— Це вчинок подвійно розумний, і тепер я не тільки побився б об заклад, а заприсягся б, що то був він.
— Навіть перед судом? — спитав Франсуа.
— Так, їй-богу, — відповів Генріх, — він часом приходив до мене від Маргарити з вістями.
— Якби я був певен, що ви підтримаєте мене своїм свідченням, — сказав д'Алансон, — я ладен майже обвинувачувати його.
— Коли б ви винуватили його, — відповів Генріх, — я не закинув би вам неправди, ви розумієте, брате.
— Але королева? — сказав д'Алансон.
— Так, королева.
— Треба знати, що вона робитиме.
— Я беруся довідатись.
— Ах, брате, у неї немає підстав закидати нам брехню, бо молодий чоловік здобуває собі таким способом славу великого відважника, і слава ця коштуватиме йому не дорого, бо він придбає її в кредит. Щоправда, йому, може, доведеться заплатити і капітал і проценти разом.
— Що ж, чого ви хочете! — сказав Генріх. — На цім світі за ніщо можна мати тільки ніщо!
І, привітавши д'Алансона рухом руки та усмішкою, він обережно виставив голову в коридор і, впевнившись, що нікого немає поблизу, швиденько вийшов від нього і зник на потайних сходах, що вели до Маргарити.
Королева Наварська почувала себе такою самою збентеженою, як і чоловік її. Її дуже непокоїла нічна експедиція короля, герцога д'Анжу, герцога де Гіза і Генріха проти неї і герцогині де Невер. Звичайно, ніякого доказу, що міг би скомпрометувати їх, не було; сторож, якого Ла Моль і Коконна відв'язали від ґрат, запевняв, що лишався німим. Але чотири сеньйори такого високого становища, як ті, проти яких виступили двоє простих дворян, Ла Моль та Коконна, не взялись би за своє діло випадково, не знаючи, за що вони беруться. Отже, Маргарита вернулась додому вдосвіта, перебувши решту ночі у герцогині де Невер. Вона зараз же лягла, але не могла спати і здригалася від усякого шуму.
В такому занепокоєнні вона почула стук в потайні двері і, перш ніж Жільйона сповістила, хто прийшов, звеліла впустити.
Генріх зупинився в дверях: ніщо не виказувало в ньому ображеного мужа; звичайна усмішка грала на тонких устах, і жоден мускул в обличчі не видавав страшних переживань, що привели його до неї.
Здавалось, він питався в Маргарити очима, чи дозволить вона йому лишитись з нею сам на сам. Маргарита зрозуміла погляд свого чоловіка і зробила Жільйоні знак вийти.
— Пані, — сказав тоді Генріх, — я знаю, як ви прив'язані до своїх друзів, і боюсь, що приношу вам прикру звістку.
— Яку, пане? — спитала Маргарита.
— Один із найдорожчих наших слуг в цей момент дуже скомпрометований.
— Хто?
— Дорогий граф де Ла Моль.
— Пан граф де Ла Моль скомпрометований? Чим саме?
— Подією цієї ночі.
Маргарита, не зважаючи на все своє самовладання, не могла не почервоніти.
Нарешті, вона пересилила себе.
— Якою подією? — спитала вона.
— Як, — сказав Генріх, — невже ви не чули шум, який був цієї ночі в Луврі?
— Ні, пане.
— О, можу вас привітати, пані, — сказав Генріх з чарівною наївністю, — це доводить, що ви спите прекрасно.
— Але що трапилось?
— Трапилось те, що добра наша мати дала наказ панові де Морвелю з шістьма гвардійцями заарештувати мене.
— Вас, пане? Вас!
— Так, мене.
— З якої причини?
— Ах, хто може знати причини, що походять з такого глибокого розуму, як розум нашої матері? Я поважаю їх, але не знаю.
— І вас не було вдома?
— Так, випадково не було. Ви здогадались, пані, мене не було. Учора ввечері король запропонував мені піти з ним. Та якщо не було мене, то був інший.
