Далеко-далеко.
– Я також, – сказала Бі. – В мене теж паски й міна. Моя міна також іде на корабель. Я також пливу з Фа.
Бі засміялася.
– Чому ти смієшся?
– Спочатку Ба каже: Бі пливе покласти міну. Але я кажу – ні. Я кажу: разом з Фа або я не попливу. Тоді Фа сам, каже Ба. Разом з Бі, або я не попливу, каже Фа. Люди дуже гніваються. Вони кажуть: Бі в один басейн, Фа в інший. Тоді я не їм більше. І Фа також. Днів два, й люди здаються.
– Фа, – сказав Севілла, – в яке місце на дні корабля ти кладеш міну?
– Посередині.
– А ти, Бі?
– Посередині. Поряд з міною Фа.
Очевидно, друга міна – холоста. Вона потрібна була лише для того, щоб удовольнити бажання дельфінів не розлучатися.
– А потім? – спитав Севілла.
– Ми пливемо й пливемо. А корабель робить "бух"! Дуже гучно, як учора вночі. Наступного дня Ба каже: ви бачите корабель, наздоженіть його. А корабель пливе швидко, але Бі і я, ми наздоганяємо його, прикладаємо міну й повертаємося.
– І корабель вибухає?
– Ні, коли ми наздоганяємо, ні.
– Чому, як ти думаєш?
– Бо на ньому є люди!
– А потім що ще?
– Щодня, – сказала Бі, – влаштовують перегонки між човном з двома моторами й нами.
– Якими двома моторами? Які ти бачиш позаду човнів?
– Так. Це кумедно.
– Чому?
– Човен пливе швидко, швидше, ніж усі кораблі. Фа урочисто докинув:
– Але ми перемагаємо.
– Ви довгий шлях долаєте?
– Залежно коли. Інколи довгий, іноді половину довгого, або довгий і половина, або двічі довгий. Але ми перемагаємо. Люди на човні дуже вдоволені. Вони кричать. Вони свистять.
– Наступного дня, – каже Бі, – підводний човен. Нас бере підводний човен, везе в море, далеко від берегів, і відпускає нас. Ба каже: пливіть годину в південному напрямку, а потім повертайтеся на човен.
– Як ви дізнаєтеся, що ви пропливли годину?
– Ми знаємо, ми вивчили. Половина довгого шляху – півгодини. Довгий шлях – година. Вдвічі довгий шлях – дві години.
– Ви не помиляєтеся?
– Ні.
– І ви знаходите підводного човна?
– Завжди.
– Яким чином?
Фа сказав:
– Ба теж хоче знати як. Але ми не дуже добре знаємо, ми куштуємо воду.
– І в напрямку, в який рухається підводний човен, у води інший смак?
– Так.
– Іноді, – сказав Фа, – нам наказують шукати не підводний човен, а базу. Це тяжче.
– Чому?
– Треба добре знати береги навколо бази.
– Коли ти не бачиш землі, як ти дізнаєшся, де вона?
– За смаком води.
– А коли ти бачиш землю, що ти робиш, аби розшукати базу?
– Мені допомагає сонар. А ближче – очі.
На першому місці – смак. Потім – вухо. Потім – око. Воно посідає останнє місце, від нього найменше користі.
– А вночі ти також знаходиш базу?
– Так, але спершу я довго плаваю біля бази, слухаю свій сонар.
Треба добре знати берег. І зібрати з допомогою сонара, плаваючи в усіх напрямках, відомості про всі особливі ознаки на морському дні, зареєструвати ці тисячі ознак у своїй чудовій пам'яті й завше мати їх перед собою з великою достеменністю, коли пливеш, не орієнтуючись за предметами, що їх доводилося бачити. Але для Фа це зовсім просто.
– Гаразд, – сказав Севілла. – Повернемося до літака.
– Велика подорож, – сказала Бі.
– Як ви її здійснили?
– На ношах. Мені жарко. Я дуже суха, я страждаю. Фа також. Ба кладе нам на тіло мокрі простирадла. Після літака – база. Я плаваю на базі, я плаваю навколо бази. Але небагато. Фа зі мною.
– У води неприємний смак, – сказав Фа.
– А потім?
