Луїджі Вампа приходить, та не він загарбує нас, а ми його, потім ми доправимо його до Рима, підносимо славетного розбійника його святості панотцеві римському, і той питає, яку винагороду бажаємо ми за таку послугу. Ми без церемонії просимо у нього ридван і двох коней із його стаєнь і спостерігаємо за карнавалом із ридвана, не кажучи вже про те, що вдячний римський люд, либонь, увінчає нас лаврами на Капітолії й проголосить, як ото Курція і Горація Коклеса, рятівниками батьківщини.
Обличчя маестро Пастріні під час тієї Альберової заяви варте було пензля великого маляра.
– По-перше, – відказав Франц, – де ви візьмете пістолів, мушкетонів та рушниць на дві цівки, якими ви збираєтеся закидати нашу колясу?
– Та, звісно ж, не в моїй зброярні, бо у мене в Туреччині забрали навіть кинджал, а у вас?
– Зі мною те самісіньке вчинили в Аква-Пенденте.
– А ви знаєте, любий маестро, – сказав Альбер, запалюючи другу сигару від недогарка першої, – що така засторога дуже зручна для грабіжників і, мені здається, запровадили її навмисне, змовившись із ними?
Певне, той жарт видався господареві ризикованим, бо він пробурмотів щось невиразне у відповідь, звертаючись лише до Франца, як єдиного розважливого чоловіка, з яким можна було домовитися.
– Вашій ясновельможності, звичайно ж, відомо, що як на вас нападають розбійники, боронитися не варто.
– Що? – вигукнув Альбер, хоробрість якого повставала від думки, що можна дати себе обдерти. – Як це "не варто"?!
– А ось так. Будь-який опір буде марний. Що ви вдієте з десятком зарізяк, які вилазять із рову, із якоїсь халупи чи з акведука і всі націлюють на вас рушниці?
– А нехай йому дідько! Та нехай мене уб'ють! – вигукнув Альбер.
Маестро Пастріні поглянув на Франца очима, у яких читалося: "Їй-богу, мосьпане, ваш друг навіжений".
– Любий Альбере, – сказав Франц, – ваша відповідь чудова і варта корнелівського "qu'il mourut"[30], але там ішлося про порятунок Рима, і Рим вартий був того. Що ж до нас, то йдеться тільки про задоволення звичайної примхи, а жертвувати життям заради примхи кумедно.
– Per Bacco![31] – вигукнув маестро Пастріні. – Золоті слова!
Альбер налляв собі склянку лякрима-крісті й заходився смакувати його, бурмочучи щось під носа.
– Що ж, маестро Пастріні, – провадив Франц, – тепер, коли мій друг заспокоївся і ви впевнилися в моїх мирних схильностях, розкажіть нам, хто такий цей пан Луїджі Вампа. Хто він, пастух чи можновладець? Куций чи високий? Змалюйте нам його, щоб ми могли принаймні впізнати його, як випадково зустрінемо десь, як ото Жана Сбогара чи Лару.
– Ліпше від мене ніхто не розповість вам про нього, ваша ясновельможносте, тому що я знав Луїджі Вампу ще дитиною, і якось, коли потрапив йому до рук дорогою з Ферентино в Алятрі, він згадав, на превелике моє щастя, про наше давнє знайомство і не лише відпустив мене й не взяв викупу, а навіть подарував прегарного годинника і розповів мені свою історію.
– Покажіть годинника, – звелів Альбер.
Пастріні дістав із кишені камізельки пречудовий бреґет з іменем майстра і графською короною.
– Оце він.
– Ого! – вигукнув Альбер. – Вітаю вас! У мене майже такий самий, – він дістав свого годинника з кишені камізельки, – і він обійшовся мені у три тисячі франків.
– Розкажіть історію, – сказав Франц, посуваючи фотеля і запрошуючи маестро Пастріні сісти.
– Ви дозволите? – запитав господар
– Облиште, любий мій, – відказав Альбер, – ви ж не священик, щоб промовляти навстоячки.
Господар сів, шанобливо вклонившись спершу кожному слухачеві, що мало підтвердити його готовність сповістити їм усі відомості про Луїджі Вампу.
– Зачекайте, – сказав Франц, зупиняючи маестро Пастріні, що вже було й рота розтулив, – ви сказали, що знали Вампу дитиною. То він ще молодий?
– Чи молодий він? Та йому тільки двадцять два роки виповнилося. О, цей хлопчина далеко піде, будьте певні!
– І що ви скажете про це, Альбере? Уславитися у двадцять два роки!.. Не жарт це.
– Авжеж, і в цьому віці Александр, Цезар і Наполеон менше встигли, хоч згодом про них і заговорили.
– Отож, – провадив Франц, – звертаючись до господаря, – героєві вашої історії всього двадцять два роки?
– Щойно виповнилося, як я вже казав вашій ясновельможності.
– Який він на зріст, високий чи низький?
– Середній, десь ото такий, як його милість – відказав господар, показуючи на Альбера.
– Дякую за порівняння, – уклонився йому Альбер.
– Розповідайте, маестро Пастріні, – сказав Франц, посміхнувшись із того, як образився його друг. – А до якого суспільного класу він належав?
– Він був простий собі пастух у маєтку графа Сан-Феліче, поміж Палестриною й озером Ґабрі. Народився він у Пампінарі й із п'яти років служив у графа. Батько його, теж пастух, мав ув Ананьї своє маленьке стадо й торгував овечою вовною й сиром у Римі. Малий Вампа ще змалечку мав чудернацький характер. Якось, коли йому було сім років, він прийшов до палестринського священика і попросив навчити його читати. Це було нелегко, малий пастух не міг покинути стадо, та добрий священик ходив служити відправу в містечко, що було надто вже убоге, щоб утримувати священика, і навіть назви не мало, тож усі прозивали його Борго. Він запропонував Луїджі очікувати його біля шляху й тут-таки, на узбіччі, брати уроки, та попередив, що вони будуть дуже короткі й учневі доведеться дуже старатися.
