У деяких транзакціях також використовувався шовк, але це залежало від прибуття купців із Китаю. Посланці під час дипломатичних візитів також привозили правителям вишукані шовки. У 400 р. н.е. [61] царство Крорайна формально підкорилося правителям Тоба Вей (Північної Вей), але це був період великого неспокою і небезпеки, коли деякі міста спорожніли. Ситуація була настільки нестабільною, що станом на V ст. південним шляхом майже перестали користуватися, натомість обираючи північний.
З активізацією північного шляху почався розквіт таких міст, як Куча й Турфан. Турфан був головним містом держави Гаочан. Воно мало змішане населення, що складалося з місцевого народу джуші та великої кількості китайців і согдійців як відображення того факту, що після 500 р. н.е. це було одне з найважливіших торгових міст на прямому шляху сполучення між Китаєм і Согдіаною в ті часи, коли китайська еліта прагнула отримувати перські товари, зокрема, вишукані срібні вироби. Доказом цього зв'язку із заходом є велика кількість сасанідських срібних монет, знайдених у Турфані. Комерційне значення Турфану та його відносна близькість до Китаю зробили його головною ціллю танських військ, коли у 640 р. н.е. вони вирушили на завоювання Таримського басейну.
Оазні міста навколо пустелі Такла-Макан особливо приваблюють до себе не в останню чергу тому, що в умовах пустелі збереглися тисячі письмових документів, які яскраво зображують людей, що жили в них, та їхнє повсякденне життя. Із цих текстів, написаних різними мовами, можна зробити висновок про багатонаціональний характер оазних громад і мобільність населення. Етнічне різномаїття поповнювали хвилі біженців і поселенців, водночас не припинявся потік торговців, посланців і прочан. Інколи траплялися набіги кочовиків, а загарбницькі армії час від часу робили зміни в ієрархії. Це породжувало атмосферу творчого неспокою, яку пом'якшувала спокійна стабільність буддійських монастирів. Усе перебувало в стані своєрідної ненадійної рівноваги. Тут осілі держави Китаю, Персії та Індії взаємодіяли одна з одною та зі степовим кочовим світом, а мешканці оаз терпляче доглядали за своїми полями та тваринами, чекаючи на прибуття чергового каравану. Цей регіон не був схожий на жоден інший у світі.
Согдійські посередники
Велику смугу землі між річками Амудар'єю та Сирдар'єю, що текли з Паміру до Аральського моря, можна умовно поділити на дві зони. На заході лежить пустеля Кизилкум, але, рухаючись на схід, земля поступово перетворюється на посушливий степ, який врешті-решт змінюється передгір'ям Паміру. Степовий регіон зрошується річкою Зеравшан, яка колись впадала в Амудар'ю. Уздовж річки розташована низка оазних поселень, найвідомішими з яких є Самарканд, Бухара та Карші. Цей регіон був відомий як Согдіана, принаймні з VI ст. до н.е. Він розташовувався по центру відносно природних шляхів сполучення: на півдні за Бактрією лежали Гандхара й Персія, на сході – гірські перевали, що вели до Таримського басейну, на півночі – відкритий степ, а, рухаючись на захід, можна було дістатися до Каспійського моря, і далі – до Європи.
8.19 Висохлі глинобитні руїни міста Цзяохе на Великому шовковому шляху в Турфанській улоговині на північному краю пустелі Такла-Макан. Поселення було засноване в період династії Хань (ІІ ст. н.е.) і процвітало до XIV ст., коли воно було врешті-решт покинуте.
Согдіана завжди була чимось на кшталт прикордонної території, відкритої для культурних впливів і мігруючого населення, що приходило ззовні, і яка час від часу потрапляла під владу правлячих династій Персії. Ті, хто міг контролювати оазні міста, могли керувати транзитними потоками величезного обсягу товарів. Тому не дивно, що согдійці стали купцями-посередниками, що діяли на більшій частині території Центральної Азії. Золотою добою був період з V до VIII ст. н.е., і такі міста, як Самарканд і Бухара, стали одними з найбільших торговельних центрів Євразії.
8.20 Розписна кам'яна плита із гробниці представника согдійської еліти, похованого в Сіані у 579 р. н.е. Центральна фігура виконує кружляючий танець, який був популярним серед согдійських торговців уздовж Великого шовкового шляху.
Документи, знайдені в караванних містах навколо Таримського басейну, містять згадки про великі громади согдійців, що проживали в тих поселеннях. В одній зі збірок документів із Турфану, датованій приблизно 600 р. н.е., записані податки, що стягувалися срібними монетами з проданих товарів. Із 48 імен купців 41 належать согдійцям, і це дає підстави припустити, що принаймні на той момент серед купецького стану переважали представники согдійської громади. У більш ранній збірці документів із Лоуланя, датованій приблизно 330 р. н.е., зафіксовані контакти согдійських купців із місцевою китайською владою. В одному документі згадується про велику кількість збіжжя і срібних монет; в іншому – про обмін 319 тварин на 4326 рулонів кольорового шовку. Це може свідчити про те, що согдійці постачали китайським гарнізонам великі партії продовольства. Не виключено, що саме з метою обслуговування військових у цьому регіоні вони вперше з'явилися у Таримському басейні.
