Глузують з нього, насміхаються службовці.
— Дурень, гадає, ніби з паперів щось дізнається. У паперах завжди все до ладу.
А вчений адвокат нічого не чує — працює.
— Ласкаво перепрошую, чи не заважаю вам? Ще не читав я лікарських протоколів. Але перепрошую вас, бо, може,— у вас немає часу?
— Нічого. Гей, ти, дай там панові з чотирнадцятої шафи два пуди паперів. Оті запорошені.
— Щиро дякую. То нічого, що запорошені.
Секретар, знуджений роботою, кидає йому перед ніс пожовклі папери. Аж чхнув від пороху.
— Глибоко зобов'язаний вам, пане начальнику.
Та працювала у цьому тюремному відділі жінка, яка прийшла на роботу в новій кофточці, і, побоюючись, щоб не забруднилося її чисте вбрання, взяла, й замінила пожовклі папери найновішими, за останній тиждень, ще й сказала:
— Читайте краще, пане, оці — вони хоч чистенькі. Та й довідаєтесь, пане, що є зараз, а не як було сто років тому.
— Щиро вам дякую за турботу.
Саме в тій купі паперів лежав протокол про Мацюсеву смерть.
"Зріст померлого — 1 м 30 см. Років — одинадцять. В'язень у дитинстві курив цигарки й пив горілку".
У старого адвоката був син, теж адвокат, і батько написав йому в листі про свою цікаву знахідку, про те, що в такому жахливому ув'язненні помер такий малий в'язень:
"Знаєш, любий сину, як я радію, що таку цікаву річ зможу описати в моїй науковій книжці".
А в сина адвоката сяйнула раптом думка, чи не Мацюсь то часом. Що тут робити? Не дуже йому хочеться їхати далеко, проте, зрештою, вирушає в дорогу.
"Коли це підтвердиться, то я одразу стану найславетнішим адвокатом у світі".
Старий докладно переписав протокол. А син,— хай буде, що буде,— опублікував той протокол у газетах. Що книжка повідомить через десять років — газета оголосить за один день, негайно.
Я не маю змоги багато розказувати про одне й те саме, тому чимало пропускаю.
Молодий престолонаступник викручувався, як тільки міг. Показував папери, але до в'язниці нікого не пускав. Та що тут удієш. Старий король сам дав дозвіл.
Фельдшер викручується, в'язні — ні те, ні се, начальник в'язниці плутає. Видно, що справа нечиста.
Зрештою, про дещо допиталися. Але не про все. Світ дізнався, що Мацюся нема живого.
Ходили різні чутки. Кожен трохи щось знав, а трохи додумував.
А через те, що старого короля дуже шанували й не хотіли заподіяти йому сорому, пустили поговір, ніби молодого короля заплутали, та й, власне, не його самого, а якогось генерала. Адже Мацюсь, мовляв, захворів ще на безлюдному острові, а потім страшенно мучився в таборі чорних дітей і навіть заразився там якоюсь хворобою. Помер Мацюсь не в тюрмі, а в шпиталі, поблизу тюрми. В'язні просто поплутали Мацюся з сином ремісника, що ремонтував помешкання начальника тюрми. Був Мацюсь у в'язниці, але тільки один день.
Генерала, звісно, покарають, хоч він і не винний. Сталося непорозуміння. Молодий король надіслав телеграму, щоб "усунути перешкоду", а генерал зрозумів, нібито повинен викрасти Мацюся.
Власне, винен телеграфіст, бо не там, де треба, поставив кому.
Газети сварилися між собою, і кожна писала інакше про цю загадкову смерть.
"Вбивство чи нещастя? — запитувала найбільша в світі газета.— Перед нами тяжка таємниця. Від усього серця хочемо вірити, що король Мацюсь Реформатор помер власною смертю, що його не вбито. Цей малолітній король, мученик, перший король дітей, хоробрий лицар і захисник чорношкірих, все-таки був смертний, хоч і величний. Бурхливе життя могло підірвати його здоров'я. Він виблиснув, як велика зірка, й згас. Тяжка втрата, гіркі сльози, тяжкі зітхання. Але удар був би тяжчим, якби він загинув від рук убивць".