Хлопчина з радістю пристав на це.
Луїджі щодня гонив стадо на шлях із Палестрини до Борго. Щодня о дев'ятій ранку проходив тут священик, він сідав із хлопчиком на краю рова, і малий пастух навчався грамоти із Псалтиря.
За три місяці він навчився читати.
Та цього було мало: він хотів навчитися писати.
Священик замовив учителеві з каліграфії в Римі три прописи: один великими літерами, другий середніми й третій дрібними, і показав хлопчині, як переписувати їх на грифельній дошці гострою залізячкою.
Того ж таки вечора, пригнавши стадо до обори, Вампа побіг до палестринського слюсаря, узяв великого цвяха, розпік його, викував, закруглив і зробив із нього щось на кшталт античного стилоса.
Наступного дня він набрав дощечок і взявся до діла.
За три місяці він навчився писати.
Священик здивувався, що він такий кмітливий і старанний, тож подарував йому декілька зошитів, жмут пер і ножика.
Хлопчині знову треба було навчатися, та цього разу діло пішло легше.
За тиждень він орудував пером так само легко, як і стилосом.
Священик розповів про ту притичину графові Сан-Феліче. Той захотів побачити пастуха, змусив його при собі читати й писати, звелів управителеві годувати його разом із слугами і призначив йому платню – два піастри місячно.
На ті гроші Луїджі купував книжки й олівці.
У нього був хист до малярства, тож він малював на дощечках своїх овець, хати і дерева.
Ножиком він почав стругати дерево й надавати йому різних кшталтів. Так брався до діла й Пінеллі, славетний скульптор.
Дівчинка років шести, трохи менша від Луїджі, теж стерегла стадо неподалік від Палестрини; вона була сирота, народилася у Вальмонтоні і звали її Терезою.
Діти зустрічалися, сідали одне коло одного і, поки їхні стада, перемішавшись, паслися разом, вони балакали, сміялися і гралися, а ввечері відрізняли стадо графа Сан-Феліче від стада барона Черветрі й ішли собі в різні боки, домовившись знову зустрітися наступного ранку. Вони завжди дотримувалися тієї умови, тож росли вкупі.
Луїджі виповнилося дванадцять років, а Терезі – одинадцять.
Тим часом із роками їхні природні схильності розвивалися.
Хоч Луїджі так само вправлявся у мистецтвах, наскільки це було можливо на самоті, та характер у нього був свавільний: він то був сумний без причини, то поривчастий, запальний і впертий і завжди насмішкуватий. Жоден хлопчина з Пампінари, Палестрини і Вальмонтони не лише не мав на нього впливу, а й не міг стати його приятелем. Його свавільність, вимогливість, небажання поступитися бодай на цаль відштовхували від нього будь-який вияв приязні чи бодай симпатії. Тільки Тереза однісіньким поглядом, порухом приборкувала його загонистий норов. Він скорявся помаху жіночої руки, а чоловіча рука, хоч там чия вона була б, могла тільки зламати його, та не нагнути.
Тереза, навпаки, була жвавим дівчам, прудким і веселим, та страшенно марнославним: два піастри, що їх давав Луїджі управитель графа Сан-Феліче, усі гроші, що їх він здобував од продажу різних дрібничок римським гендлярам іграшками, тринькалися на сережки з фальшивих перлів, скляні намиста і золоті шпильки. Завдяки щедрості свого юного друга Тереза була найчепурнішою дівчиною в римській окрузі.
Діти росли, збуваючи цілі дні вкупі й тішачись розвагами простих своїх натур. У їхніх розмовах, бажаннях і мріях Вампа завжди уявляв себе капітаном корабля, полководцем чи губернатором якоїсь провінції, а Тереза бачила себе заможною, у пишних шатах, у супроводі прислуги в лівреях. Переводячи цілий день у зухвалих мріях про свою майбутню пишноту, вони розлучалися, щоб загнати свої отари до обори, і спускалися з вершини мрій до тоскної й убогої дійсності.
Якось молодий пастух сказав управителеві, що бачив, як із Сабинських гір вийшов вовк і вештався довкола його отари. Управитель дав йому рушницю, а Вампі тільки цього й треба було.
Рушницю виготовив умілий зброяр із Брешії, і поціляла вона незгірш од англійського карабіна, та граф якось добивав пораненого лиса і потрощив приклад, тож рушницю покинули.
Для такого мастака в різьбі, як Вампа, це не становило труднощів. Він поміряв старе підложжя, облічив, що треба додати, і вистругав новий приклад із такою гарною різьбою, що якби захотів продати у місті лиш дерево, то заробив би напевне п'ятнадцять чи й двадцять піастрів.
Та він і не збирався робити того: мати зброю було його давньою мрією. У всіх краях, де незалежність заступає волю, першою потребою будь-якої хороброї людини, будь-якого потужного згромадження є мати зброю, що може слугувати для нападу й оборони і, наділяючи грізною силою свого власника, змушує інших зважати на нього.
Відтоді усе своє дозвілля Вампа вправлявся у стрілянині. Він придбав пороху й куль, і все стало для нього ціллю: убогий сірий стовбур оливи, що росла на Сабинських узгір'ях, лисиця, що вилазила надвечір з нори у пошуках здобичі, орел, що ширяв у височині.