– Ба нас везе на човні, – сказав Фа, – мене й Бі. Ба каже: на вас чекає підводний човен. Ви попливете на підводному човні. Я ні. Одна людина вам скаже: зробіть те й се, й ви зробите. Я кажу Ба: чому ти не пливеш з нами? Він каже: такий наказ.
– Як виглядав Ба, коли він казав це?
– Він був сумний. Ми пливемо в його човні.
– Скільки часу?
– Коли я не пливу сам, я не знаю, скільки часу.
– Мало часу чи багато?
– Багато.
– Що відбувається, коли ви зустрічаєте підводного човна?
– Ба випускає нас у воду, й ми пливемо до човна. Люди беруть нас на борт.
– Вам дуже тяжко було потрапити на човен?
– Так. Дуже тяжко. Але люди діяли обережно. І все ж таки мені моторошно. В човні надто жарко. Я дуже сухий, я страждаю.
Бі сказала:
– На підводному човні людина нам каже…
– Яка людина?
– Людина, що командує.
– Вона у військовій формі?
– Ні.
– Яка вона на вигляд?
– Маленька, очі сині, волосся на голові небагато.
– Що вона каже?
– Вона тримає в руці й нам показує маленький сірий корабель з гарматами. Вона каже: "Дивіться добре. Я випускаю вас у море. Ви розшукаєте цей корабель. Ви підкладете міну посередині дна, й ви повернетеся на підводний човен".
– Скільки часу ви були на підводному човні?
– Довго. Ми дивилися на маленький корабель.
– Це вперше вас просять розшукати справжній корабель, показавши спочатку вам його маленьку модель?
– Ні. На базі ми з Фа робили це часто.
– Ви помилялися?
– Спочатку – так, потім – ні.
– Гаразд. Що відбувається потім?
– Люди начепили на нас паски.
– Ті ж самі паски?
– Ні, інші.
– І міни?
– Ні, не відразу. Аквалангісти допомагають нам вийти з човна.
– Під водою?
– Так.
– Яким чином?
– Нас кладуть у скриньку, закривають її, вона наповнюється водою. Скринька відчиняється в море. Ми виходимо. Аквалангісти тримають нас за паски. Вони пливуть разом з нами.
– Довго?
– Ні, вони зупиняються й прив'язують міни до пасків.
– Що потім?
– Ми пливемо на північ.
– Звідки ви знаєте, що то північ?
– По сонцю. Коли ми виходимо з підводного човна, середина ранку. Ми пливемо швидко.
– Скільки часу?
– Довгий шлях і половина довгого шляху. Я знаходжу корабель. Я наближаюся, а на кораблі є люди. Я кажу Бі: нічого втішного, не буде "бух!".
– Не буде вибуху?
– Так я думаю: є люди, немає "бух!". Бі каже: я випереджу тебе. Тоді я пливу, пливу. На, пливу, як летить птах! Я припливаю швидше від Бі, обертаюся на бік, міна йде на корабель, але я залишаюся на міні!
– Ти хочеш сказати, що міна прилипла до корабля, але не відокремилася від пасків?
– Так!
– Ти опинився прив'язаний до корабля?
– Так! Я боюся! Я не можу дихати. Я захлинувся, кличу на допомогу: Бі! Бі!
– І я, – втрутилася Бі, – зубами перегризла паски під черевом. Фа. Він вільний.
– Ти не кладеш міну?
– Ні.
– Повтори, ти не кладеш свою міну?
– Ні, я боюся. Фа також боїться.
В Севілли почали тремтіти руки.
– Що ти робиш із своєю міною?
– Я кажу Фа: перегризи мої паски зубами. Він перегризає паски, й міна падає.
Севілла подивився на Арлетту, руки в нього тремтіли, йому не вдавалося оволодіти своїм голосом. Життя сотень моряків залежало від нікчемної випадковості: аквалангісти прив'язали Холосту міну до Бі, а не до Фа.
– Паски й міна падають на морське дно?
– Так.
– А тоді?
– Я виринаю на поверхню з Фа. Я дихаю й пливу на південь. Я пливу швидко-швидко. Я боюся.
– В якому напрямку пливе корабель?
– На північ.
– А ви на південь?
– Так, і корабель робить "бух!".
