Вона мирно стоїть під пополудневим сонцем, як іграшкова; немов дитяча цяцька, сидить на сходинці помічник шерифа. Поки Байрон спостерігає, з-за халупи, як вичаруваний, вигулькує чоловік. Він уже біжить, вибігає із задньої частини халабуди, а помічник, ні про що не здогадуючись, спокійно й нерухомо сидить біля вхідних дверей. Якусь мить Байрон теж сидить нерухомо, напівобернувшись у сідлі, й спостерігає крихітну постать, що чкурнула голим схилом за халупою — до лісу.
І тут на нього неначе війнув холодний дошкульний вітер. Водночас лютий і сумирний, видуває, як полову, сміття чи сухе листя, все пожадання, відчай, безнадію, гірку й марну гру уяви. Здається, що цей же подув жбурляє назад самого Байрона, знову порожнього, з пустим нутром, такого, який він був два тижні тому, коли вперше побачив Ліну. Прагнення в цю мить — це більш ніж прагнення, це спокійна й тверда певність. Ще не усвідомивши, щó зателеграфував мозок руці, він уже з'їхав із дороги й галопує вздовж гряди, рівнобіжно з людиною, яка вже зникла в лісі. Навіть подумки не назвав імені цієї людини. Ані миті не роздумував, куди й навіщо вона подалася. Йому й на гадку не спало, що Браун знову втікає, як і передбачав сам Байрон. Якби поміркував, то, мабуть, вирішив би, що Браун взявся по-своєму, по-чудернацькому до якоїсь цілком поважної справи, пов'язаної з від'їздом — своїм і Ліни. Та про таке й думки не було. І не згадав про Ліну, немов ніколи не бачив її обличчя, не чув її імені. Він думає: "Я піклувався про Браунову жінку задля нього самого, подбав, щоб щасливо народилася його дитина. Тепер же можу зробити для нього ще одне. Не маю права їх одружити, бо я не священик. Мабуть, не вдасться його догнати, надто вже далеко він встиг забратися. І відлупцювати Брауна я теж не зумів би, бо він більший за мене. Але я можу спробувати. Можу спробувати це зробити".
Коли помічник шерифа зайшов у камеру, щоб забрати Брауна, той одразу ж запитав, куди треба йти.
— На гостину, — відповів помічник. Браун зам'явся, повернувши до нього миловидне, награно сміливе обличчя.
— Ні до кого на гостину я не хочу. Я тут чужий.
— Ти всюди будеш чужий, — сказав помічник. — Навіть удома. Ходімо.
— Я американський громадянин, — заявив Браун. — У мене є свої права, хай і не ношу бляшаної зірки на підтяжках.
— Атож, — згодився помічник. — Я ж це якраз і роблю: допомагаю тобі набути своїх прав.
Браун миттю, як лампа-спалах, розпромінився.
— Вони… Невже мені хочуть заплатити?..
— Оту премію? Звісно. Маю тебе допровадити в одне місце. Якщо хочеш винагороди, то там її й дістанеш.
Браун спохмурнів. Однак рушив, хоча й підозріло приглядався до помічника.
— Усе ви догори дриґом перевертаєте, — сказав він. — Тримаєте мене в тюрмі, поки ці сучі сини стараються залишити мене ні з чим.
— Ще, мабуть, жодна сука не привела такого сина, щоб залишив тебе ні з чим, — відрізав помічник. — Ходімо. Там на нас чекають.
Вони вийшли із в'язниці. На осонні Браун закліпав, роззирнувся навсібіч, сіпнув головою, по-конячому озираючись через плече. Край дороги вже чекала машина. Глянув на неї, тоді на помічника — дуже серйозно й недовірливо.
— Куди поїдемо? — запитав він. — Зранку мені до суду було й пішки недалеко.
— Вотт прислав авто, щоб привезти винагороду, — пояснив помічник. — Залазь.
— Чомусь ні з того ні з сього він став дуже дбати про мою вигоду, — буркнув Браун. — І авто дав, і руки в кайданки не взяли. А щоб я не втік — всього один-єдиний конвоїр.
