Тепер з'явиться, безперечно, й телебачення. Певна річ, єпископ (він, Гольцпуке, чув про таке вже не раз), нічого не підозрюючи, закликатиме "стражденних єднатися"... Про Петерле йому, звичайно, ніхто нічого не сказав, як, зрештою, і про постріляне обличчя; а про цей жахливий лист, що став тим часом своєрідною державною таємницею,— вже й поготів. Усіх, хто знає про Петерле, постріляне обличчя й лист, хоч ніхто й не здогадується про його зміст (правда, він, Гольцпуке, певен, що обидва поліцейські вже десь проговорились, принаймні перед колегами),— отож, усіх, хто щось знає, знов чекає розчарування. Жертовне життя, жертовна смерть... Таке моральний дух у його людей аж ніяк не підносить, а навпаки — справляє надто гнітюче враження й викликає у них цинізм.
Гольцпуке розлючено вилаявся. Щойно він довідавсь (і від кого — від господині заїзду!), що Беверло застукали справді у Стамбулі, і треба терміново подзвонити Дольмерові, який, втім, уже провів прес-конференцію — і звичайно ж, без нього, Гольцпуке. Господиня слухала прес-конференцію по радіо і згадала щось про "придбання певних товарів, вийти на які нам допоміг власний досвід".
Трясця його матері, є ж бо рація, є вертольоти, однак Дольмер, судячи з усього, не забажав поділитися цим ласим шматком ні з ким і тільки посміявся, коли він, Гольцпуке, прийшов до нього з ідеєю щодо купівлі туфлів. А коли потім Дольмер ще розповів йому про отой безглуздий план старих Тольмів, він, Гольцпуке, заходився лаятись уже відверто й на всі заставки. В цьому жалюгідному закутні з бурим вугіллям сходяться інтереси чоловік п'ятдесяти, не менше. Так уся ця історія може спливти на поверхню, і тоді там завариться така каша!.. А коли потім виткнуться ще й Толь-ми, то це... це переросте в скандал і зрештою занапастить обох тих милих стареньких.
— Цьому треба завадити, пане Дольмере,— заявив він.— У крайньому разі, навіть вдавшись до сили. Можна перекрити вулицю, інсценувавши невеличку дорожню аварію. Якось же та треба цьому перешкодити! Якщо ви ще не втратили здорового глузду.
— То я повинен наказати, щоб його заарештували?! — закричав Дольмер.
— Навіщо ж. Я пропоную перекрити вулицю. Накажіть загородити в кількох місцях побитими тарадайками проїзд...
— А він піде пішки!
— Але прийде надто пізно, коли похорон уже скінчиться. Я й так змушений відкласти всім виїзд на курси, багатьох відкликати з відпустки, а про те, що поліцію чекають неабиякі труднощі, вже й не думаю — ми до них звикли. Я думаю про політичні наслідки...
— Як-не-як, ви знали Беверло змалечку. Він був вам майже як син, принаймні багато років. Вас знову зраджує пам'ять, любий мій Гольцпуке... Послухайте, що я вам скажу. Забудьте про лист. Що з погляду політики гірше: коли він одержить листа і опублікує його чи, скажімо, коли з дурної голови попхається на фальшивий похорон? Лист, якщо старий його опублікує,— а він це таки зробить,— зачепить нас усіх — усіх до одного. А фальшивий похорон — це справа його особиста. Штабскі підтримує мою думку цілком, ми з ним міркували вже так і сяк. Як тільки стане відомо, що лист існує взагалі, тоді він дуже скоро стане надбанням громадськості. Ну, то що ви на це скажете?..
— І все ж я дав би вказівку, щоб на кожній під'їзній вулиці поставили по кілька тарадайок, які вже відслужили своє. Певна річ, на них треба почіпляти номерні знаки. А курси я про всяк випадок відкладу. Ну, а що ви скажете про туфлі тридцять восьмого розміру?
