Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти.
— Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона.
Жінки схвально загомоніли. Я глянув на цих моторних дівчат і подумав: адже на цьому острові тільки вони й працюють.
Не встиг я опам'ятатись, як Леа вже ходила від хати до хати. Показуючи на Моронго Ута, вона вигукувала свої накази, і з хаток виходили жінки. Ті, в кого були маленькі діти, залишали їх на дочок чи на бабусь, а ті, що прали біля струмка, кидали мокру білизну і праники. Поля з таро лишалися без догляду, поки чоловіки не зголодніють.
І ось Леа, струнка, як солдат, уже марширує поперед жіночої бригади в гори. Наполеон відчув би гордість за свою корсіканську кров, коли б побачив, як чітко вона крокує, співаючи "Марсельєзу". Але чим далі до кінця. довгої низки, то все більше "Марсельєза" зливалася з місцевими мотивами, а останні жінки вже співали справжні мелодії хули, кокетливо вихиляючись усім тілом. Єдиними кавалерами в цьому поході були Мані і я, і коли раніше Мані тільки посміхався, то тепер йото просто душив сміх.
Почувши шум, Білл і Ларсен, що сиділи нагорі, виповзли з намету і мало не скотилися в долину від подиву, коли побачили, хто до них іде.
— Ось вам землекопи, — сказав я. — Давайте лопати!
Отямившись, Білл схопив кирку і вручив її одній з найвродливіших дівчат. Та була така захоплена, що кинулась йому на шию і дзвінко поцілувала. Білл ледве врятував окуляри та капелюх. З відчаєм позираючи на мене, він повільно опустився на ящик і почав витирати щоку.
— Відколи я працюю археологом, такого зі мною не траплялося, — сказав він. — Я навіть не думав, що ця наука таїть у собі стільки несподіванок. Цікаво, кого ти приведеш сюди наступного разу?
Леа та її жіночий батальйон не осоромились, Такого темпу роботи я не бачив ні в Сполучених Штатах, ні в Норвегії. Земля і дерен летіли вниз з такою швидкістю, що Білл просто збився з ніг, наглядаючи, щоб усе робилося як слід. Розумні й кмітливі жінки на чолі з Леа були зразковими землекопами. Коли треба було відкопати якусь деталь, вони орудували кельнями настільки ж обережно, наскільки енергійно скидали дерен і землю кирками та лопатами. Поступово мури й башти Моронго Ута почали виблискувати на сонці іржавочервоним і сталевосірим кольором. Коли скінчився робочий день, Білл був такий змучений, що ледве доліз до намету. Наступними днями жінки не зменшували свого темпу.
А внизу в селищі сиділи чоловіки і їли попої. Коли настав день виплати і жінки повернулись додому з грошима й товарами для себе й для дітей, чоловіки пожбурляли пакуночки з попої і похмурі пішли до свого мудреця з Таїті. Такого кінця ніхто не сподівався.
Священик, вождь і Мані весь час були на нашому боці, але вони нічого не могли вдіяти. Тепер вони привели до мене чоловіків і попросили вибачити їх. Чоловіки також хочуть працювати за платню, встановлену на Таїті.
Ми поставили жінок з одного краю, а чоловіків — з другого. Почалося змагання за швидкість і за якість. Ні ті, ні інші не хотіли поступатися, і, мабуть, жодні руїни в світі не бачили таких енергійних робітників. Знизу з судна здавалося, ніби на гору напала сарана. Зелень, що вкривала Моронго Ута, з дня на день відступаючи донизу, все більше оголяла коричньовочервону скелю. З'являлися тераси й мури, і невдовзі вся вершина, ніби храм шоколадного кольору, засяяла на тлі блакитного неба.
На інших вершинах навколо нас піраміди залишилися зарослі зеленню, ніби замки гірських тролів. Однак, не вірно називати Моронго Ута замком. Тепер, піднявшись на гору, кожен міг побачити, що це не житло одної сім'ї, а покинуті руїни цілого селища. Той, хто називав їх фортом, помилявся так само, як і той, хто вважав, що це хліборобські тераси. Тут, на найвищих вершинах, жило колись все населення острова.
Для людей, які першими натрапили на цей острів, вистачало землі і в долинах між горами. Та вони все одно вибрались на неприступні кручі найвищих вершин і оселились там, спорудивши собі орлині гнізда. Кам'яними сокирами вони заходилися рубати гору, перетворивши її в неприступну башту. Довкола башти по всій горі спускалися великі тераси, густо всіяні хатками. Там і досі залишились печі, повні попелу й деревного вугілля. Таких своєрідних кам'яних печей до цього часу в Полінезії не знаходили ніде, крім острова Пасхи. Білл старанно зібрав коштовні кусочки вугілля: проаналізувавши їхню радіоактивність, можна буде визначити вік цього дивовижного гірського селища.
Довкола валялось безліч кам'яних сокир, і цілих, і по ламаних. Але найбільше тут зустрічалось знарядь жіночої праці — кам'яних товкачиків, якими розтирали таро на попої. Деякі з них були такої витонченої форми і були так майстерно відполіровані, що наші машиністи не могли повірити, що їх зроблено без токарного верстата. Біллу навіть пощастило обережно викопати з землі залишки старовинного рибальського невода.
