вельми й здорова: од неї так тхне з рота, що й хвилини близько неї не встоїш. Та навіть пані моя дукиня, і то... Але краще промовчу, бо недаром мовиться, що стіни мають вуха.
— А що там із панею дукинею? Богом милим і душі спасінням благаю, кажіть, доньє Родрігес! — зацікавився Дон Кіхот.
— Ну, коли вже так благаєте,— одказала дуенья,— то розкажу все по щирій правді. Адже вашець знає, пане Дон Кіхоте, уроду пані моєї дукині, гладесеньку шкіру на її обличчі, що вилискує наче тая шпага, точена та полірована, ті щічки — кров з молоком, що на одній сонце сяє, на другій місяць світить? Адже вашець бачить, з якою грацією виступає вона, що й землі згорда наче не торкається, на кожнім кроці [556] здоров'я навколо розливаючи? Так знайте, пане, все те завдячує вона передовсім Богові, а потім двом фістулам, що в неї на ногах: тудою стікають нездорові мокроти, котрими, як кажуть медики, вона повна.
— Богородице Діво! — вигукнув Дон Кіхот.— Чи ж то можлива річ, щоб у пані моєї дукині та були такі канальчики? Не повірив би я тому, щоб мені казали ченці босоногі, та коли вже каже донья Родрігес, то вже мусить бути правда. Але ті джерельця, та ще в таких місцях, мали б не мокроти якісь виливати, а запахущу амбру. Тепер я ладен повірити, що ті фістули справді корисні для здоров'я.
Ледве він договорив ці слова, як двері раптом розчахнулись, донья Родрігес випустила з рук свічку, і в кімнаті стало темно, як у вовчій, мовляв, пащі. Бідолашна дуенья відчула, як хтось схопив її обіруч за горлянку, що й кавкнути не могла, а другий хтось задубив їй мовчки спідницю і почав шмагати патинком якимсь, чи що, так ляскав, що аж сум брав; хоть і спочував їй Дон Кіхот, та лежав у ліжку тихо, не ворушився, не мігши знати, що воно таке, і собі побоюючись тієї хльори та хльости. Не дурно ж і боявся, бо ті мовчазні катюги, покинувши змордовану дуенью, що й гласу одвести не годна була, напустились на Дон Кіхота, здерли з нього укривало і простирало і почали давати лупки та щипки, а він мусив одбиватися кулаччям; усе те робилось у дивнім безгомінні. Бійка точилась мало не півгодини; потім привиддя вийшло, донья Родрігес поправила поли і, постогнуючи з болю, вийшла теж, не промовивши ні слова до Дон Кіхота, що залишився в кімнаті сам душею, потовчений і пощипаний, збентежений і замислений, намагаючись одгадати, які то капосні чарівники завдали йому такої шваби. Та про теє потім; тепер же лишімо Дон Кіхота, бо кличе нас Санчо Панса, та й порядок історії того вимагає.
РОЗДІЛ XLIX
Що сталося з Санчом Пансою, як він свій острів обходив
Ми полишили були великого губернатора гнівним та сердитим на того чмутовитого селянина-маляра, який, підучений дворецьким (з ду-кової, звісно, направи), строїв ото над Санчом смішки; та Санчо, хоть був собі неотесаний та неокресаний, на глум таки не давався і сказав присутнім, до яких після обговорення секретного листа приєднався і доктор Педро Суворіо:
— Оттепер я направду зрозумів, що судді й губернатори мають чи мусять бути з бронзи, щоб не перейматись клопотами надокучливих прохачів, що то кожного часу й кожної години пруться зі своїми справами, а ти їм роби суд і право, хоч би там що; але ж бідолашний суддя не вислухає їх і не розсудить — або несила його, або не та пора, щоб їх приймати, то вже зразу клянуть його і ремствують, перемивають йому кісточки, та й увесь рід його костять останніми словами. Та не поспішай же ти, дурний чи божевільний, жди слушної пори і часу до твоєї просьби [557] , не приходь в обід чи годину спочинку: адже судді то живі люди і мають оддавати природі те, що їй природно належиться: то я тільки сьому тілові не даю поживи, дякуючи панові дохтурові Педру Суворію із Гетьків, що стоїть ось тутечки і хоче заморити мене голодом, ще й називає таку смерть життям,— дав би Бог такого життя йому самому і всьому його кодлу, тобто лихим лікарям, бо добрі заслуговують на пальми та на лаври.
