Він згоджується. Дега допомагає йому повернутися на колишнє місце.
Сьогодні вранці я, проходячи з чималою низкою барабульок повз будинок нового коменданта, чую голос молодого каторжанина, "родинного служника", який каже:
– Це він, пані комендантко, щодня носив рибу пані Барро.
Молода вродлива чорнявка, схожа на алжірку, із засмаглою шкірою перепитує:
– То це і є Метелик? – Тоді звертається до мене: – Панні Барро пригощала мене прекрасними лангустами, яких ви наловили. Заходьте до нас. Вип'єте склянку вина, з'їсте шматочок козячого сиру – я одержала його з Франції…
– Ні, пані, дякую.
– Чому? Адже ви заходили до пані Барро, чому ж не хочете зайти до мене?
– Річ у тім, що заходити до неї мені дозволяв її чоловік.
– Метелику, мій чоловік командує в таборі, а в нашому домі командую я. Заходьте, не бійтесь.
Я відчуваю, що з боку цієї гарненької, але свавільної чорнявки можна сподіватися або великої користі, або великої небезпеки. Заходжу.
В їдальні вона ставить переді мною на стіл тарілку з копченою шинкою та сиром. А сама безцеремонно сідає навпроти, наливає мені вина, потім кави, ще й чудового ямайського рому.
– Метелику, – каже чорнявка, – пані Барро, хоч перед від'їздом вона була й дуже заклопотана, встигла розповісти мені про вас. Я знаю, що вона була єдина жінка на островах, якій ви носили рибу. Сподіваюся, ви виявите таку саму люб'язність і мені.
– Річ у тім, що вона була хвора, а ви, як я бачу, почуваєте себе добре.
– Я не вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.
Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:
– Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.
Я підвівся, але чорнявка сказала:
– Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від'їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.
– Гаразд, – відповів комендант. – Як вас звати?
Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.
– Це мій дім, – сказала вона. – Тут комендант уже не комендант, тут він мій чоловік, пан Пруйє.
– Дякую, пані. Мене звуть Метелик.
– О, я чув про вас і про вашу втечу з лікарні в Сен– Лоран-дю-Мароні. Це було понад три роки тому. До речі, один із тих наглядачів, яких ви тоді оглушили, – наш небіж.
Тут Жюльєтта весело засміялася й промовила.
– То це ви оглушили Гастона?! Але байдуже, у наших взаєминах це нічого не змінить.
Комендант, який і далі стояв, мовив:
– На цих островах кожного року коїться неймовірна кількість убивств. Більше, ніж під час великої світової війни. З чим це пов'язано, Метелику?
– Пане комендант, люди не можуть утекти звідси, тому вони страшенно озлоблені. Вони живуть одні з одними роками, і цілком закономірно між ними то виникає страшенна ненависть, то зав'язується нерозривна дружба. З іншого боку, вдається розкрити не більше п'яти відсотків убивств, а це означає, що вбивці лишаються непокараними.
– Ваше пояснення логічне. З котрої години ви рибалите й яку роботу виконуєте, щоб мати на це право? – спитав комендант.
– Я асенізатор. Роботу закінчую о шостій ранку й потім можу рибалити.
– А решта дня? – поцікавилася Жюльєтта.
– Ополудні я повинен з'являтися в таборі. Потім я маю право виходити за ворота від третьої до шостої вечора. І ви знаєте, це дуже прикро, бо серед дня, в години припливу, добре ловиться риба.
– Ти даси йому спеціальний дозвіл, гаразд, любий? – сказала Жюльєтта, обернувшись до чоловіка. – Від шостої ранку до шостої вечора. Так він зможе ловити риби, скільки йому потрібно.
– Гаразд, – відповів комендант.
Я вийшов з дому коменданта й привітав себе з новим успіхом, що ці три години від полудня до третьої дуже цінні. Це час пообіднього сну, час, коли майже всі наглядачі сплять.
Так Жюльєтта, по суті, наклала руку на мене й на мою рибу. Тепер вона навіть посилає "родинного служника" подивитися, де я рибалю, щоб потім він сам забирав мій вилов. Часто він приходить і каже: "Комендантка прислала мене взяти все, що ти наловив. У неї буде багато гостей, і вона хоче зварити риб'ячу юшку". Одне слово, Жюльєтта розпоряджається моїм виловом, як своїм, а іноді навіть просить наловити такої або такої риби чи лангустів. Це мене дуже непокоїть, бо тепер мало що залишається моєму "казану". Але, з іншого боку, я, як ніколи, почуваюсь у безпеці. Вона не обділяє мене увагою.
– Метелику, приплив починається о першій?
– Так, пані.
– Приходьте обідати до нас, тоді вам не доведеться повертатися до табору.
І я обідаю в неї, і щоразу в їдальні, а не на кухні. Жюльєтта сідає навпроти, ставить переді мною тарілки й наливає вина. Вона не така стримана, як пані Барро, й частенько нишком розпитує мене про минуле. Я завжди уникаю теми, яка її цікавить найбільше, – про моє життя на Монмартрі, – й розповідаю про своє дитинство та юнацькі роки.
А комендант тим часом спить у своїй кімнаті.
О десятій годині одного ранку після дуже вдалої досвітньої риболовлі, коли я впіймав майже шістдесят лангустів, заходжу до неї. Вона сидить у білому пеньюарі, а позад неї стоїть якась молода жінка й накручує їй кучері. Я вітаюсь і пропоную їй десяток лангустів.
