"До нас ходять навіть негри, навіть китайці", – скаржився своїм колегам із сусідніх будинків по набережній Августинців бідолашний цербер. Гадаю, він натякав на Моронваля, котрий найбільше бував у редакції, до того ж завжди приходив у супроводі когось із "дітей півдня". Та не тільки Моронваль не вилазив з того шановного закладу, що став будинком побачень для всіх паризьких і не паризьких недолугих "мастаків", для всіх тих понурих невдах, що ціле життя носяться з рукописами, що аж надто товсті як на їхні куці, підстрелені сюртуки.
Тільки уявіть собі, непроторенний нездара засновує поважний журнал, журнал з власним капіталом і акціями! То ж треба звалитися такому щастю! Щоправда, акціонерів було негусто... Досі їх нараховувалось аж два: д'Аржантон, звичайно, та ще... наш приятель Джек. Не смійтеся! Саме так, Джек був акціонером журналу "Огляд майбутніх поколінь". У документах було чітко зазначено, що він придбав акцій на десять тисяч франків, отих десять тисяч франків, що були йому подаровані "добрим дядечком". Спочатку Шарлотті було трохи совісно пускати на таке гроші, що вона мала вручити синові, коли настане його повноліття, та, зрештою, вона погодилася з міркуваннями д'Аржантона.
– Сама поміркуй!.. Та зрозумій же!.. Це чудове вкладення капіталу... Я тобі доведу на цифрах. Глянь, якого курсу досягли акції "Огляд Старого й Нового світу"! Назви мені хоча б одне прибутковіше діло. Я не кажу, що ми відразу матимемо такі самі прибутки. Але якщо наші прибутки будуть навіть у чотири рази менті, то й тоді це вигідніше, ніж державна рента або акції залізниць. Ти ж бачила: хіба я вагався, вкладаючи власні гроші в це підприємство?
Зважаючи на всім відому скнарість віршомаза, останній доказ важко було спростувати.
За шість місяців д'Аржантон витратив понад тридцять тисяч франків на оренду, обладнання й умеблювання редакційних приміщень, не кажучи вже про аванси майбутнім авторам. На той час, про який іде мова, від первісного капіталу не лишилося й сліду, і д'Аржантон, за його словами, був поставлений перед потребою знову звернутися до акціонерів: цей привід було вигадано віршомазом для того, щоб відмагатися від надокучливих прохачів, що зверталися до нього за позичками.
Та хай там як, а факт залишається фактом: не маючи ані гроша прибутків, д'Аржантон мусив покривати величезні видатки. Крім приміщення для редакції, він найняв на п'ятому поверсі того самого будинку велику розкішну квартиру з балконом, звідки відкривався чудовий краєвид на Сіте, на Сену, на собор Паризької богоматері, на шпилі і бані церков, на мости, по яких котили карети, на пароплави, що пропливали під мостовими арками. Тут принаймні відчувалося, що ти дихаєш і живеш. Не те що в колишній отій глушині, у Вільшанику, де найбільшою подією, якої чекали протягом цілого дня, був щоденний приліт джмеля, котрий з'являвся в д'Аржантоновому кабінеті рівно о третій годині пополудні. Спробуйте працювати в такому сонному царстві! Подумати тільки: йому стало терпіння просидіти в тому ув'язненні цілих шість років! І чого ж він домігся? За всі ті шість років написав лише "Дочку Фауста", а тут, відтоді, як прибув до Парижа, завдяки духовному середовищу йому вдалося почати хтозна-скільки етюдів, поважних статей, оповідань.
Шарлотта також брала участь у гарячковій діяльності свого видатного митця. Незмінно моложава і свіжа, вона вела господарство, клопоталась на кухні, що було не так-то й просто, адже в них завжди столувалося безліч гостей. Крім того, д'Аржантон залучав її до своєї роботи.
Аби сприяти травленню, він узяв за звичку не писати, а диктувати, а оскільки в Шарлотти було красиве, англійської школи письмо, то вона стала виконувати обов'язки його секретаря. У ті рідкісні вечори, коли вони вечеряли самі, без гостей, д'Аржантон з годину їй диктував, походжаючи туди й сюди по кімнаті. В заснулому старому будинку лунко чулися його кроки, його урочистий голос верховного жерця під час святої відправи, а йому вторив другий голос, м'який, лагідний і співучий.
– Наш автор знову щось пише, – шанобливо казав консьєрж.
Того вечора, коли ми знову зустрічаємося з "подружжям" д'Аржантонів, воно перебуває в затишній невеличкій вітальні, де приємно пахне зеленим чаєм та іспанськими сигаретами. Шарлотта якраз готує стіл для роботи: підсовує новомодну чорнильницю, ручку із слонової кості, золотистий пісок, розкладає красиві зошити з білосніжним папером, на якому вона лишає широкі береги для виправлень. Марна завбачливість – віршомаз ніколи себе не править: як написалося, так написалося, він до тексту більше не доторкнеться. Але широкі береги дуже прикрашають вигляд рукопису: коли щось стосується її поета, Шарлотта докладає всіх зусиль, щоб усе було якнайвишуканішим.
Того вечора д'Аржантон у настрої: він готовий диктувати хоч цілу ніч і хоче цим скористатися, щоб написати сентиментальне оповіданнячко – воно має привабити читачів, коли буде знову оголошено передплату на його журнал. Він підкручує вуса, в яких подекуди вже пробивається сивина, і ще вище закидає голову з високим лобом, який здається тим вищим, що його чуприна вперто відступає все далі й далі. Він чекає натхнення. Шарлотта, як це часто буває в сім'ї, навпаки, чимось засмучена. На її блискучі очі немов набігла хмаринка. Вона неуважна, бліда, але, як завжди, покірна: незважаючи на помітну втому, вона вмочає перо в чорнильницю, ледь відставивши мізинчика, наче кішечка, що боїться забруднити лапки.