— Я тобі не бороню втекти, — відрізав помічник, запускаючи мотор. — Зараз-таки хочеш це зробити?
Браун видивився на нього — понурий, злостивий, ображений, підозріливий.
— Зрозуміло, — сказав він. — Знаємо такі штучки. Підмовити мене на втечу, а тоді самому хапонути цю тисячку. Скільки з неї він тобі пообіцяв?
— Мені? Стільки ж, як і тобі, до цента.
Ще якусь мить Браун вороже видивлявся на свого супутника. Тоді безсило й люто вилаяв невідь-кого.
— Уперед, — сказав він. — Їдьмо, якщо маєм їхати.
Вони рушили до місця пожежі та вбивства. Раз по разу, через майже однакові проміжки, Браун смикав головою, як неосідланий мул, що біжить вузькою дорогою попереду автомашини.
— Навіщо ми сюди їдемо?
— Щоб узяти твою премію.
— Де я її дістану?
— Он у цій халупі. Там вона чекає на тебе.
Браун роззирнувся на чорні головешки, що колись були будинком, на халупу, де він прожив чотири місяці, биту негодою, тиху в сонячному промінні. Був дуже похмурий і насторожений.
— Щось тут не те. Якщо Кеннеді вважає, що може поглумитися над моїми правами тільки тому, що носить оту бляшану зірочку…
— Та йди ж бо, — сказав помічник. — Якщо тобі не сподобається винагорода, то я напоготові. Відвезу тебе назад у в'язницю, коли тільки забажаєш. — Підштовхнувши Брауна до халупи, він відчинив двері, пхнув його досередини, зачинив двері й сів на сходинку.
Браун почув, як за ним зачинилися двері. Ще йшов уперед. І раптом, кинувши один із прудких, метких, всеохопних поглядів очима, яким немовби не терпілося обмацати всю кімнату, він став як укопаний. Ліна з ліжка спостерегла, що білий шрамик біля уст щезає, неначе відплив крови стягнув його з обличчя, як білизну із шворки. Ні словом не обмовилася. Напівлежала, спершись на подушки, й дивилася на нього серйозним поглядом, у якому не було нічого — ні радості, ні здивування, ні докору, ні любові, тоді як на його виду, немовби кепкуючи із зрадливого білого шрамчика, проминали одне за одним збентеження, подив, обурення і, нарешті, цілковитий жах, а тим часом зацьковані розпачливі очі ненастанно бігали по кутках порожньої кімнати. Ліна бачила, як він насилу стримав їх, немов пару схарапуджених коней, й опанував, щоб стрітися з її поглядом.
— Оце так, — озвався він. — Так-так-так. Це ж бо Ліна. — Вона спостерігає, як Браун силкується витримати її погляд, втримує свої очі, як коней, немовби знає, що коли знову зірвуться, то вже не вдасться їх осадити, повернути назад, а тоді він пропав. Майже відчувала, як його доведений до відчаю, перестрашений розум ненастанно кидається то туди, то сюди, шукаючи потрібних слів для язика й голосу. — Не хто інший, як Ліна. Ото ж то. Значить, ти дістала від мене листа. Я, щойно приїхав сюди, то одразу надіслав його, в минулому місяці, коли облаштувався. Думав, що загубилася ця записка… Один парубійко, не знаю його імені, сказав, що передасть її… На вигляд не дуже надійний, та довелося повірити. Я подумав, передаючи йому десять доларів для тебе на дорогу, що він…
Голос завмер десь далеко від розпачливих очей. Вона досі бачила, як шарпається й шарпається його розум. Без жалю, без будь-якого почуття спостерігала серйозним, незблимним, нестерпним поглядом, спостерігала, як він метушиться, шамочеться й викручується, аж поки нарешті покидають його, вже оголеного перед правдою, жалюгідні рештки гордості, вироджені до бажання виправдатися. Ось тоді Ліна заговорила — тихо, спокійно, холодно.
