— Я прошу його в брата мого Карла, у доброї матері моєї Катерини. Хіба я, після одруження з Маргаритою, не поводився як добрий муж? — хай спитають Маргариту; як добрий католик? — хай спитають мого духівника; як добрий родич? — хай спитають у всіх тих, хто був учора на полюванні.
— Так, правда, Анріо, — сказав король. — Але, що ти хочеш? Кажуть, що ти влаштовуєш змову.
— Проти кого?
— Проти мене.
— Сір, коли б я влаштовував змову проти вас, мені треба було б тільки дати подіям іти, як вони йшли, коли ваш кінь з перебитим коліном не міг встати, а розлючений кабан кинувся на вашу величність.
— Е, чорт! Мамо, адже це правда!
— А хто був у вас цієї ночі?
— Пані, — відповів Генріх, — в часи, коли мало хто насмілюється відповідати за самого себе, я не відповідатиму за інших. Я покинув моє приміщення о сьомій годині вечора; о десятій годині брат мій Карл забрав мене з собою; я був з ним цілу ніч. Я не міг водночас бути з його величністю і знати, що робиться у мене.
— Але, — сказала Катерина, — річ цілком певна, що якийсь чоловік убив у вас двох гвардійців його величності і поранив пана де Морвеля.
— Якийсь чоловік у мене? — сказав Генріх. — Хто був той чоловік, пані? Назвіть його...
— Усі обвинувачують пана де Ла Моля.
— Пан де Ла Моль на службі не у мене, пані; пан де Ла Моль на службі у пана д'Алансона; його рекомендувала ваша дочка.
— Але, нарешті, — сказав Карл, — чи пан де Ла Моль був у тебе, Анріо?
— Як я можу знати це, сір? Я не кажу так, не кажу й ні. Пан де Ла Моль дуже милий слуга, цілком відданий королеві Наварській, часто приходив до мене з вістями то від Маргарити, до якої він почуває вдячність, що вона рекомендувала його герцогу д'Алансону, то від самого герцога д'Алансона, Я не можу сказати, що це був не пан де Ла Моль...
— Це був він, — сказала Катерина, — пізнали його червоний плащ.
— У пана де Ла Моля червоний плащ?
— Так.
— І той, що так добре впорав моїх двох гвардійців і пана де Морвеля...
— Теж був у червоному плащі? — спитав Генріх.
— Атож! — сказав Карл.
— Мені нема чого сказати, — відповів беарнець. — Мені тільки здається, що замість того, щоб кликати мене, тим часом як мене не було вдома, треба було б допитати де Ла Моля, що, як ви кажете, був у мене. Тільки, — сказав Генріх, — я повинен звернути увагу вашої величності на одну річ.
— Яку?
— Коли б я, побачивши підписаний моїм королем наказ, почав оборонятись замість скоритись наказові, я був би винен і заслужив би всякої кари; але це був не я, це був хтось невідомий, до кого наказ анітрохи не стосувався; його хотіли арештувати незаконно, він оборонявся, надто добре оборонявся, але мав на це право.
— Але... — промурмотіла Катерина.
— Пані, — сказав Генріх, — в наказі було сказано арештувати мене?
— Так, — сказала Катерина, — і наказ був підписаний самим його величністю.
— А чи сказано було в ньому, що коли не знайдуть мене, арештувати того, кого знайдуть замість мене?
— Ні, — сказала Катерина.
— Отже, — сказав Генріх, — чоловік цей не винен, принаймні, якщо не буде доведено, що я влаштовую змову і що він причетний до неї.
Потім, звертаючись до Карла IX, Генріх сказав:
— Сір, я не покидаю Лувра. Я навіть готовий по одному слову вашої величності піти в ту тюрму, яку ви зволите призначити мені. Але, поки не доведено буде противного, я маю право і буду називати себе вірним слугою, підданим і братом вашої величності.
І з гідністю, якої ще ніколи не бачили в нього, Генріх уклонився Карлу і вийшов.