– Ну то як, ти приготувалася, Лолотта? Отже, у нас перший розділ... Написала: "Перший розділ"?
– Перший розділ... – сумно повторює Шарлотта.
Віршомаз роздратовано зиркнув на неї, потім, явно вирішивши ні про що не питати її і не цікавитись, чим вона так засмучена, починає:
– "В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди... Піренеїв, таких багатих на легенди..."
Це речення звучить для нього наче музика. Хизуючись, д'Аржантон повторює його кілька разів із різними відтінками у голосі. Нарешті, обертаючись до Шарлотти, він перепитує:
– Ти написала: "...таких багатих на легенди"?..
Вона намагається вимовити: "Таких ба... Таких багатих",– але зупиняється, її душать ридання.
Шарлотта плаче. Марно вона кусає кінчик ручки, міцно стискає губи, аби стриматись. їй несила стримати сльози. І вона плаче, плаче...
– Та годі-бо, – каже здивований д'Аржантон. – От не щастить! І треба ж, саме цього вечора, коли я на такому піднесенні... Слухай, що на тебе найшло? Це через оте повідомлення про "Кідна"? Ну то й що? То звичайнісінькі чутки. Ти ж добре знаєш газетярів. їм аби колонки заповнити... Хіба мало траплялося, що про корабля не було відомостей? До речі, Гірш мав зайти сьогодні в пароплавну компанію. Він незабаром прийде. І ти про все довідаєшся. Встигнеш іще натужитися.
Він розмовляв з Шарлоттою зверхньо, сухим і поблажливим тоном – так розмовляють із слабкодухими, з дітьми, із божевільними та хворими, а хіба в ній немає всього потроху? Згодом, трохи її заспокоївши, він починає знову:
– То на чому ми там зупинилися? Через тебе я загубив думку. Прочитай мені все, що я надиктував... Усе прочитай!
Шарлотта ковтає сльози і вдесяте читає:
– "В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди..."
– Далі?
Марно вона перегортає всі сторінки, струшує зовсім новий зошит.
– Це все... – нарешті каже вона.
Д'Аржантон приголомшений, йому здавалося, що написано далеко більше. Так трапляється щоразу, коли він диктує. Думки жахливо випереджають слова, і він неминуче їх губить. Йому здається, ніби все те, що він собі уявляє, що ще перебуває в зародковому стані у його мізках, все те уже чітко сформульовано й викладено на папері, і коли після кількох театральних поз та величних жестів і невиразного бурмотіння декількох слів з'ясовується, як мало він надиктував, то розрив між мареннями й дійсністю його буквально приголомшує. Це нагадує розчарування Дон Кіхота, що уявляє себе в емпіреях, сприймаючи сопіння кухарчуків та шипіння плити за шум небесних вітрів, а дерев'яну лаву, на якій він усівся верхи, – за баского коня. Д'Аржантону також ввижалося, що він злетів до небес і ширяє у вишині... І що ж? Він весь тремтів, він хвилювався, горів натхненням, ставав у картинні пози, уздовж і впоперек міряв кімнату, раз по раз відкидав рукою довгого чуба, і все це – заради двох нікчемних рядків: "В загубленій долині Піренеїв, Піренеїв, таких багатих на легенди..." І щоразу одне й те саме!
Д'Аржантон лютує, розуміючи, що він смішний.
– А все через тебе! – кричить він на Шарлотту. – Спробуй тут працювати, коли перед твоїм носом весь час пускають нюні! О Боже! Це просто жах!.. Стільки думок, стільки образів!.. А в підсумку – нічого, нічогісінько!.. І так завжди... А час минає, роки летять, і твоє місце займають інші... Невже ти, нещасна, не знаєш, як мало треба, щоб сполохнути натхнення?.. О, ну чому я мушу все життя битися головою в стіну безглуздої дійсності?! Для того щоб творити, я мав би жити у кришталевій вежі, піднятись на тисячу футів над буденною суєтою, а я вибрав собі за супутницю життя вередливе, неорганізоване, інфантильне й галасливе створіння...
Він тупотить ногами, грюкає кулаком по столу, а Шарлотта, котра ще не встигла виплакати свого горя, ллючи сльози, підбирає пера, сукнинку для витирання пер, підставку для пер і все своє секретарське знаряддя, що розсипалося по килиму, постеленому на підлозі вітальні.
Прихід Гірша кладе край прикрій сцені, яка повторюється так часто, що до неї звикли всі порошинки в цьому домі; як тільки минає буря і д'Аржаитонів гнів затихає, вони швиденько опускаються на свої місця, і всі речі знову набувають свого звичного незворушного і безтурботного вигляду. Гірш не сам. З ним прийшов Лабассендр. Обидва заходять надзвичайно поважно, на обличчях – печать таємничості. Особливо вирізняється звиклий до театральних ефектів співак: задерши голову й закопиливши губи, він усім своїм виглядом немов хоче сказати: "Я знаю дещо надзвичайно важливе, але нізащо в світі не відкрию вам свою таємницю".
Д'Аржантон, котрого досі трясе від люті, не розуміє, чому вони так міцно й багатозначно мовчки йому потискають руку. До тями приводить Шарлоттине запитання:
– То що там, добродію Гірш? – вигукує вона, кидаючись до химерного недоука-ескулапа.
– Та сама відповідь, пані.