Друга газета писала:
"Чи не байдуже? Адже одне правда: Мацюся нема живого. Доки ми не були певні, все було важливе. Кожне нове повідомлення викликало надію чи сумнів".
Третя газета:
"Хай спочиває спокійно. Видатний борець, славетний лицар, орел і лев пустелі. У цьому негостинному світі він лишив нас самотніми".
Четверта:
"Король-сирота. Пам'ятаймо, що голова в золотій короні була головою дитини-сироти. Пам'ятаймо, що під пурпуровим королівським плащем билося журливе серце дитини-сироти".
Мацюсеві пробачили все. Коли одна з газет дозволила собі зауважити, що Мацюсь інколи допускався помилок у політиці, всі накинулись на редактора, і той протягом тижня боявся вийти на вулицю й не ходив до театру, щоб його не набили.
У школах дозволили збирати гроші на пам'ятник Мацюсеві;
Сімнадцять тисяч телеграм надійшло до Мацюсевої столиці:
"Висловлюємо співчуття народові в жалобі".
"У нещасті, яке спіткало вас, радійте з думки, мали такого короля".
"Ваш король домігся найбільшої перемоги: здобув серця усього світу".
Хтось, але вже не пригадую, хто саме, написав, що для вшанування Мацюся було б добре запровадити в життя хоч одну з його реформ — дати дітям право, одне з тих, за яке він боровся. Але більшість назвала це дурницею: бо, справді, коли здійснити те, що хотів Мацюсь, то діти радітимуть. І це видаватиметься так, наче діти радіють, що Мацюсь помер. А хіба це гаразд?
Діти повинні сумувати, що помер їх оборонець. Та Мацюся й хвалять не тому, що він хотів дати дітям права, а тому, що був великим реформатором.
Розділ тридцять перший
Простує Мацюсь темним шосе до кордону своєї вітчизни. Але не радіє. Прислухається до настирливої думки, що ось, мовляв, і з в'язниці його вигнали. Мав дах над головою, мав хліб — чого ж наглядач змилостивився й примусив його тікати? Тяжке там життя, але чи не важче думати, що робити далі, ніж носити кошики з вугіллям? Працювати все одно треба, бо Мацюсь не хоче даремно, хліб їсти, хоч би й давали. А ховатися він мусить, бо не можна ж повсякчас провадити війни.
І, мовби у відповідь на свої думки, почув Мацюсь пісню соловейка. Став, сперся на огорожу й слухає. "Чому люди не такі, як пташки?"
Увійшов Мацюсь у корчму, трохи перекусив. Надумав і далі йти пішки. Невеликої суми грошей на дорогу вистачить. А повертатися до рідного краю босоніж і пішки — так якось приємніше. Зрештою, коли йдеш, якось краще думається в дорозі.
Про власну смерть Мацюсь дізнався з газети в містечку, повз яке проходив. Так краще. Принаймні його не шукатимуть.
Дорогою з тим і з іншим поговорить, підвезуть його трохи — бачать, що земляк. Тільки набридло Мацюсеві брехати.
— Я сирота. Повертаюся туди-то.
На решту питань відказує:
— Це довга історія.
І найцікавіші далі не розпитують.
Аж ось Мацюсь опинився на кордоні землі, де королював. Упав на коліна й поцілував землю, начебто вітав її чи просив пробачення. Затримав його прикордонник.
— Ти звідки?
— З світу.
— Куди?
— Додому.
— А де твій дім?
— Де мій дім? Не знаю.
— Є документи?
Пригадав Мацюсь, що наглядач в'язниці дав йому якийсь фальшивий документ. Подав той документ прикордонникові.
— Син наглядача в'язниці?
— Ні,— сказав Мацюсь з усмішкою,— син короля.
Го-го! Високого роду. Ну, рушай...
Прикордонник не повірив. А Мацюсеві байдуже. Стомився він. Стомлений і голодний простує далі. Вже нема ні гроша. Весь його маєток — фотографія матері, така потерта, що лише Мацюсь може пізнати королеву. Весь його маєток — ота фотографія, черепашка, камінець, зачорнена грудочка цукру, недогризок олівця й зошит-щоденник.