– Ти бачиш це?
– Я чую. Я далеко в воді, але я бачу світло. Я чую вибух, і я відчуваю удар у воді. Я пірнаю глибше й пливу, я боюся!
– Скільки часу ти пливеш?
– Довгий шлях і половину довгого шляху. Я куштую воду. Підводного човна немає: він утік.
– Що далі?
– Я шукаю його. Фа також. Але його немає. Уже давно. У води не той смак.
– Тоді ми з Бі зрозуміли.
– Що ви зрозуміли?
– Люди на кораблі помирають. І Фа й Бі також помирають, прив'язані до корабля. Людина на підводному човні каже: все добре, вони вмерли, не треба чекати.
– Що потім?
– Я кажу: люди недобрі. Залишимося в морі. Бі каже: ні, треба повернутися на базу.
– Навіщо?
– Щоб розповісти Ба.
– Щоб розповісти Ба, що скоїлося? – перепитав Севілла, докладаючи всіх зусиль, аби говорити спокійно.
– Так, бо Ба – наш друг. Але земля далеко. Я пливу, я знаходжу землю, але я не знаходжу базу. Я не дуже добре знаю берег. Я пливу до кінця дня й цілу ніч. Я не їм, я пливу, я дуже втомлююся.
– О, я так стомилася! – каже Бі. – Разом з Фа я пливу. Нарешті вранці я бачу базу. На насипі стоїть Ба. Він нас бачить. Він кидається в воду вдягнений. Ми задоволені.
– А тоді?
Запала мовчанка, що видалася надто тривалою.
– А тоді? – терпляче перепитав Севілла.
– Я кажу Ба.
– Ти розповідаєш йому все, що сталося? – запитав Севілла хриплим голосом і, простягши руку, щосили стиснув Арлетті пальці.
– Так.
– Усе?
– Так.
Знову мовчанка.
– Що потім?
– Ба дивиться на нас. Він увесь зблід. Він каже: це неможливо. Це неправда, Бі, ти брешеш. Не слід більше повторювати це. Чуєш, цього більше не можна казати. Він дуже зблід. Він тремтить.
– А ти, що ти кажеш?
– Я кажу: це – правда, це – правда, це – правда! – відчайдушно повторила Бі.
Вона замовкла знову.
– А потім? – запитав Севілла.
– Потім я розумію, що Ба нам не друг. Ми кажемо: з Ба ми більше не розмовляємо. З людьми ми більше не розмовляємо.
Севілла натиснув на вимикач магнітофона й подивився на Арлетту.
– Що ж, у такому разі все зрозуміло. Боб розповів те, про що він дізнався, людям "В" перш, як вони його вколошкали. Й тепер нізащо вони нам не повірять, що Фа й Бі не розмовляли з нами!
– Вони знають, що цього не було, – сказала Арлетта перегодом. – Адже вони, напевне, вчора перехопили всі радіопереговори між Адамсом і тобою.
– І подумали, що ми ведемо їх про людське око.
– Добре, припустимо, що вони витлумачили їх саме так. Припустимо, вони вважають, що в Адамса є тепер магнітофонна стрічка з записом розповіді дельфінів. У такому разі ми також вже нічим не ризикуємо.
– Зовсім навпаки. Вони вважають, що дельфіни знищені. Щоб цей запис набрав значення свідчення, необхідно, аби ми були живі й могли підтвердити його правдивість.
– На, – озвалася Бі, – ми хочемо розмовляти.
– Зараз, Бі, – відповів Севілла, поклавши руку їй на голову. – На розмовляє з Ма.
– А потім з Бі?
– А потім з Бі.
– Ти гадаєш, що люди "В" повернуться…
Севілла промовив тихо й виразно:
– Так, цієї ночі. Вони повернуться цієї ночі.
Запала тиша, а потім Арлетта сказала:
– Якщо ти так думаєш, то Адамс теж повинен так думати. В такому разі чому він зняв охорону острова?
Севілла потиснув руки й знизав плечима.
– О, Адамс! Адамс зробив ставку на дві карти, – говорив Севілла, намагаючись перебороти хвилювання. – Адамсове становище від самого початку було двозначним, бо він діяв від імені служби, де одні – прихильники правди, інші – за її знищення.