Він ніяк не міг одігнати боягузливу думку, що в його противника краща карта і що той триматиметься до кінця і витягне в нього все до останнього долара, якщо він сам не спиниться своєчасно. А все ж таки є шанс зірвати банк — у нього ж чудова карта! Чом не підвищити ще на п'ять?
— Ставлю ще три, — сказав ірландець.
— Нехай буде п'ять, — промовив Герствуд, присуваючи свої фішки.
— Ще стільки ж, — вів далі ірландець, присуваючи зі свого боку купку червоних фішок.
— Ще фішок, прошу, — звернувся Герствуд до круп'є, виймаючи банкноту.
Його молодий противник зухвало посміхнувся. Коли Гер-, ствуд виклав свої фішки, той знову підвищив ставку.
— Ще п'ять — промовив він.
В Герствуда спітніло чоло. Він уже далеко зайшов — дуже далеко, коли взяти до уваги його становище. У банку було шістдесят доларів його власних грошей. Звичайно, він не був боягузом, але думка про можливість втратити так багато лякала його, і він завагався. Кінець кінцем, він здався, не довіряючи більше своїй чудовій карті.
— Відкрили, — промовив він.
— У мене три і дві,— сказав молодик, викладаючи свої карти.
І Герствуд опустив руки.
А я думав, що спіймав вас, — пробурмотів він.
Молодий ірландець згріб фішки, а Герствуд вийшов, але на сходах зупинився і перелічив те, що в нього лишилось.
— Триста сорок доларів, — прошепотів він сам до себе.
Як багато грошей пішло на цей програш і на господарство!
Повернувшись додому, він вирішив більше не грати.
Керрі не забула про обіцянку місіс Венс навідатись до неї і спробувала обережно вплинути на Герствуда. На цей раз ішлося про його вигляд. Того ж дня, прийшовши додому, він одяг старий костюм, який тепер звичайно носив.
— І чого це ти завжди одягаєш оте старе лахміття? — сдитала Керрі.
— А навіщо одягати вдома гарний костюм?
— Ну, я думаю, тобі самому було б приємніше. До того ж хтось може зайти, — додала вона.
— Хто б це? — спитав він.
— Ну, хоча б місіс Венс.
— їй не треба мене бачити, — відповів він похмуро.
Так втратити самолюбство, стати таким байдужим! Керрі
майже ненавиділа його.
"Сидить собі! — подумала вона. — "їй не треба мене бачити!" І як йому не соромно?"
На біду, місіс Венс і справді зайшла до них. Якось, обходячи магазини, вона вирішила провідати Керрі. Піднявшись по вбогих сходах, вона постукала у двері. Керрі не було дома, про що вона гірко шкодувала потім. Двері відчинив Герствуд, який подумав, що це повернулась Керрі. Він остовпів. Голос згаслої гордості й гідності раптом озвався у ньому.
— А, здрастуйте, — насилу вимовив він.
— Добридень, — відгукнулась місіс Венс, не вірячи своїм очам.
Вона одразу ж помітила його збентеження. Він навіть сам не знав, запросити її ввійти, чи ні.
— Ваша дружина вдома? — спитала місіс Вепс.
— Ні,— відповів він. — Керрі кудись вийшла. Може, ви зайдете? Вона скоро повернеться.
— Н-ні,— відповіла місіс Венс, зрозумівши, як все в них змінилось. — На жаль, я дуже поспішаю. Я думала забігти на хвилинку, але чекати я ніяк не можу. Передайте вашій дружині, що я дуже прошу її провідати мене.
— Я передам їй, — сказав Герствуд, відступаючи назад, і відчув величезну полегкість, коли гостя пішла.
Йому було так соромно, що він стиснув руки, сів у своє крісло і глибоко замислився.
Керрі поверталась додому з протилежного боку, і їй здалося, ніби місіс Венс іде від них. Вона придивилась, але не була певна, що пізнала приятельку.