Масовий наплив согдійців до оазних міст неминуче мав спричинити напруженість у відносинах із місцевим населенням та іншими етнічними громадами. У себе на батьківщині согдійці були зороастрійцями, які поклонялися священному вогню і спалювали своїх померлих, але далеко від дому вони швидко починали засвоювати місцеві традиції. Наприкінці VI і на початку VII ст. согдійців, які жили в китайській столиці Чан'ань, ховали переважно за китайським звичаєм. Але, незважаючи на це, вони сприймались як "інші". Сюаньдзан подає таке бачення китайцями согдійців: "Їхня вдача слизька та підступна, вони часто брешуть і обдурюють, дуже прагнуть багатства, і, як батьки, так і сини, в усьому шукають зиску". У пізнішому описі часів династії Тан сказано, що коли у них народжується син, йому в рот кладуть мед, щоб умовляти покупців, а руки змащують клеєм, щоб він краще загарбував гроші. "Вони вміють торгувати, обожнюють прибуток і у віці 20 років залишають батьківську домівку. Вони всюди, де можна отримати вигоду". Це класичні стереотипи, від яких страждають торговці в усьому світі, але висловлена думка дуже чітка – согдійці були всюди.
Більшість свідчень, які ми маємо, вказують на те, що основним полем їхньої діяльності була ділянка Великого шовкового шляху між Самаркандом і Чан'анєм, особливо вздовж північного маршруту, але про них також згадують написи IV ст., висічені на скелях вздовж перевалів, що ведуть в долину Інду. Два століття потому вони з'явилися при дворі сасанідського царя і спробували відкрити шлях для китайського шовку на ринки Персії. Місія зазнала невдачі, адже сасанідський цар бажав захистити монополію перських виробників шовку. У цьому епізоді согдійці, схоже, намагалися торгувати шовком, отриманим від тюрків, які в цей час жили в степовому регіоні на півночі. Не домовившись із персами, вони переконали тюрків дати їм змогу бути посередниками в справах із Візантійською імперією, і у 571 р. імператор прийняв согдійську місію в Константинополі.
Таким чином, согдійці були підприємливим народом, який станом на VII ст. торгував на території всієї Азії від Чан'аня до Константинополя: їхня мова була поширена в усіх куточках цієї торгової мережі. Як фахові купці, вони були аполітичними та могли переживати історичні зміни, під час яких їхньою батьківщиною правили різні іноземні династії. Торгівля приносила багатство, а багатство можна було оподатковувати. Із цієї причини всі були зацікавлені в тому, щоб торгові системи залишалися недоторканими, а согдійці мали можливість займатися тим, що вони добре вміли. Саме за правління династії Тан согдійські купці досягли піку своєї заможності, а такі міста, як Самарканд і Бухара, піднеслися до неймовірних вершин величі.
Поява ефталітів, аварів і тюрків
На початку V ст. в Центральній Азії з'явилася нова кочова конфедерація: ефталіти, або білі гуни. Про їхню етнічну належність та походження велося багато дискусій, але остаточної єдиної відповіді на ці питання поки що немає. Найімовірніше, вони зрештою прийшли з Джунгарії або південного Сибіру, і могли бути змушені рухатися на захід унаслідок демографічних факторів, або ж з їхньої батьківщини їх витіснили кочові племена, що прийшли з Монголії. Уперше вони з'являються приблизно у 420 р. н.е. в зоні на захід від Паміру, і, як і їхні попередники – кушани (одне з племен юечжи) й саки до них, рухаються на південь до Персії і через Гіндукуш до Індії, де впродовж наступних 150 років осідають і встановлюють певний контроль на землях обох цих регіонів.
Візантійський письменник VI ст. Прокопій Кесарійський коротко писав про них так:
Ефталіти належать до роду гунів як за суттю, так і за назвою; однак вони не змішуються з іншими відомими нам гунами, бо займають землю, яка не є ні суміжною, ні навіть дуже близькою до них, але їхня територія лежить безпосередньо на північ від Персії… Вони єдині серед гунів мають біле тіло й не потворні риси. Вони не кочовики, як інші гунські народи, а здавна оселилися на гарних землях.
(Прокопій, Таємна Історія 1.3)
Цей текст цікавий тим, що відрізняє ефталітів від решти гунів, які наступали на Європу приблизно в той самий час. Вони були географічно віддалені, вели більш осілий спосіб життя і відрізнялися фізично. Прокопій натякав, що вони не були монголоїдами. Тим не менш, причиною міграційних хвиль як гунів, що атакували Європу, так і ефталітів, могли бути бурхливі соціальні процеси, які відбувалися в Монголії, і, можливо, саме вони змусили частину племен сяньбі опинитися у 439 р. н.е. на півночі Китаю, де вони поклали початок династії Тоба Вей.
Ефталіти здійснили серію набігів на Сасанідську імперію у 420 р. н.е., але були відкинуті назад у 427 р. після нищівної поразки. Наступні напади відбулися у 454 р., а пізніше впродовж десятиліття вони приймали участь у боротьбі за владу між членами царського дому Сасанідів.