— Грандіозно, просто геніально! Це позитивно позначиться на вашій кар'єрі. Але про одне ми, гадаю, можемо тепер забути: поїздки на "колесах" не буде.
— Я цього не дуже певен. Зрештою, їй пощастило зникнути. До того ж вони там не самі...
Він намірявся подзвонити до "замочка" вже кілька разів: спершу зітхав, тоді знімав трубку, знову клав її, нарешті набрав усі цифри й аж злякався, коли почув її голос:
— Слухаю!
Він хвилю помовчав, поки вона сказала:
— Слухаю вас, говоріть! Хто дзвонить? Він нерішуче назвав своє прізвище й додав:
— Не хвилюйтеся. Ви ж здогадуєтеся, чому я дзвоню...
— Так, здогадуюсь. Але ми не піддамося навіть на ваші чари. Ні, любий Гольцпуке, ви стали для нас просто непоганим спільником. Мене цікавить тільки одне: чи одержу я кінець кінцем винагороду? Ви ж бо знаєте — завдяки туфлям, які, зрештою... Все це досить дивно, я шкодую, що сталася ця смерть, але самого його мені не шкода. Зрозумійте це. А от туфлі, винагорода... То я її одержу?
Прокляття, подумав він, тільки б не заплакати! До горла йому підкотився клубок — адже він чув усе, про що шепотілися, мов закохані, ті двоє стареньких людей: про те, чи була зрада, чи її не було, і про образи богоматері, і про дітей... І всі, геть усі аргументи, навіть ті, що їх називають чи можуть назвати гуманними, на його боці. Він теж повік не забув би про туфлі тридцять восьмого розміру, а цих двох стареньких він просто любить — і його ще дужче, ніж її, і коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват. Він уже шкодує.
що підказав Дольмерові цю хитру ідею з перекриттям вулиць. Той таки зважився здійснити її, щоб видати згодом перед Штабскі та іншими за власну. Правда, всі вони усвідомлюють, що їм однаково нічого не поможе, бо старий тоді зажадає листа, а це означатиме коли й не остаточний кінець, то принаймні початок кінця,— все оте про атомні електростанції, всілякі лобі, хабарництво, прогнози на майбутнє, загальний розвиток... До того ж у старого є ще "Блетхен". А це — півтора десятка газет, що виходять з тим самим змістом під різними назвами в усій країні,— газет, які можуть надрукувати навіть щось геть недоречне. Всяк може бути.
— Ви ще слухаєте мене? Чи, може, вам дуже соромно?
— Мені дуже соромно, люба пані Тольм. І тепер я не хочу приїздити до вас із тим, з чим міг би приїхати,— з тим, що треба зробити. Ні. Мені соромно тільки через винагороду. Винагороди люди дістають тоді, коли повідомляють про щось добровільно, а не мимовільно...
— Ми побачимо вас тут завтра?
— Ні, я не можу звідси відлучитися. Але післязавтра побачимось. Ви вже даруйте, але уникати я вас не стану...
— Ви не зробите мені однієї послуги?
— Звичайно, зроблю.
— Подзвоніть до Губрайхена. Нехай там ніхто не виходить з дому. Навіть їхні гості. Цумерлінг цього тільки й жде.
18
У кав'ярні він допоміг Гельзі скинути пальто, вона міцно стисла його руку й сказала:
— Це добре, що ми на три тижні розлучимось. Курси в Штрюдербекені підуть тобі на користь. Та й мені теж. Я вже все спакувала.
— Доведеться тобі, люба Гельго, все розпаковувати. З курсами нічого не вийде. Ти ж бо чула останні новини?
Він замовив чай та каву і попросив, щоб принесли меню. Потім узяв у Гельги з руки запальничку, підніс їй вогонь, а тоді дістав з її коробки сигарету й собі.