— Хто інший?
— Здається, граф де Ла Моль.
— Граф де Ла Моль! — здивовано сказала Маргарита.
— Господи боже! Цей провансальчик справжній молодчина, — провадив Генріх. — Розумієте, він поранив Морвеля і вбив двох гвардійців.
— Поранив Морвеля і вбив двох гвардійців... річ неможлива!
— Як, ви сумніваєтесь в його відважності, пані?
— Ні, але я кажу, що пан де Ла Моль не міг бути у вас.
— Як не міг бути в мене?
— Бо... бо... — відповіла Маргарита в замішанні, — бо він був в іншому місці.
— А, якщо він може довести своє алібі, — відповів Генріх, — це інша річ. Він скаже, де був, і кінець.
— Де був? — жваво сказала Маргарита.
— Атож... Не мине й дня, як його заарештують і допитають. Але, на нещастя, є докази...
— Докази!.. Які?
— Чоловік, що вчинив цей шалений опір, був у червоному плащі.
— Але червоний плащ не тільки у Ла Моля... Я знаю ще одного чоловіка.
— Безперечно, і я теж... Але що вийде: якщо у мене був не пан де Ла Моль, то, значить, інший чоловік в червоному плащі, такому ж, як у нього. А ви знаєте, хто цей інший чоловік?
— Боже!
— От де біда! Ви, пані, бачите її, як і я, про це свідчить ваше хвилювання. Говорімо ж тепер між собою, як двоє людей, що говорять про найбажанішу в світі річ... про престол... про найдорожче добро... про життя. Арешт де Муї губить нас.
— Так, розумію.
— Арешт де Ла Моля тим часом нікого не компрометує, коли ви не вважаєте принаймні, що він здатний вигадати якусь історію, — сказати, наприклад, що розважався з дамами... чи я знаю що?
— Пане, — сказала Маргарита, — якщо ви боїтесь тільки цього, заспокойтесь... він цього не скаже.
— Як, — сказав Генріх, — мовчатиме, хоч би смерть загрожувала йому за мовчання?
— Мовчатиме, пане.
— Ви цього певні?
— Ручуся.
— То все на краще, — сказав Генріх, встаючи. — Ви йдете, пане? — живо спитала Маргарита.
— Так. Я тільки це хотів сказати вам.
— І ви йдете?
— Спробую витягти всіх з кепської історії, в яку втягнув нас цей клятий чоловік у червоному плащі.
— О, боже мій, боже мій! Бідний молодий чоловік! — тужливо скрикнула Маргарита, зчіплюючи руки.
— Справді, — сказав Генріх, виходячи, — дорогий пан де Ла Моль справді дуже милий слуга.
VII. Пояс королеви-матері
Карл увійшов до себе з усмішкою на губах і з сяючим обличчям, але після десяти хвилин розмови його з матір'ю можна було подумати, що вона передала йому свою блідість і гнів, а сама перейняла на себе радісний настрій сина.
— Пан де Ла Моль, — казав Карл, — пан де Ла Моль!.. Треба покликати Генріха і герцога д'Алансона. Генріха тому, що цей молодий чоловік був гугенотом, герцога д'Алансона тому, що він у нього на службі.
— Покличте, коли хочете, все одно не довідаєтесь нічого. Боюсь, що Генріх і Франсуа зв'язані між собою ближче, ніж можна думати. Допитувати їх значило б наводити їх на підозри і кращі наслідки, по-моєму, дав би повільний і послідовний розшук протягом кількох днів. Якщо ви дасте винним зітхнути вільніше, сину, дасте їм повірити, що вони уникли вашої пильності, вони стануть сміливіші і дадуть вам кращу нагоду суворо покарати їх, — тоді ми дізнаємось про все.
Карл в нерішучості ходив по кімнаті, гризучи свій гнів, як кінь гризе вудила, і притискаючи руку із зчіпленими пальцями до серця, шматованого підозрами.