Найнявся Мацюсь за пастушка. Тепер він Мартинек, пасе дві корови. Тиха худобина. Любить Мацюся. Люблять Мацюся й люди. Тихий, слухняний, послужливий і сумний; і найсумніший, коли посміхається.
— Мабуть, дитя зазнало великого лиха: з очей видно.
Стоять холодні ранки, а Мацюсь у полі корів пасе. Випадають дощі й град. Стоїть спека, аж язик пересихає. А Мацюсь мовби й не помічає нічого: своє робить.
Жодного разу не спокусився Мацюсь побігти до лісу по суниці, ожину чи інші ягоди, як це робили сільські хлопці. Жодного разу його корови не влізли в шкоду.
А найкраще пізнали Мацюся селяни-господарі, коли якась гарячка звалила багатьох з ніг. Кепська хвороба. Два дні морозить, кістки болять, аж стогнеш, у голові шумить, а кашель такий, що аж груди крає. Потому слабість велика — ледве ноги тягнеш. Один — тиждень хворіє, інший — довше, та в усьому селі хіба що Мацюсь і дня не пролежав. Кожного замінить, кожному допоможе, все вміє.
Селянин шанує здоров'я:
— На око — нікчема, панське дитя, а дужий.
Сподобався Мартинек господарям:
— Лишайся на зиму.
— Гаразд, лишуся.
З хлопцями Мацюсь розмовляє мало, бо хлопці, як завжди:
— А що, а як, а звідки?
— Гордий, не хоче розмовляти.
Пробують залучити його до своєї ватаги:
— Ходімо, дурню, на грушки. Садівник поїхав.
— Не піду.
— Боїшся?
— Не боюсь, але не хочу.
Хлопці свої корови Мацюсеві лишають, знають, що він догляне. Але пропонують плату.
— На грушку.
— Дякую.
— Подякуєш, як візьмеш. Чому не береш?
— Крадена вона.
Ну, якщо сам не бере, то певно, поскаржиться на них. Але не скаржиться.
— Рвав грушки, шибенику?
— Ні.
— А знаєш, хто рвав?
— Може, й знаю, та не скажу.
— Ну й штучка! Глядіть за цим приблудою, господарі. Тиха вода греблі рве.
І садівник грюкнув дверима.
— То що мені — йти? — питає Мацюсь.
— А хіба тобі в нас погано?
— Добре, але садівник сердиться на мене.
— Бо ти впертий. Треба сказати, хто крав.
Мацюсь зажурено посміхається.
Настала зима.
— Чи можна мені ходити до школи?
— Якщо тебе візьмуть, то ходи. Роботи зараз мало.
Йде Мацюсь до школи.
— Знайда прийшов!
Мацюсь не знав шкільних порядків. Заходить разом із хлопцями, сідає на парті.
— Це моє місце, я тут завжди сиджу.
Зганяють хлопці Мацюся з кожного місця — розважаються.
— Тебе записали?
— Куди записали?
Став Мацюсь біля стіни, а хлопці оточили його.
— От бовдур. Хай стоїть. Побачимо, що вчителька скаже. Дзвінок. Учні сидять — чекають.
Заходить учителька.
— Ти хто такий?
— Мартинек.
— Чого ж ти хочеш?
— До школи.
Учні зареготали. Вчителька розгнівалась.
— Хто його сюди привів?
— Ніхто. Сам прийшов. Корови пас улітку.
— І грушки крав.
— Знайда.
— Приблуда.
— Пройдисвіт.
А Мацюсь — мовчить, ніби й не про нього мова. "Пройдисвіт" — так, справді, півсвіта пройшов і проїхав.
Школярі галасують, а вчителька дивиться на Мартинека й намагається пригадати, на кого він схожий.
— Ти мене знаєш, Мартинеку?
— Вперше бачу вас.
— А я тебе десь уже бачила.
— Бо він приблуда.
— Вовкулака.
Клас регоче. І саме тоді вбіг директор школи, який вів урок у сусідньому класі.
— Що це за галас?
Схопив за вуха двох з першої парти, вигнав з класу, звернувся до вчительки:
— Пробачте, але я уроку не можу вести.