— До нас тільки що приходив хто-небудь? — спитала вона Герствуда.
— Так, — відповів він з винуватим виглядом, — заходила місіс Венс.
— І вона тебе бачила? — спитала Керрі в розпачі.
Це запитання різонуло Герствуда, наче удар батога, і віп одразу спохмурнів.
— Як у неї є очі, то бачила. Я ж їй відчинив.
— Ой! — вихопилось у Керрі, і вона від хвилювання стиснула руку в кулак. — І що ж вона казала?
— Та нічого, — відповів він. — Сказала тільки, що їй ніколи чекати.
— І ти був у такому вигляді! — вигукнула Керрі. Вона не могла більше стримуватись.
— Ну, і що з того? — розсердився й він. — Звідки я міг знати, що вона прийде?
— Ти знав, що вона може прийти, — відповіла Керрі.— Я тобі казала, що вона збирається до нас. Скільки разів я просила тебе одягати інший костюм. О, який жах!
— Та годі тобі! — пробурмотів він. — Що ж тут такого? Однаково тобі з нею не дружити. Вони надто багаті.
— А хто тобі сказав, що я хочу з нею дружити? — вигукнула Керрі з люттю.
— А чого ж ти тоді зчинила таку бучу, що я не так одягнений? Можна подумати, що я…
Керрі перебила його:
— Так, ти маєш рацію, я не могла б дружити з нею, навіть якби й хотіла, але хто ж у цьому винен? Добре тобі сидіти тут на дозвіллі й розводитися про те, з ким мені дружити, а з ким ні! Пішов би краще та пошукав роботи!
Це пролунало, як грім з ясного неба.
— А тобі що до того? — люто вигукнув він, підводячись з місця. — Я плачу за квартиру? Плачу? Я даю…
— Так, ти платиш за квартиру! — перебила Керрі.— Послухати тебе, на світі тільки й діла, що сидіти у квартирі. Ти вже три місяці нічого іншого не робиш, тільки сидиш тут і пхаєш свого носа туди, де не твоє діло. Хотіла б я знати, навіщо ти одружився зі мною?
— А я не думав з тобою одружуватись, — огризнувся він,
— Як то? А що ж було в Монреалі?
— Хоч би що там було, а я з тобою не одружувався, — * відповів він. — Можеш назавжди це викинути з голови. Ніби й сама не знаєш!
Керрі якусь мить дивилась на нього, широко розплющивши очі. Вона була певна, що зв'язана з ним законним шлюбом.
— Навіщо ж ти брехав мені? — люто скрикнула вона. — Навіщо примусив тікати з тобою?
Останні слова прозвучали майже риданням.
— Примусив тікати! — промовив Герствуд, зневажливо скрививши губи. — І хто тебе примушував?
— Ой! — скрикнула Керрі, не витримавши напруження і відвертаючись від нього. — Ой-ой! — і вона вибігла у вітальню.
Герствуда кинуло в жар; він прокинувся від своєї апатії. Він витер чоло і озирнувся навколо себе, потілі пішов у спальню і переодягся. Керрі принишкла; почувши, що він одягається, вона перестала плакати. Спочатку в неї промайнула тривожна думка, що він може отак покинути її зовсім без грошей; але те, що вона може втратити його назавжди, її не лякало. Вона чула, як він відкрив гардероб і дістав з верхньої полиці капелюх. Потім грюкнули двері до їдальні — він пішов.
Кілька хвилин панувала тиша, потім Керрі підвелась. її очі були сухі. Вона визирнула з вікна. Герствуд крокував у напрямі до Шостої авеню.
Він пішов по Тринадцятій вулиці, потім перейшов Чотирнадцяту і звернув до Юніон-скверу.
— Шукати роботи! — бурмотів він сам до себе Шукати роботи! Вона посилає мене шукати роботи…
Він намагався захиститись від голосу власного розуму, який обвинувачував його, доводячи, що вона має рацію.
