Їй також вдалося зробити копію офіційного документа з підписом начальника "Матроської тиші", який дозволяв оперативним працівникам ізолятора застосовувати до Сергія гумові кийки ввечері 16 листопада.
Ми й раніше знали, що Сергій помер насильницькою смертю від рук держави, але тепер це стало незаперечним і документально підтвердженим фактом.
Побачивши ці знімки та документи, Наталія Миколаївна подала до правоохоронних органів нову заяву з проханням розпочати розслідування вбивства сина. Але знову отримала відмову, як і у всіх випадках, коли ми намагалися щось зробити в Росії.
Як я міг втішити Наталію Миколаївну, спілкуючись з нею телефоном? Хіба що розповісти, як ми близькі до того, щоб добитися справедливості в цій справі в Америці. Я обіцяв їй зробити все можливе. І хоча заборону на в'їзд до Сполучених Штатів й заморожування активів навряд чи можна порівняти з тим, що було зроблено із Сергієм, нам вдалося хоч щось протиставити цілковитій безкарності, якою ці люди користувалися й досі.
29 листопада 2011 року сенатський комітет із міжнародних відносин скликав чергове робоче засідання. Коли на його сайті з'явився порядок денний засідання, я переглянув список питань, сподіваючись побачити законопроєкт імені Сергія. Першим пунктом була "Резолюція захисту басейну річки Меконг". Я спустився сторінкою трохи нижче й прочитав: "Резолюція щодо ставлення Сенату до мирної "жасминової" революції в Тунісі". Імені Магнітського в списку не виявилося. Я негайно зателефонував Кайлу:
— Що відбувається? Законопроєкту в списку немає.
— Поки не знаю. Ми самі намагаємося це з'ясувати.
Я почав підозрювати, що за лаштунками ведеться якась хитромудра політична гра. Керрі вперто мовчав.
Здавалося, що проблема саме в Керрі, і я подумав, що є сенс зустрітися з ним — раптом історія Сергія вразить його так само як сенатора Мак-Кейна та конгресмена Мак-Говерна.
Я зателефонував Джуліанні Гловер. Якщо раніше їй легко вдавалося домовитися про зустріч із сенаторами, то Керрі виявився недосяжний. Проте вона змогла домовитися про зустріч із Джейсоном Брудером, радником Керрі з російських справ.
Я прилетів до Вашингтона і наступного дня разом із Джуліанною вирушив до Дірксенського корпусу Сенату на зустріч з Брудером. Він мав чекати на нас біля виходу із зали засідань комітету з міжнародних відносин. Брудер, молодий чоловік віком трохи за тридцять, середнього зросту й з коротко підстриженою борідкою, провів нас у залу дуже незвичайної конфігурації зі столами, розташованими у формі букви П. Не знайшовши відповідного місця для розмови, ми просто взяли собі по стільцю й сіли в центрі зали один навпроти одного.
Подякувавши Брудеру за те, що той погодився зустрітися, я почав розповідати йому історію Сергія, але через три речення він перебив мене:
— Так-так, я в курсі цієї справи. Мене глибоко зворушило те, що сталося. Він і його сім'я заслуговують на справедливість.
— Саме тому ми тут.
— Послухайте, я багато думав про це. Ми з сенатором були б раді допомогти в справі Магнітського.
— Чудово. Отже, сенатор Керрі підтримає законопроєкт і домагатиметься його ухвалення в комітеті?
Брудер відхилився назад, і стілець під ним рипнув.
— Ну, правду кажучи, я не вважаю ухвалення Закону Магнітського правильним підходом у завершенні цього питання, пане Браудер.
"Ну ось, знову за рибу гроші", — подумав я, згадавши Кайла Скотта й інших заляканих кар'єристів з уряду США. — Що ви маєте на увазі під неправильним підходом?
У відповідь він ледь не слово в слово повторив ту саму заяву Держдепартаменту. Я намагався заперечувати, але той не слухав.
На закінчення він сказав:
— Білле, зрозумійте, справа Магнітського має для нас велике значення. Я хочу запропонувати сенатору Керрі порушити це питання на зустрічі з російським послом.
"З російським послом? — подумки обурився я. — Та він знущається! Ім'я Сергія й те, що трапилося з ним — на передовицях найбільших газет світу! Російський президент годинами обговорював зі своїми міністрами, як мінімізувати небажані наслідки справи Магнітського, а Брудер вважає, що тут допоможе тиха бесіда з послом?"
Я покинув зустріч, лаючись про себе.
Як з'ясувалося згодом, позиція Керрі проти розгляду Закону Магнітського не мала нічого спільного з тим, вважав він його гарною чи поганою ініціативою. У Вашингтоні подейкували, що Джон Керрі перешкоджає ухваленню цього законопроєкту з однієї простої причини: він має намір стати держсекретарем після відставки Гілларі Клінтон. Очевидно, однією з умов отримання цієї посади було простежити, щоб Закон Магнітського не отримав зеленого світла в сенатському комітеті з міжнародних відносин.
Протягом наступних кількох місяців новин про Закон Магнітського не було. Але навесні 2012 року в нас з'явилася надія. Після майже двадцяти років переговорів Росію нарешті готові були прийняти до Світової організації торгівлі (СОТ), і це мало статися у серпні того року. Щойно Росія стане членом цієї організації, решта учасників СОТ зможуть торгувати з нею на рівних умовах, без мит й інших зборів, але внаслідок поправки Джексона — Веніка до американського закону про торгівлю лише одна країна продовжувала б торговельні відносини з Росією на колишніх умовах — Сполучені Штати.