— Браво, Анріо! — сказав Карл, коли король Наварський вийшов.
— Браво! Тому, що він переміг нас? — сказала Катерина.
— А чому ж би мені не вітати його? Хіба я не кажу браво, коли б'юся з ним на фехтуванні і він торкне мене рапірою? Ви помиляєтесь, мамо, зневажаючи цього хлопчину.
— Сину, — сказала Катерина, потискуючи руку Карлу IX, — я не зневажаю його, я боюсь його.
— Ну, що там, ви помиляєтесь, мамо. Генріх друг мені, і він сказав правду, що коли б він улаштовував проти мене змову, йому досить було тільки не перешкоджати кабанові.
— Так, — сказала Катерина, — щоб пан герцог д'Анжу, його особистий ворог, став королем Франції?
— Мамо, все одно, з яких причин Анріо врятував мені життя, але факт, що він врятував мене, і — бодай би всі чорти подохли! — я не хочу, щоб його кривдили. А про пана де Ла Моля я ще поговорю з братом моїм д'Алансоном, у якого він на службі.
Цими словами Карл IX відпускав матір. Вона вийшла, силкуючись надати хоч деякої певності своїм хистким підозрам.
Пан де Ла Моль був такою незначною особою, що не міг задовольняти її планам.
Прийшовши до своїх покоїв, Катерина застала там Маргариту, що дожидалась її.
— А, це ви, дочко, — сказала вона. — Вчора ввечері я посилала по вас.
— Знаю, пані. Я виходила.
— А сьогодні вранці?
— Сьогодні вранці, пані, я прийшла до вас, щоб сказати вашій величності, що ви збираєтесь зробити велику несправедливість.
— Яку?
— Ви хочете дати наказ арештувати пана графа де Ла Моля?
— Ви помиляєтесь, дочко, я не наказую нікого арештовувати; король дає накази арештовувати, а не я.
— Не граймося словами, пані, в таких серйозних обставинах. Пана де Ла Моля арештують, — так?
— Мабуть.
— І його обвинувачують в тому, що він був цієї ночі в приміщенні у короля Наварського і вбив двох гвардійців та поранив пана де Морвеля?
— Такий злочин, справді, приписують йому.
— Приписують помилково, пані, — сказала Маргарита, — пан де Ла Моль не винен.
— Пан де Ла Моль не винен?! — сказала Катерина, радісно здригнувшись від передчуття, що Маргарита прийшла сказати їй щось таке, що проллє світло на подію.
— Ні, — відповіла Маргарита, — не винен, не може бути винен, бо він не був у короля.
— А де він був?
— У мене, пані.
— У вас!
— Так, у мене.
На таке признання принцеси французької Катерина мусила б відповісти блискавичним поглядом, але вона тільки схрестила руки на грудях.
— І... — сказала вона, помовчавши з хвилину, — якщо арештують і допитають пана де Ла Моля...
— Він скаже, де був і з ким був, мамо, — відповіла Маргарита, хоч певна була в противному.
— Коли так, ваша правда, дочко, арештовувати пана де Ла Моля не треба.
Маргарита здригнулась: в тоні, яким мати вимовила ці слова, їй почувся загадковий і страшний зміст; але вона не сказала нічого, бо те, чого вона прийшла просити, було виконано.
— Але, — сказала Катерина, — коли в короля був не де Ла Моль, то, значить, хтось інший?
Маргарита мовчала.
— Ви знаєте, дочко, хто той інший? — сказала Катерина.
— Ні, мамо, — відповіла Маргарита тоном, в якому мало було певності.
— Ну, не будьте ж відвертою наполовину.
— Кажу вам, пані, що не знаю, — вдруге відповіла Маргарита, мимоволі бліднучи.
— Добре, добре, — сказала Катерина з байдужим виглядом, — довідаються. Ідіть, дочко. Будьте спокійні, мати дбає про вашу честь.
Маргарита вийшла.