— Видно, кепські в тебе справи, коли ти вже почав курити. А новини я чула. Застукали отого Беверло, він загинув, а дівчина зникла. Цікаво, де може бути хлопчик?
— Хлопчика вони відіслали назад, а дівчина скоро вигулькне знов. Все це свідчить про те, що слід чекати операції. Там же Гельго, не тільки ті двоє— там ціла розгалужена мережа. Це наче споруда з численними бічними ходами й таємними переходами... Я тільки сподіваюся, що в Штрю-дербекені скоро вдарять відбій і більш не витягатимуть нас серед ночі з ліжок.
Він замовк — кельнерка саме принесла чай та каву.
— Це правда — побігати трохи в лісі, пограти у футбол, постріляти й послухати теорію мені не завадило б. Мабуть, не завадило б. Але цієї пори року в Штрюдербекені не дуже затишно — ліс мокрий, холодний і голий. Мені краще було б узяти справжню відпустку — щоб нікуди не їхати, а посидіти вдома. Поспати, побалакати нарешті по-справжньому з хлопцем, може, піти в кіно, посперечатися з Карлом... Поговорити з тобою. А що ти маєш на увазі, коли кажеш, нібито мої курси підуть на користь і тобі?
— Нам з тобою треба побути в розлуці по-справжньому. Не так, як досі: ти ніби й поруч і водночас десь далеко-далеко — далі, ніж якби був у Африці. Щоб не треба було вже говорити, говорити... Просто ти сам себе обманюєш: адже вона в тобі, а ти — в ній, і коли я про це кажу, то маю на увазі не дитину, яку вона жде, і якби не хлопець, якби не Бернгард, то хіба ти не пішов би вже давно з нею? І забув би про мене, забув би дуже скоро. Ні, краще вже нехай твої речі стоять спаковані... Може, вони тобі ще знадобляться, коли надумаєш усе ж таки піти з нею.
Він роздушив у попільничці недокурену сигарету, і Гельга всміхнулася... Він подав їй меню.
— Може, щось з'їси?
— Ні, дякую. А ти?
— Ні.— Він забрав у неї меню й поклав його на стіл.
— Кажеш, розлучитися?
— Так. Може, тобі слід якийсь час пожити з нею, щоб зрозуміти, що з нею ти жити не зможеш. Адже ти мрієш про те, щоб бути з нею.
— Так,— мовив він. І згадав про мокрі Сабінині коси, коли вона якось винесла йому вночі поїсти й поцілувала його, а тоді поцілувала ще раз, ще і ще — вже після того, як він поставив їй на підвіконня порожні горнята, бо його мали змінити.— Так. І можеш сміятись, але в мене краятиметься серце, коли я думатиму про тебе... Не тільки тоді, коли думатиму про Бернгарда... А як доведеться піти зі служби...
— Я не сміятимусь — я ж тебе, мабуть, трохи знаю. Я певна тільки, що ти підеш із нею або поїдеш услід за нею.
— Може, ти знаєш також, чи я повернуся?
— Ні, цього я не знаю. Я, звісно, на це сподіваюсь. Так, я сподіваюсь. А ти, певно, боїшся зробити це?
— Так, боюсь. Але зроблю. Мене тільки непокоять наші борги. А що я робитиму, коли доведеться піти зі служби? Коли доведеться піти з поліції?
— Ну, в одному принаймні сумніву немає. І не гнівайся на мене, коли я скажу, що платити аліменти тобі, мабуть, не доведеться. Дивно, але зла в душі я на ту жінку не тримаю. В неї такий приємний голос, вона така щаслива зі своїм дитям... А я піду працювати. Спершу поживу в Монки,— вона весь час на роботі, і Бернгардові там буде добре. А ти... З поліції краще не йди. Я побалакаю з Гольцпуке, з Дольме-ром, а як треба буде, то і з Штабскі. Зрештою... Вам доводиться стільки вистоювати коло тих плавальних басейнів, на вечірках та у взуттєвих салонах...