Безперечно, колись це було добре укріплене селище. Величезний рів з оборонним муром захищав його з південного боку. З долини було принесено сотні тисяч кусків твердого базальту для опори терас, на яких стояли хатки, щоб постійні зливи не зруйнували їх. Необтесані кам'яні брили були без цементу майстерно припасовані одна до одної. Місцями в мурах були пророблені дренажні канали, місцями камені виступали, утворюючи своєрідні сходи від однієї тераси до іншої. Всього в селищі Моронго Ута нараховувалось понад вісімдесят терас, що містилися одна над одною. Висота споруди сягала п'ятдесяти метрів, а діаметр її становив десь біля чотирьохсот метрів. Отже, це найбільша суцільна споруда з усіх, які тільки коли-небудь знаходили на Полінезійських островах. Підрахунки Білла показали, що тільки в селищі Моронго Ута було колись більше жителів, ніж сьогодні на всьому острові.
Печі, колодязі і ями, в яких оберігали таро, — ось усе що залишилося від осель, не рахуючи сміття та знарядь праці. Древнє селище складалося з овальних хатинок — це були позастромлювані в землю жердини, зв'язані зверху й вкриті очеретом. Вони теж дуже нагадували хатини острова Пасхи. Для великих храмів, таких характерних для будівельного мистецтва всіх інших островів Тихого океану, тут не було місця. Однак мешканці гір знайшли своєрідний вихід. Вони вирубали в скелях позад терас невеликі круглі ніші і побудували там малесенькі храми. На рівній долівці вони встановлювали квадратами маленькі красиві камені, які стояли сторч, як фігури на шахівниці. Обряди, які не можна було виконати в таких тісних храмах, відбувались на верхній платформі пірамід, під самим небом.
Поки Білл і його помічники керували розкопками в" Моронго Ута, Ед і Карл разом з членами екіпажу судна дослідили решту острова. Всі інші штучні вершини були руїнами таких самих укріплених селищ, як і Моронго Ута. Остров'яни називали їх паре. Вздовж хребта вододілу, який, ніби гостре лезо, звивався від одної вершини до іншої, тісно, як тільки можна було, купчилися рештки древніх осель. Глибоко в долині простягалися мури хліборобських терас. Часто вони, наче сходи, піднімалися високо вгору, по схилу, і скрізь було видно залишки зрошувальних споруд. Канали, які брали свій початок високо в руслах струмків, доставляли воду до сухих терас.
Дивні жителі Рапаїті оселилися на найвищих вершинах і щодня спускалися прорубаними в урвищах стежками в долину вирощувати таро, ловити в морі рибу, черепах та омарів. Діти цих гірських мешканців жили, ніби орлята в гніздах.
Що ж злякало цих людей і примусило вибратися на верхів'я? Може, мешканці одної вершини рятувалися в горах від жителів інших вершин? Навряд, чи це було так. Селища з'єднувалися між собою хатинами, що тулилися вздовж хребтів, утворюючи суцільну оборонну споруду звернену фасадом до безкрайого моря. Може вони втекли на вершини, боячись, що опуститься морське дно? Навряд. Звідси, з гори, ми могли бачити, що берегова лінія не змінилася з тих давніх часів, бо там, де далеко в море йшла мілина, берег було очищено від каміння. В тому місці колись древні жителі побудували причали і влаштували сажалки й затони для риби, якими можна користуватися й досі.
Відповідь на цю загадку була проста. Жителі Рапаїті боялися якогось могутнього, уже знайомого їм зовнішнього ворога, військові судна якого могли в кожну мить з'явитися на обрії.
Можливо, в цей віддалений куточок їх загнав той самий ворог з іншого, уже захопленого ним острова? Чи не з острова Пасхи? Може, в легендах Рапаїті є частка істини, так само, як у переказах про битву біля рову Іко? Битви між канібалами у третю епоху острова Пасхи могли кого завгодно злякати і змусити добровільно пуститися в океан, навіть вагітних жінок і малих дітей. Адже ще в минулому столітті семеро тубільців дісталися, дерев'яним плотом цілі-цілісінькі на острів Рапаїті. Вони припливли за течією з острова Мангарева, що лежить на шляху сюди з острова Пасхи.
На Рапаїті не було ніяких статуй, але ж для них не знайшлося б і місця на вершинах гір. І якщо справді основу місцевої культури заклали жінки й діти з острова Пасхи, то вони, звичайно, в першу чергу думали про житло, їжу й безпеку, а не про величні скульптури і військові походи. Вони почали будувати собі овальні очеретяні хатини і прямокутні печі, як на острові Пасхи, а не чотирикутні хати й круглі земляні печі, як на інших сусідніх островах. Замість військових походів вони почали укріплювати свої власні житла, перетворивши їх на військові форти. І якщо ці люди справді прибули з острова Пасхи, то в них, безсумнівно, було досить настійливості, щоб своїми маленькими кам'яними сокирами перетворити й змінити весь гірський масив. Кидалось у вічі й те, що на Рапаїті й досі провідною силою є жінки, які піклуються про чоловіків, як про маленьких дітей.
До цього часу дослідники Тихого океану вважали, що на Рапаїті немає ні оброблених каменів, ні кам'яних статуй. Ми ж знайшли в горах і те й інше.