"Лиха година принесла цю місіс Венс, — думав він. — Стала і витріщилась на мене. Знаю, знаю, що вона подумала".
Герствуд пригадав кілька зустрічей з нею, коли вони жили на Сімдесят восьмій вулиці. У неї завжди був вигляд багатої дами, і він намагався триматися з нею, як рівний їй. І от тепер вона побачила його в такому вигляді. Він навіть наморщив чоло, так стало прикро.
— Прокляття! — раз у раз вихоплювалося в нього.
Він вийшов з дому о чверть на п'яту. Керрі плаче, значить, сьогодні обіду не жди.
"Якого чорта! — підбадьорював він сам себе, намагаючись приховати від себе власну ганьбу. — Не таке вже це все страшне. Ще мені не кінець".
Озирнувшись і побачивши поблизу кілька великих готелів, він вирішив зайти в один з них і пообідати. Треба купити газети і посидіти там у затишку.
Він піднявся в розкішну вітальню готелю "Мортон", що вважався на той час одним з кращих у Нью-Йорку, вибрав м'яке крісло і взявся за газети. Герствуда нітрохи не турбувало, що його гроші тануть і що така розкіш не для нього. Як наркоман, він прагнув забуття. За всяку ціну заспокоїти душевні муки і задовольнити прагнення до затишку й спокою! Без цього він не може. І не думати про завтрашній день — він не зносив уже думок ні про це завтра, ні про всі інші нещастя на світі. Як думку про неминучість смерті, так гнав він від себе думку про неминучість того, що гроші скоро вийдуть усі, до останнього долара, — і йому це майже вдавалось.
По пухнастих килимах походжали добре вдягнені мешканці готелю, і Герствудові пригадались минулі дні. Якась молода дама, що жила тут, грала на роялі, який стояв у ніші, і справила на Герствуда приємне враження. І він все сидів і читав.
Обід коштував йому півтора долара. О восьмій годині він покінчив з їжею і, побачивши, що ресторан порожніє, а натовп шукачів розваг на вулиці дедалі зростає, подумав, куди б і йому піти. Тільки не додому! Керрі ще не лягла. Ні, сьогодні він не повернеться. Він залишиться в місті і проведе час так, як може собі дозволити людина самостійна, що має гроші. Він купив сигару і вийшов на ріг, де купчились маклери, завсідники перегонів, театрали, — його рідна стихія. Спинившись серед них, він згадав, як проводив вечори у Чікаго. Скільки він тоді пограв у карти! І його думки знову повернулись до покера.
"Я не те зробив, — подумав Герствуд, згадуючи, як він програв шістдесят доларів. — Не треба було здаватись. Я б його обіграв, того типа. Я просто був не в формі, це мене й згубило".
Він почав перебирати всі можливі варіанти тієї гри і те, як би він міг виграти різними способами, коли б тримався рішучіше.
"Я досить досвідчений, щоб грати в покер і мати з цього зиск. Треба спробувати ще раз".
Перед його очима замелькали величезні ставки. Що, як він виграє сотню-дві, це було б дуже до речі! Скількох він знав таких, що жили з карт, ще й як жили!
"А в них же було на початку не більше, ніж у мене тепер", — думалось йому.
І він подався до найближчої гральні, почуваючи себе майже так, як колись. Хвилювання, викликане сваркою, потім обід у готелі з коктейлями і добрі сигари запаморочили йому голову, і він став майже давнім Герствудом, можливо, востаннє у своєму житті. Проте це все ж не був цілком колишній Герствуд, це була людина, що змагалася зі своїм роздвоєним сумлінням і гналася за примарою.
Це гральне кубло нічим не відрізнялось від попереднього, хіба що містилось у задній кімнаті трохи кращого бару. Якийсь час Герствуд стежив за грою, потім, зацікавившись, приєднався сам.