Законодавчий акт майже сорокарічної давності, який набрав чинності в середині сімдесятих років ХХ століття, вводив американські торговельні санкції проти СРСР за відмову євреям у праві на еміграцію. Спочатку уряд Радянського Союзу був непохитним, але через кілька років стало зрозуміло, що ціна санкцій надто висока, і в результаті півтора мільйону євреїв дозволили залишити країну.
Країна Рад уже спочивала в бозі, російські євреї вільно виїжджали з країни, але поправка Джексона — Веніка все ще діяла. Залишися вона чинною після вступу Росії до СОТ, й американські підприємства, наприклад: "Боїнг", "Катерпілар", "Форд" чи експортери яловичини, потраплять у гірші умови, якщо порівняти з іншими членами СОТ — торговельними партнерами Росії.
Ділова спільнота США вважала, що слід скасувати поправку, й уряд Обами повністю підтримував цю ідею. Якби президент міг самостійно анулювати поправку Джексона — Веніка, він так і зробив би, але для цього Конгрес мав би ухвалити відповідний закон.
Того тижня, коли уряд США розпочав кампанію зі скасування поправки Джексона — Веніка, я був у Вашингтоні й з допомогою Джуліанни продовжував перемовини для ухвалення Закону Магнітського.
Провівши кілька годин за ранковими зустрічами, ми з Джуліанною обідали в закусочній на цокольному поверсі сенатської будівлі імені Гарта. Я сидів за хитким на вигляд алюмінієвим столиком і їв салат, коли Джуліанна раптом торкнулася моєї руки й непомітно вказала вглиб зали. Там я побачив сенатора Джо Лібермана, одного з високопоставлених ініціаторів Закону Магнітського, в оточенні невеликої групи радників.
— Білле, тут Ліберман, — прошепотіла Джуліанна. — Думаю, варто поговорити з ним про цю ситуацію з поправкою Джексона — Веніка.
— Як, просто зараз? Він же просто йде залою. Хіба можна серйозно говорити за таких обставин?
Хоч життя й навчило мене за потреби виявляти наполегливість, мені досі незручно підходити з проханнями до незнайомців, особливо коли їх і так безперервно беруть в облогу.
Однак Джуліанна, проігнорувавши мій внутрішній дискомфорт, підвелася й рішуче потягла мене за собою:
— Ну, Білле, ходімо поговоримо з ним.
Ми разом перетнули залу й попрямували в бік сенатора Лібермана. Щойно ми підійшли ближче, Джуліанна простягла руку й звернулася до нього:
— Перепрошую, що відволікаю, але я хотіла б, якщо можна, представити вам Білла Браудера, людину, яка стоїть за ідеєю Закону Магнітського.
Ліберман та його радники зупинилися. Сенатори зазвичай пам'ятають сотні важливих думок одночасно, й іноді їм потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Коли він почув "закон Магнітського", його обличчя просвітліло.
— А, пане Браудер! — Він повернувся до мене. — Радий знайомству. Дозвольте подякувати вам за важливу справу, якою ви займаєтеся.
Я зрадів, що він знає про мене.
— Я не зміг би нічого досягти без вашої підтримки, — щиро відповів я. — Але є одна проблема. Як ви, напевно, знаєте, Білий дім наполягає на скасуванні поправки Джексона — Веніка.
— Так, це правда.
— Я вважаю аморальним те, що уряд, анулюючи один з найважливіших правозахисних актів за всю американську історію, водночас перешкоджає ухваленню Закону Магнітського.
Він подумав, а потім прямо відповів:
— Ви маєте рацію, і з цим треба щось робити.
— Але що можна вдіяти?
— Ось що я думаю. Ми заявимо уряду, що не схвалимо скасування поправки Джексона — Веніка, якщо вони не припинять перешкоджати ухваленню Закону Магнітського. Впевнений, що Джон, Бен і Роджер[17] підтримають мене в цьому.
— Це буде сильним ходом. Спасибі вам.
— Ні, Білле, це вам дякую за все, що ви робите.
Потім Ліберман повернувся до своїх радників, попросив одного з них нагадати йому скласти відповідний лист і пішов, а ми з Джуліанною залишилися стояти серед шуму й суєти зали.
За кілька секунд я повернувся до своєї супутниці:
— Мені це не наснилося?
— Ні, Білле. Ось так робляться справи у Вашингтоні. Вітаю!
Ліберман дотримав слова й через кілька днів разом з іншими ініціаторами Закону Магнітського надіслав листа голові фінансового комітету Сенату, сенатору від штату Монтана, Максу Бокусу. Подібно до того як сенатський комітет із міжнародних відносин повинен був схвалити й внести на голосування Закон Магнітського, фінансовий комітет Сенату мав зробити те саме щодо законопроєкту про скасування поправки Джексона — Веніка. У їхньому листі було сказано: "У разі неприйняття Закону Магнітського ми виступатимемо категорично проти скасування поправки Джексона — Веніка".
Знаючи принципи роботи Сенату, можна було прирівняти лист до офіційного вето.
Сенатор Бокус був зацікавлений у скасуванні поправки. Серед його виборців у Монтані були власники тваринницьких ферм, які експортували яловичину й хотіли продавати свої біфштекси в Росію — шостому за величиною імпортеру американської яловичини без ризику опинитися в нерівному становищі щодо закордонних конкурентів-постачальників.
А скасувати поправку Джексона — Веніка тепер можна було, лише ухваливши Закон Магнітського.