У нашому "казані" рибу їдять принаймні раз на день. Якось іду я з десятком чималих лангустів та кількома кілограмами барабульок повз будинок коменданта Барро. Коли це до мене звертається опасиста жінка:
– Метелику, а у вас непоганий вилов! Крім вас, тут рибу ніхто не вудить – у нас дуже неспокійне море. А я вже два тижні не їла рибки. Шкода, що ви не продаєте. Я чула від чоловіка, нібито ви не хочете продавати рибу дружинам наглядачів.
– Це правда, пані. Але вам я, мабуть, продав би.
– Чому?
– Тому, що ви жінка повна і їсти м'ясо вам, певне, шкідливо.
– Ваша правда. Мені сказали, щоб я їла тільки овочі та юшку з риби. Та де тут дістанеш ту рибу!
– Візьміть, пані, оці лангусти й барабульки. – І я даю їй кілограмів зо два риби.
Тепер я щоразу, коли маю добрий вилов, даю їй риби – щоб вона могла дотримуватися дієти. Хоч ця жінка знає, що на острові за все треба платити, вона тільки дякує мені. І добре робить, бо, певне, відчуває, що коли б запропонувала гроші, то я їх однаково не взяв би. Тепер вона часто запрошує мене до себе додому й наливає чарку ганусівки чи склянку білого вина. А коли отримувала з Корсіки фігателі, то ділилася ними зі мною. Ніколи пані Барро не питає мене про моє минуле. Тільки один раз вона згадала в розмові про каторгу:
– З островів утекти справді не можна. Та краще вже сидіти тут, де здоровий клімат, ніж гнити живцем на Великій Землі.
Вона пояснила мені, звідки походить загальна назва цих островів. Коли в Кайєнні лютувала жовта пропасниця, на острови втекли білі священики та черниці одного монастиря, й усі тут врятувалися. Звідси й назва – острови Салю, тобто Порятунку.
Завдяки риболовлі я блукаю по всьому острові й за ці три місяці, що працюю асенізатором, вивчив його як ніхто. Вдаючи, ніби хочу виміняти за рибу овочі й фрукти, я часом ходжу оглядати садки. Біля кладовища садок доглядає Матьє Карбоньєрі з мого "казана". Він працює тут сам, і мені спадає на думку, що згодом у цьому садку можна буде збити й сховати пліт. Через два місяці комендант поїде з островів, і в мене розв'яжуться руки.
Я непогано влаштувався: виходжу з табору ніби на роботу й іду в своїх справах, а замість мене асенізатором працює – звісно, за гроші – мартініканець. Я вже потоваришував із двома засудженими на довічну каторгу свояками – Наріком та Кеньє. Їх називають свояками в шахрайстві. Розповідають, нібито їх звинувачено в тому, що вони замурували в цементну брилу інкасатора, якого вбили. Свідки бачили, як вони везли на возі цементну брилу, яку скинули в Марну чи в Сену. Слідство встановило, що інкасатор пішов до них отримати виторг, і більше його після цього ніде не бачили. Вони ж заперечували це все своє життя. Навіть на каторзі казали, що вони невинні. Одначе, якщо тулуб інкасатора так і не знайшли, то було знайдено його голову, загорнуту в хустку. "Згідно з експертизою", в їхньому домі знайдено хустку такої самої роботи й такої самої нитки. Але адвокати й вони самі довели, що тисячі метрів цього полотна було порізано на хустки. В багатьох сім'ях були ці хустки. Зрештою, обох свояків засудили на довічну каторгу, а дружину одного з них, сестру дружини іншого, – на двадцять років ув'язнення.
Я зумів подружити з ними. Вони муляри і мають право вільно заходити до "робітні". Ці двоє, мабуть, могли б винести з майстерні по одній усі деталі для плота. Лишається тільки вмовити їх.
