Я побачив, як ковзнув туман, і міцно схопив його. Я чув, що божевільні мають надзвичайну силу, а оскільки я знав, що часом буваю божевільним, то вирішив скористатися своєю міццю. Він також відчув це, бо змушений був виступити з туману, щоб боротися зі мною. Я міцно тримав його і відчував, що ось-ось візьму над ним гору, бо хотів, щоб він більше не забирав її життя, але тут я поглянув йому в очі. Вони пропалили мене наскрізь, і я відчув, що моя сила спливає, як вода. Він схопив мене, поки я чіплявся за нього, підняв і жбурнув на землю. Мені очі застелила червона пелена, у голові пролунав шум — чисто тобі якийсь грім, — а туман зник крізь щілину у дверях…
Голос Ренфілда дедалі слабшав, а дихання ще більше утруднювалося. Ван Гелсінґ інстинктивно випростався.
— Тепер ми знаємо найгірше, — сказав він. — Він тут, і ми знаємо його мету. Можливо, ще не запізно. Нумо, не гаючи часу, озброїмося проти нього так само, як і тої ночі. Не можна втрачати ані секунди.
Не було потреби щось роз'яснювати чи переконувати нас, бо ми і без того все зрозуміли. Ми помчали до своїх кімнат і взяли амулети, якими захищалися від злих сил у графові оселі. Професор підготував усе необхідне, і коли ми зустрілися з ним у коридорі, багатозначно показав нам і зауважив:
— Ці речі ніколи не полишають мене і не полишать, поки ця нещаслива справа не завершиться. І ви також будьте розважливими, друзі мої. На жаль, ми маємо справу з незвичайним ворогом. Ет! Як же доводиться страждати дорогій мадам Міні!
Він замовк, у нього зірвався голос. Щодо мене, то я справді не знав, яке почуття переважає в моєму серці: страх чи лють…
Перед дверима Гаркерів ми зупинилися. Арті та Квінсі стояли позаду нас, і останній запитав:
— Невже ми потурбуємо її?
— Ми мусимо це зробити, — відрубав Ван Гелсінґ. — Якщо двері замкнено, я їх виб'ю.
— А якщо це страшенно перелякає її? Це ненормально — вдиратися до кімнати леді!
Ван Гелсінґ урочисто промовив:
— Ви, як завжди, маєте слушність. Але це питання життя і смерті. Всі кімнати однакові для лікаря. А якщо це так, то цієї ночі вони також однакові для мене. Друже Джон, коли я поверну ручку, а двері не відчиняться, підстав своє плече і щосили натисни, і ви друзі, також. Давайте!
Сказавши це, він повернув ручку, але двері не піддалися. Ми всі гуртом налягли на них, вони з тріском розчахнулися, і ми майже вниз головою увалилися в кімнату. Професор таки впав, я бачив, як він підводиться з колін, спираючись на руки. Те, що я побачив, уразило мене. Я відчув, як волосся мені на голові стає дротом, а серце зупиняється.
Місячне сяйво було настільки яскравим, що попри цупку жовту гардину кімната була досить добре освітлена. На ліжку біля вікна лежав Джонатан Гаркер. Його обличчя палало, він тяжко дихав, складалося враження, що він ніби заціпенів. Біля краю ліжка, обличчям до вікна, бовваніла біла постать його дружини, яка стояла на колінах. Біля неї темніла фігура високого худого чоловіка в чорному. Він стояв, відвернувшись від нас, але за мить ми побачили його обличчя і впізнали графа за описом і навіть за шрамом на чолі. Лівою рукою він тримав обидві долоні місіс Гаркер, міцно стискаючи її за зап'ястки. Правою рукою він схопив її за шию нижче потилиці, щосили притискаючи обличчя до грудей. Її біла нічна сорочка була замащена кров'ю, яка тоненькою цівкою стікала по оголених грудях чоловіка, що прозирали крізь розірваний одяг. Ця сцена нагадувала щось на кшталт того, як дитина тицяє кошеня носом у тарілочку з молоком, щоб змусити випити, якщо це жахливе порівняння взагалі доречне. Коли ми увірвалися до кімнати, граф обернув до нас своє обличчя, і ніби прошив нас своїм диявольським поглядом, про який ми вже чули за оповідками. Його червоні очі палали диявольською пристрастю. Великі ніздрі білого орлиного носа раз по надималися і тремтіли, а білі гострі зуби за товстими губами закривавленого рота клацали, немов ікла дикого звіра. Віджбурнувши дужим поштовхом свою жертву, яка впала на постіль, ніби з висоти, він повернувся і кинувся на нас. Але до цього часу професор вже встиг звестися на ноги і, тримаючи перед собою конверт зі свяченою облаткою. Граф раптово зупинився, точно як бідолашна Люсі перед склепом, і гойднувся назад. Він задкував далі й далі, поки ми, піднісши наші хрести, сунули на нього. Несподівано місяць сховався, бо велика чорна хмара затягнула небо. Коли газовий ріжок, запалений Квінсі, освітив кімнату, ми не побачили нічого, крім маленької цівки пари, яка на наших очах проникла крізь дверну щілину: під нашим натиском двері розчинилися і знову зачинилися, як були. Ван Гелсінґ, Арті та я кинулися до місіс Гаркер, яка у цей момент глибоко зітхнула і так дико, пронизливо і відчайдушно заверещала, що мені здалося, цей крик дзвенітиме мені у вухах до самої смерті. Кілька секунд вона лежала, безпорадна і спантеличена. Її обличчя мало жахливий вигляд; її блідість підкреслювали криваві плями на губах, щоках і підборідді; з її горла стікала тонка цівка крові. Очі були сповнені безумства і жаху.