Усі, що знали Санча Пансу, дивувались, чуючи од нього таку витворну мову і не знаючи, чим те можна з'ясувати — тим хіба, що високі посади та уряди розум людський як не притуплюють, то вигострюють. Зрештою доктор Педро Суворіо з Гетьків пообіцяв, що ввечері дозволить йому таки повечеряти, всупереч усім приписам Гіппократа. Губернатор ізрадів і так уже дожидав тої вечірньої години, тої жаданої вечері: йому все здавалось, що час стоїть і топчеться на місці... Нарешті довгождана хвиля прийшла: подано йому січеної яловичини до цибулі та ніжки телячі — з доброї вже, здавалось, телиці. З такою охотою накинувся на те їство Санчо, ніби то були міланські рябчики, римські фазани, соррентські флячки, моронські перепілки чи лавахоські гуси; споживаючи те добро, звернувся до лікаря з такими словами:
— Оттак, пане медику, щоб і далі не старались для мене за всякі там лигоминки та пундики та всякі витребеньки, щоб шлунок мій із плигу, бува, не збився: він у мене навик до козини, воловини, солонини, вудже-нини, ріпи та цибулі, а як дать йому чого дуже великопанського, то ще може скривиться або часом і збуриться. Найкраще було б, якби стольник подавав мені тієї перемлійки різном'ясої, там що більше перепріє та перемліє, то ліпше пахне: кидай туди і пхай що хочеш, аби їдбме було; за се я щиро подякую і колись одплачу. А хто з мене буде сміятись, то бережись: попав між пироги, то вже пирожись; живімо собі й живімось чесною компанією, бо як Бог освіне, то нікого не мине. А островом цим правитиму по щирості: не ламай закону, бо не подарую нікому, і ніяких куку в руку, отож кожен роззуй очі і майся на бачності, бо тут мені сам чорт не брат; спробуй тільки хто, я йому покажу... Не чинись, кажуть, медом, бо мухи з'їдять.
— Та звісно, пане губернаторе,— озвався стольник,— що ваша ми-лость казала, то все правда; від імені всіх острів'ян ознаймую, що служитимем вашій милості ретельно, добромисно і щиросердо, бо ви взялись до управління від самого початку з такою лагодою, що нікому й на думку не спаде словом чи ділом неславу вашій милості учинити.
— Та вже ж не як,— погодився Санчо,— дурні були б, якби інакше чинили чи думали. Отож іще раз кажу, добре дбайте про мене та про Сивого мого, бо то річ найстарша і найважніша; от-от стане невидно — і в обхід нічний рушимо: маю намір очистити сей острів од усякої нечисті, ледарі та іншої наволочі; щоб ви, друзі мої, знали, оті гультяї та нероби в державі —^ все одно що трутні у вулику, той мед поїдають, що робучі пчілки надбали. А ще гадаю ратаям підпомогу давати, шляхті всі привілеї зберігати, честивих нагороджати, а понад усе віру святу і гідність отців духовних шанувати... Як воно вам, друзі, здається — до діла я кажу, чи так, аби-то?
— Таке ви, пане губернаторе, кажете,— мовив дворецький,— що я [558] дивуюся: як то чоловік без освіти (ваша милость, здається мені, зовсім-таки не одукована) висловлює такі мудрі речі, такі глибокі думки, що їх ніколи не могли сподіватись од вашого розуму ті, що нас сюди прислали, і ми самі, що сюди прибули. Трапляються-таки чудеса на світі: з посміху люди бувають, а хто сміється, той інколи в дурнях зостається. Отож по вечері, що її губернатор спожив з дозволу доктора Суворія, спорядилися до нічного обходу. Разом із Санчом вийшли також дворецький, секретар та стольник, хроніста, що мав Санчові діяння на незабудь потомним списувати, стражники й писарчуки судові — словом, чималенький загін набрався; посередині виступав сам губернатор з жезлом у руці — то треба було бачити! Пройшли одну вулицю, другу, аж чують — шпаги дзенькають; підбігли, дивляться — двоє чоловіків якихось б'ються, фехтуючи.