Учора я зустрів лікаря. Я ніс рибину меру, з дуже ніжним м'ясом, кілограмів так на двадцять. Ми разом підіймалися на плоскогір'я. Дійшовши до середини схилу, сіли на низенький мур відпочити. Лікар сказав мені, що з голови цієї рибини можна зварити чудовий суп. Я дав йому ту голову разом з чималим шматком м'якуша. Мій вчинок його здивував, і він сказав мені:
– А ти, Метелику, не злопам'ятний.
– Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.
Ми ще трохи поговорили, потім він спитав:
– Ти хотів би втекти, правда ж? Ти не каторжанин. Ти на такого зовсім не схожий.
– Маєте рацію, лікарю. Я не належу каторзі, я тут у гостях.
Він засміявся. Тоді я перейшов у наступ:
– Лікарю, ви вірите, що людина може переродитися?
– Вірю.
– А ви припускаєте, що я можу стати чесним громадянином і прислужитися суспільству, нічим йому не загрожуючи?
– Цілком щиро припускаю.
– Тоді чого б вам не допомогти мені добитися цього?
– Як?
– Відіслати мене звідси як хворого на сухоти.
Тоді лікар сказав те, що мені вже доводилося чути:
– Зробити це неможливо. І раджу тобі ніколи не прикидатися хворим. Це дуже небезпечно. Адміністрація відсилає на континент хворого тільки після того, як він пролежить щонайменше рік у флігелі разом з рештою таких самих хворих.
– Чому?
– Соромно сказати, але, гадаю, робиться це для того, щоб нікому не кортіло симулювати. Адже так усі знають, що там легко заразитися від справжніх хворих. Тож я безсилий щось для тебе зробити.
Від цього дня я заприятелював з лікарем. І це приятелювання тривало до того дня, коли через нього мало не вколошкали мого друга Карбоньєрі. Справді, Матьє Карбоньєрі за моєю порадою згодився піти куховарити на офіцерську кухню. Мені хотілося, щоб він розвідав, чи там не можна буде вкрасти три бочки від вина, олії чи оцту, аби, знайшовши спосіб зв'язати їх докупи, вирушити на них у море. Звісно, тоді, коли звідси поїде Барро. Втілити цей задум нелегко, бо треба буде за одну ніч украсти бочки, доставити їх до моря так, щоб ніхто цього не почув і не побачив, і скріпити їх докупи линвою. Це може вдатися тільки дощової і вітряної ночі. Але вітер і дощ ускладнять спуск плоту на море, яке неодмінно вируватиме.
Отже, Карбоньєрі куховарить. Начальник кухні дає йому приготувати на завтра, на неділю, трьох кролів. Карбоньєрі, оббілувавши їх, одного передає братові на пристань, а двох нам. Потім забиває трьох котів і готує фатальне рагу.
На його нещастя, наступного дня лікар, якого запросили на цей обід, куштує кролика й каже:
– Пане Філідорі, вітаю вас за вашу страву, це чудовий кіт.
– Не глузуйте з мене, лікарю, ми їмо трьох чудових кроликів.
– Ні, – відказав лікар, затявшись, мов віслюк, – це кіт. Бачите ребра, які я щойно обгриз? Вони пласкі, а в кроликів ребра круглі. Тож тут неможливо помилитися: ми їмо котів.
– Ох, чорт забирай! – скрикнув корсіканець. – Я з їв кота! – І він біжить на кухню, прикладає револьвера під ніс Матьє й каже: – Марно ти такий самий наполеонець, як і я. Я зараз тебе порішу за те, що ти нагодував мене котом.
Його очі схожі на очі божевільного, і Карбоньєрі, не знаючи, як це спливло, каже йому:
– Якщо ви називаєте котами те, що самі мені дали, то я в цьому не винен.
– Я дав тобі кроликів.
– Ну я й приготував кроликів. Погляньте, їхні шкурки й голови ще тут.
Спантеличений наглядач дивиться на кролячі шкурки й голови.