— Підійди сюди. Підійди-но. Та не вкусить тебе дитина. Не дам їй цього зробити.
Він рушив. Ішов навшпиньки. Вона це помітила, хоча вже й не дивилася на нього. Просто знала, як і те, що він у незграбній боязкій пошані стоїть тепер над нею та заснулим немовлям. Як і те, що він ніяковіє не перед дитиною й не через неї. Знала, що він навіть не подивився на сина. І досі бачила, відчувала, як шарпається й шарпається його розум. "Удаватиме, що не злякався, — думала Ліна. — Набереться безстидства брехати, що не боїться, так само як раніше набирався безстидства боятися за те, що набрехав".
— Ну й ну, — сказав він. — Ось як воно склалося. Нічого собі.
— Так, — відповіла вона. — Може, б ти сів?
Стілець, який підсунув Гайтавер, досі стояв край ліжка. Браун уже це зауважив. "Для мене приготувала, — подумав він і знову вилаявся безгучно, зацьковано й люто: — Розсучі сини. Розсучі сини". Однак коли сів, на його обличчі нічого не відображалося.
— Отак-то. Ось ми й знову разом. Як я й задумав. Давно б уже все підготував для тебе, та тільки останнім часом був дуже заклопотаний. Ага, до речі, згадав… — Він знову рвучко, по-конячому сіпнув головою. Ліна не дивилася на нього.
— Тут є священик, — мовила вона. — Він уже мене навідав.
— Чудово, — відповів він. Голос був гучний і сердечний. Ось тільки і сердечність, і тембр видавалися такими ж ненадійними, як і звук слів, що канули, не залишивши після себе нічого, навіть чіткої думки, щоб почути її й повірити чи не повірити. — Це чудово. Ось тільки залагоджу всі ці справи… — Дивлячись на Ліну, він рвучко повів рукою, ніби обіймав щось невизначене. У нього був порожній, безглуздий вираз обличчя. Очі дивилися вкрадливо, насторожено, потайно, і досі в їх глибині таївся відчай зацькованого звіра. Але вона не дивилася на нього.
— Де ти тепер працюєш? На деревообробній фабриці?
Він задивився на неї.
— Та ні. Я звільнився. — Його очі стежили за нею. Здавалося, вони належать не йому й не мають нічого спільного ні з ним самим, ні з тим, що він робить і каже. — Гарував там по десять годин на добу, як той задрипаний нігер. Навертається мені тут одна прибуткова справа. Не те, що оці злиденні грошí — п'ятнадцять центів за годину. А як тільки впораюся, залагоджу кілька дрібниць, отоді ми з тобою зразу й… — Гостро, напружено, потайки його очі скоса спостерігали за її похнюпленим обличчям. Знову Ліна почула слабкий, але різкий звук, коли він шарпнув головою. — Ага, мало не забув…
— Лукасе, коли це буде? — не поворухнувшись, запитала Ліна. І почула, відчула безмовну непорушність, завмерлу тишу.
— Що саме буде?
— Ти ж знаєш. Про що ти говорив. Там, удома. Все б нічого, якби я була одна. Я б не мала нічого проти. Але тепер зовсім інша річ. Тепер мені є чого перейматися.
— А, ти про це, — сказав він. — Про це. Не турбуйся. Дай мені провернути цю справу й запопасти грошенята. Вони мої по праву. Жоден із цих лайдаків не посміє… — Він затнувся. Підвищив був тон, неначе забув, куди потрапив, і став розмірковувати вголос. Тепер заговорив тихше: — Покладися на мене. І не переймайся. Ти ж ніколи через мене не мала клопоту, га? Скажи.
— Так. Ніколи не мала. Я знала, що можу на тебе покластися.
— Атож, знала. А ті паскуди… ті… — Браун підвівся із стільця. — Ой, я ж геть забув…
Ліна не глянула на нього й нічого не сказала, коли він стояв над нею, дивлячись тим самим зацькованим, відчайдушним і настирним поглядом.