— Ні, ні, — сказав він нарешті, — я не ждатиму. Ви не знаєте, що таке чекання, зв'язане з привидами. До того ж, ці франти з кожним днем стають нахабніші: цієї ночі два якісь дамські підлабузники насмілились навіть вчинити опір і бунт проти нас... Якщо пан де Ла Моль не винен — добре; але я дуже хотів би знати, де був пан де Ла Моль цієї ночі, коли моїх гвардійців били в Луврі, а мене самого на вулиці Клош-Персе. Хай покличуть герцога д'Алансона, а потім Генріха; я хочу допитати їх кожного окремо. Ви, мамо, можете залишитись тут.
Катерина сіла. Тверду душу, якою була душа Катерини, кожна подія, скерована її могутньою рукою, вела до певної мети, хоч би й здавалось, що подія ця віддаляє від мети. Від кожного удару з'являється звук або іскра. Звук показує напрямок, іскра освітлює.
Герцог д'Алансон увійшов: розмова з Генріхом підготувала його до побачення з королем, він був досить спокійний.
Відповіді його були дуже певні. Мати попередила його, щоб лишався в своєму приміщенні, і він зовсім не знав про нічні події. Але приміщення його виходило в той самий коридор, куди виходило й приміщення короля Наварського, отже йому почулось спершу, ніби ламають двері, потім він почув прокльони і постріли. Тоді тільки він насмілився прочинити двері і побачив, як пробіг якийсь чоловік у червоному плащі.
Карл з матір'ю ззирнулись.
— У червоному плащі? — спитав король.
— У червоному плащі, — відповів д'Алансон.
— А цей червоний плащ не наводить вас ні на які підозри?
Д'Алансон зібрав усі свої сили, щоб збрехати якомога натуральніше.
— Мушу признатись вашій величності, — сказав він, — що з першого погляду я впізнав червоний плащ одного з моїх дворян.
— Як ім'я цього дворянина?
— Пан де Ла Моль.
— Чому пан де Ла Моль не був при вас, як велить йому обов'язок?
— Я дав йому відпуск, — сказав герцог.
— Добре, ідіть, — сказав Карл.
Герцог д'Алансон пішов до дверей, якими увійшов.
— Не сюди, — сказав Карл, — а от сюди, — і показав на двері, що вели до мамки.
Карл не хотів, щоб Франсуа й Генріх зустрілись.
Він не знав, що вони встигли побачитись на хвилину і що цієї хвилини було досить, щоб умовитись, як їм поводитись.
На знак Карла після д'Алансона увійшов Генріх.
Генріх не став дожидати запитань від Карла.
— Сір, — сказав він, — ваша величність зробили прекрасно, пославши по мене, бо я сам хотів іти просити у вас правосуддя.
Карл насупив брови.
— Так, правосуддя, — сказав Генріх. — Я починаю з подяки вашій величності, що ви взяли мене вчора ввечері з собою, бо знаю тепер, що, взявши мене з собою, ви врятували мені життя. Але що зробив я, що проти мене були скеровані заходи до вбивства?
— Зовсім не до вбивства, — жваво сказала Катерина, — а до арешту.
— Хай так, — сказав Генріх, — який злочин зробив я, щоб мене арештувати? Коли я винен, я винний сьогодні вранці так само, як і вчора ввечері. Скажіть же мені мою вину, сір.
Карл подивився на матір в замішанні, не знаючи, що відповісти.
— Сину мій, — сказала Катерина, — ви приймаєте підозрілих людей.
— Добре, — сказав Генріх, — і ці підозрілі люди мене компрометують, — так, пані?
— Так, Генріх.
— Назвіть їх мені, назвіть їх мені! Хто вони? Зведіть мене з ними!
— Справді, — сказав Карл, — Анріо має право просити пояснення.
— І я прошу його! — перехопив Генріх, який, почуваючи перевагу свого становища, хотів скористатись з неї.