– Невже лікар не знає, що він каже?
– Це вам лікар сказав? – перепитує Карбоньєрі, зітхнувши. – Він жартує з вас. Скажіть йому, що так не жартують.
Заспокоївшись, Філідорі повертається до їдальні й каже лікареві:
– Говоріть, говоріть, лікарю, скільки собі хочете. Пласкі чи круглі ваші ребра, я певен, що з'їв кролика. Я допіру бачив їхні три шкурки й три голови.
Матьє вийшов живим з цієї халепи. Але за кілька днів вирішив піти з куховарів.
.. Наближається час, коли я зможу діяти. Ще кілька тижнів – і Барро поїде звідси. Вчора я провідав його опасисту дружину, яка завдяки риб'ячій юшці та свіжим овочам помітно схудла. Ця славна жінка завела мене до свого дому й подарувала пляшку хінної настоянки. Вся вітальня в них заставлена валізами. Сім'я Барро готується до від'їзду. "Комендантка", як її тут усі називають, сказала:
– Вже й не знаю, Метелику, як вам віддячити за увагу до мене в ці останні місяці. Адже навіть у ті дні, коли риба ловилася не дуже добре, ви віддавали мені все, що мали. Щире вам спасибі за це. Завдяки вам я схудла на чотирнадцять кілограмів і почуваю себе краще. Що я можу зробити для вас?
– Те, що я попрошу, пані, зробити вам буде нелегко. Дістаньте мені компас. Невеличкий добрий компас.
– Завдання це не таке вже й важке, особливо коли йдеться про вас, Метелику. Хоча за три тижні я можу й не встигнути.
За тиждень до свого від'їзду ця благородна жінка, розчарована тим, що не змогла дістати добрий компас, сіла на корабель і попливла до Кайєнни. Через чотири дні вона повернулася з чудовим протимагнітним компасом.
Сьогодні вранці Барро та його дружина поїхали з островів. Учора комендант передав командування одному офіцерові родом з Тунісу, в якого таке саме звання. Прізвище його Пруйє. Вже маємо добру новину: новий комендант залишив Дега на посаді головного бухгалтера. Це дуже важливо для всіх, особливо для мене. Своєю промовою, виголошеною перед вишикуваними на подвір'ї каторжанами, новий комендант справив враження людини енергійної і розумної.
– Відсьогодні островами Салю командуватиму я, – сказав Пруйє. – Я переконався, що методи роботи мого попередника давали добрі плоди, й не бачу підстави запроваджувати щось нове. Отож я не збираюся змінювати ваше життя, якщо своєю поведінкою ви не змусите мене до цього.
З цілком зрозумілою радістю я дивився, як сідали на корабель колишній комендант і його дружина. П'ять місяців вимушеного чекання минули для мене на диво швидко. Ця облудна свобода, яку мають на островах майже всі каторжани, карти, риболовля, розмови, нові знайомства, сварки, бійки відвертають їхню увагу й не дають знудитися.
Але мене ця атмосфера не засмоктує. Щоразу, заводячи з кимось дружбу, я запитую себе: "Чи згодиться він утікати зі мною? Чи допоможе мені чим-небудь, якщо сам не схоче втікати?"
Я живу тільки цим: утекти. Втекти самому чи з кимось ще – байдуже, аби лиш утекти. Це невідчепна ідея, про яку я нікому не розповідаю – так мені радив Жан Кастеллі, – але яка не покидає мене. І я неодмінно її здійсню. Я втечу.
Зошит сьомий
ОСТРОВИ САЛЮ
Пліт у могилі
За п'ять місяців я вивчив на острові всі куточки. І тепер дійшов висновку, що садок біля кладовища, де працював мій друг Карбоньєрі (він там уже не працює), – найнадійніше місце, де можна збити пліт. Тож я прошу Карбоньєрі знову піти на роботу в той садок.