– Ні, – каже вона, – дай мені всі. Скільки їх у тебе?
– Шістдесят.
– Чудово, прошу тебе, залиш їх мені. Скільки штук тобі потрібно для твоїх друзів і для тебе самого?
– Вісім.
– Тож візьми собі вісім штук, а решту віддай куховарові, він засмажить їх свіжими.
Я не знаю, що їй сказати. Вона ніколи не казала мені "ти", особливо в присутності іншої жінки, яка, певне, й собі стане так само звертатись до мене. Я, знітившись украй, збираюсь іти від неї, коли вона каже:
– Будь спокійний, сядь і випий ганусового лікеру. Ти, мабуть, перегрівся.
Ця владна жінка так збиває мене з пантелику, що я сідаю. Я повільно попиваю лікер, курячи сигарету й поглядаючи на молоду жінку, яка розчісує комендантову дружину й час від часу зиркає на мене. А та тримає дзеркало в руці й усе бачить.
– Правда, Сімоно, він гарненький, цей мій голубчик? – каже вона. – Ви всі помираєте від заздрощів, чи не так?
І вони обидві сміються. Я вже не знаю, куди мені подітися.
– На щастя, – розгублено кажу я, – ваш голубчик, як кажете ви, не є небезпечним і у своєму становищі не може мати ніякої голубки.
– Ти не можеш мені сказати, що я не захопила тебе, – мовить алжірка. – Ніхто не зміг приручити такого лева, як ти, а я роблю з тобою, що хочу. Мабуть, для цього є якась причина, чи не так, Сімоно?
– Я не знаю про причину, – каже Сімона, – але того не можна заперечити, що ви, Метелику, остерігаєтеся всіх жінок, окрім дружини коменданта. Мені розповіла дружина старшого наглядача, що минулого тижня ви несли понад два кілограми риби й не захотіли продати їй Дві рибинки, купити які вона так страшенно хотіла, бо в м'ясарні не було м'яса.
– Ох, Сімоно, ти про це розповідаєш мені останній!
– А ти знаєш, що він одного дня сказав пані Картере? – веде далі Сімона. – Вона побачила, як він проходив з лангустами та великою муреною. "Метелику, продай мені цю мурену або бодай її половину. Ви ж знаєте, що ми, бретонці, добре вміємо її готувати". – "Не тільки бретонці високо цінують мурену, пані. Багато людей, у тім числі й ардешці, ще з часів римлян знають, що це вишукана страва". І пішов своєю дорогою, нічого їй не продавши.
Вони регочуть.
Я повертаюсь до табору сердитий, а ввечері розповідаю про цю історію у своєму "казані".
– Це дуже серйозно, – каже Карбоньєрі. – Ця краля наражає тебе на небезпеку. Намагайся заходити до неї як– найрідше і то тільки тоді, коли вдома буде комендант.
Усі такої думки. Я вирішую якомога рідше бувати в домі коменданта.
Я познайомився зі столяром з Валанса. Він мені майже земляк. Він убив охоронця з лісового відомства. Це затятий картяр, що завжди ходить у боргах: удень виготовляє якийсь виріб, а вночі програє те, що заробив. Часто йому доводиться віддавати той чи той предмет, щоб відшкодувати збитки тим, хто позичає йому гроші. Тож його часто ошукують: за шкатулку з рожевого дерева, яка коштує триста франків, йому платять сто п'ятдесят – двісті.
Я вирішив поговорити з ним. Якось в умивальні кажу йому:
– Сьогодні вночі я хочу поговорити з тобою, чекатиму на тебе в клозеті. Подам тобі знак.
Уночі ми опиняємося на самоті й можемо спокійно поговорити.
– Буреє, знаєш, ми з тобою земляки, – кажу я йому.
– Ні. Як це?
– Хіба ти не з Валанса?
– Так.
– А я з Ардеша, тож ми земляки.
– Ну й що ж?
– А те, що я не хочу, аби тебе визискували, коли ти заходиш у борги: вони платять півціни за предмет, який ти виготовив. Принось свої вироби мені, я платитиму тобі їх повну вартість. Оце й усе.
– Дякую, – відповідає Буреє.
Я не перестаю втручатися в різні справи, допомагаючи йому. А він не виходить із сварок з тими, кому заборгував гроші. Все йде гаразд до того дня, аж поки він заліз у борги до Вічолі – корсіканського розбійника, одного з моїх найкращих товаришів. Дізнаюся від Буреє, що Вічолі погрожує йому поквитатися з ним, якщо він не поверне йому борг сімсот франків; Буреє каже, що він має вже майже готовий невеличкий секретер, то міг би його віддати Вічолі, але не знає, коли докінчить роботу над ним, бо працює крадькома. Справді, тут не дозволяють виготовляти меблі, бо для них потрібно багато деревини. Я кажу Буреє, що постараюсь якось залагодити цю справу. І за домовленістю з Вічолі розігрую одну сценку.
Він повинен буде натискати на Буреє, навіть погрожуватиме йому. А я стану його рятівником. Що й відбувається. Після цієї сутички, власне кажучи, влаштованої мною, Буреє цілком покладається на мене. Вперше за своє життя на каторзі він може спокійно зітхнути. Тепер я вирішую ризикувати.
Якось увечері кажу йому:
– Я заплачу тобі дві тисячі франків, якщо ти зробиш пліт на двох.
– Слухай, Метелику, цього я не зробив би ні для кого. Але задля тебе ладен піти на ризик дістати два роки дисциплінарної в'язниці, якщо мене заскочать.