— Ага! — промурмотіла Катерина. — Вони в згоді. Генріх і Маргарита порозумілись, і, щоб жінка була німою, чоловік став сліпий. А, ви дуже хитрі, дітки мої, і гадаєте, що дуже сильні; але сила ваша в вашій єдності, і я зламаю вас одного по одному. До того ж, прийде такий день, коли Морвель зможе говорити або писати, і в той день ми дізнаємось про все. Так, а поки те буде, винний встигне врятуватись. Найкраще роз'єднати їх зараз.
І, в наслідок такого міркування, Катерина пішла до апартаментів сина, де побачила його і д'Алансона.
— А, — сказав Карл IX, нахмурюючи брови, — це ви, мамо!
— Чому не кажете ви: знову? Слово це було у вас на думці, Карл.
— Те, що у мене на думці, належить лише мені, пані, — сказав король грубим тоном, якого він прибирав іноді навіть у розмові з Катериною. — Чого ви бажаєте? Кажіть швидше.
— Ну, сину, ви мали рацію, — сказала Катерина Карлу, — а ви, д'Алансон, помилились.
— В чому, пані? — спитали обидва принци.
— У короля Наварського був не пан де Ла Моль.
— Ага! — сказав, бліднучи, Франсуа.
— А хто? — спитав Карл.
— Ми ще не знаємо, але довідаємось, коли Морвель зможе говорити. Отже, облишмо цю справу — вона незабаром з'ясується — і вернімось до пана де Ла Моля.
— Ну, чого ж ви хочете, мамо, від пана де Ла Моля, коли він не був у короля Наварського?
— Так, — сказала Катерина, — він не був у короля, але був... у королеви.
— У королеви! — сказав Карл, вибухаючи нервовим сміхом.
— У королеви! — промурмотів д'Алансон, бліднучи, як труп.
— Але ж ні, ні! — сказав Карл. — Гіз сказав мені, що зустрів ноші Маргарити.
— Може бути, — сказала Катерина, — вона має дім у місті.
— На вулиці Клош-Персе! — скрикнув король.
— О, це вже занадто! — сказав д'Алансон, вчіплюючись нігтями собі в груди. — І самій рекомендувати мені його!
— А, подумати тільки! — сказав король, раптом зупиняючись. — То це він боронився вночі від нас і кинув мені на голову срібний кухоль, негідник?
— О, так! — сказав за ним Франсуа. — Негідник!
— Ваша правда, діти мої, — сказала Катерина, не показуючи вигляду, що розуміє почуття, які хвилювали їх обох. — Ваша правда, бо найменша нескромність цього дворянина може викликати страшенний скандал і згубити французьку принцесу! Досить якоїсь п'яної хвилини...
— Або хвастощів, — сказав Франсуа.
— Безперечно, безперечно, — сказав Карл, — але ми не можемо передати справу в суд, та й Анріо не згодиться скаржитись.
— Сину мій, — сказала Катерина, кладучи руку на плече Карлу і значливо натискаючи на нього, щоб звернути увагу короля на те, що вона мала запропонувати, — слухайте бо, що я вам скажу. Є злочин, і може бути скандал. Але таку ганьбу на королівську величність карають не за допомогою суддів та катів. Коли б ви були прості дворяни, мені не треба було б навчати вас, бо ви обоє відважні; але ви принци, вам не личить викликати на поєдинок якогось дрібного дворянинчика; розміркуйте, як помститись за себе, не принижуючи сану принца.
— Бодай би всі чорти подохли! — сказав Карл. — Ви маєте рацію, мамо, і я про це подумаю.
— Я допоможу вам, брате, — скрикнув Франсуа.
— А я, — сказала Катерина, скидаючи з себе сплетений з чорного шовку пояс, що тричі обвивав її стан і спадав кінцями до колін, — я виходжу і залишаю вам як мого представника цю річ.
І кинула пояс принцам до ніг.
— Ага! — сказав Карл.