Вона приклала до обличчя бліді розчавлені руки, на яких червоними плямами проступили сліди страшної хватки графа. Потім почувся тихий жалібний плач, який вразив нас не менше, ніж страшний зойк, який був першою ознакою її нескінченного горя. Ван Гелсінґ виступив уперед і турботливо прикрив її ковдрою, тоді як Арті, поглянувши на її обличчя, у відчаї вибіг із кімнати.
Ван Гелсінґ прошепотів мені:
— Джонатан перебуває у стані заціпеніння, який, як ми знаємо, вурдалаки можуть насилати на людей. Ми нічого не вдіємо з бідолашною мадам Міною, поки вона не отямиться. Я маю його розбудити!
Він змочив кінчик рушника в холодній воді і став терти обличчя Джонатана. Його дружина і далі затуляла обличчя руками, ридаючи так, що у нас серце краялося. Я підняв гардину і подивився у вікно. Надворі ясно світив місяць, і я побачив Квінсі Моріса, який біг через лужок, ховаючись у тіні великих тисових дерев. Це здивувало мене, я не розумів, навіщо він це робить. Але тут-таки я почув, як скрикнув Гаркер, який, прокинувшись, почасти опритомнів і перевернувся на ліжку. На його обличчі, як і мало бути, відбився дикий подив. Він сидів, уражений, кілька секунд, а потім, цілком отямившись, затремтів. Його дружина, відчувши цей швидкий рух, обернулася до нього з простягненими руками, ніби хотіла обійняти його, але миттєво відсмикнула їх і, за ту ливши обличчя долонями, затрусилася так, що задвигтіло ліжко.
— На Бога! Що все це значить? — скрикнув Гаркер. — Докторе Сьюард, докторе Ван Гелсінґ, що це? Що сталося? Звідки кров? Боже мій! Боже мій! Невже до цього дійшло! — ставши на коліна, він несамовито сплеснув у долоні. — Боже, Боже! Допоможи їй! О, допоможи їй!
Швидким рухом він зіскочив із ліжка і заходився натягувати одяг, у ньому прокинувся чоловік, якого опанувало бажання діяти.
— Що сталося? Розкажіть мені! — він кричав не змовкаючи. — Докторе Ван Гелсінґ, я знаю, ви любите Міну. Зробіть щось, аби врятувати її. Це не могло зайти надто далеко. Стережіть її, поки я шукатиму його!
Його дружина попри свій страх, жах і горе побачила якусь очевидну небезпеку для нього. Вона, забувши про власне горе, вчепилася в нього і, втримуючи його, вигукнула:
— Ні! Ні! Джонатане, ти не можеш залишити мене. Я достатньо настраждалася сьогодні вночі, Господь тому свідок, ще бракувало мені лякатися через те, що монстр може завдати шкоди й тобі. Ти маєш зостатися зі мною. Залишайся разом із друзями, які наглянуть за тобою.
Коли вона говорила, її обличчя було шаленим. Він поступився; Міна потягнула чоловіка, і він сів на ліжко біля неї, а жінка вчепилася в нього мертвою хваткою.
Ми з Ван Гелсінґом спробували розрадити їх обох. Професор підняв золотий хрестик і сказав із дивовижним спокоєм:
— Не бійтеся, моя дорогенька. Ми тут, і поки з вами ось це, жодна нечисть не зможе наблизитися до вас. Ви сьогодні у безпеці, а ми маємо спокійно порадитися, що його робити далі.
Вона здригнулася і мовчки сиділа, поклавши голову на груди своєму чоловікові. Коли вона відірвала голову від його грудей, то на білій сорочці в тому місці, де її вуста торкалися його тіла і де з маленької відкритої ранки на її шиї стікали краплі крові, залишилися червлені плями. Побачивши це, вона віджахнулася і з тихим глухим плачем прошепотіла:
— Нечиста, нечиста! Я більше не повинна торкатися чи цілувати його. Сталося так, що відтепер я — його найгірший ворог, боятися якого він має всі підстави.
Джонатан рішуче відповів:
— Міно, це нонсенс! Це просто ганьба для мене — чути такі слова! Я більше не слухатиму такого від тебе. Нехай мене судить Господь за моїми вчинками і нехай покарає мене ще гіршим стражданням, ніж теперішнє, якщо коли-небудь через мою провину чи з моєї волі що-небудь стане поміж нами.
Він розтулив обійми і притиснув її до грудей, і вона деякий час горнулася до нього, тяжко зітхаючи. Він дивився на нас поверх її пониклої голови очима, повними сліз, його ніздрі тремтіли, а губи були міцно стиснені.
За деякий час її схлипування порідшали і стали спокійнішими. А потім він звернувся до мене з показним спокоєм, бо я відчув, як він намагається взяти себе в руки:
— А тепер, докторе Сьюард, повідайте мені про все, що сталося. Загалом я все добре зрозумів, проте розкажіть мені детально.
Я в точності розповів йому про те, що сталося. Він слухав із удаваною байдужістю, але його ніздрі сіпалися, а очі палали, коли я розказував, як безжальні руки графа тримали його дружину у страшному й огидному положенні, притискаючи її ротом до відкритої рани на його грудях. Я звернув увагу на те, що навіть тієї миті, коли його обличчя було білим від пережитих емоцій, які вирували у його схиленій голові, його руки і далі ніжно і з любов'ю гладили її сплутане волосся. Щойно я скінчив свою розповідь, у двері постукали Квінсі й Годалмінґ. Ми запросили їх увійти, і вони ступили до кімнати. Ван Гелсінґ кинув на мене запитливий погляд. Я збагнув, про що він подумав: чи скористатися нам їхнім приходом як перевагою, щоб нещасне подружжя могло у думках відірватися одне від одного. Я ствердно кивнув, і він запитав, що вони встигли побачити чи зробити.