Сьюзі супроводжуватиме вас. По-друге, стежте, чи не прилипнуть до вас на материку. Пантруйте добре. Ці люди знають своє ремесло, їм відомі всі таємниці стеження. По-третє, я дам вам чек на ваше, ім'я, й ви його інкасуєте в своєму банку.
Пітер насупив брови.
– Чому чек на моє ім'я? Чому не на ваше ім'я з дорученням, підписаним вами, як звичайно?
– Бо я гадаю, що ваш рахунок не перебуває під наглядом, чого не можу сказати про свій. Я не вірю в дотримання таємниці банками, й чек, про який іде мова, великий. Ви задоволені?
* * *
Коли Севілла зійшов з фарватера, щоб проникнути в грот, він підняв з води весла, поклав одне з них у жолобок на кормовому колі й став гребти кормовим веслом. Арлетта на носі маленького гумового човна була напоготові другим веслом відштовхувати передню частину човна від двох виступів, між якими він плив, щоразу застряваючи, ледь не стаючи впоперек. Так Севілла проплив метрів зо двадцять, потім голосно крикнув:
– Греби назад!
І Арлетта почала щосили гребти. Він кілька разів ударив веслом і, примусивши човен круто описати півколо, подав його назад, це дозволило ввійти проти течії в низеньку темну печеру, з якої, здавалося, не було виходу. Вогка стіна, вкрита мушлями та цвіллю, виросла перед човном і перетяла шлях. Але ще не дійшовши до стіни, Севілла знову круто повернув ліворуч і проникнув у рукав, такий вузенький і низький, що довелося скоцюрбитися. Гребти тут уже було неможливо. Арлетта на носі човна засвітила потужний електричний ліхтар. Севілла розпростер руки в обидва боки й щосили впирався долонями в стіни печери, примушуючи рухатися човен уперед під хлюпання маленьких, що розбігалися вусібіч, хвильок. Час від часу валки човна човгали по виступах печери з небезпечним шумом. Севілла сповільнив ходу, йому щоразу здавалося, що ось-ось човен застряне між двома виступами скель. Арлетта чула в темряві його дихання. То був найтяжчий і найтривожніший момент. Потім Севілла тихо промовив:
– Ну ось і дійшли!
Човен ковзнув у грот, несподівано обернувшись, ніби його викинуло з печери. То була низька, простора зала, склепіння якої нагадувало підземелля середньовічного замка, стеля мала форму зовсім правильної бані, коли не рахувати кілька щілин, крізь які проникало синє світло. Від фарватера грот відділявся лише однією з своїх стін, однак потрібно було понад півгодини, щоб дістатися до нього лабіринтом печер. Севілла поклав на місце кормове весло, Арлетта поволі водила променями ліхтаря по поверхні води. Ні Фа, ні Бі ніде не було видно. Темрява й тиша. Вода спокійна, муарово-чорна, й лише дрібні концентричні кільця розбігалися від човна до стін гроту.
– Фа! Бі! – покликав Севілла тривожним голосом. Луна підхопила й кілька разів перекинула під склепінням цей клич, потім знову запала тиша, яку порушували тільки краплини, що падали з кормового весла на воду.
– Не може бути, щоб вони втекли, – сказав Севілла. – Якщо навіть вони злякалися, я не можу цьому повірити.
Арлетта обернулася до нього. Вона й далі блимала ліхтарем по воді, тримаючи його в руці й спрямовуючи в підніжжя стіни. Севілла бачив її силует, що здавався особливо маленьким, за два метри від нього, а ліворуч – її велику тінь на скелі.
– Тобі не здається, що їх могли вбити аквалангісти?
– Ні, ні, – сказав Севілла. – Як вони могли розшукати грот? Звідки вони могли довідатися про його існування? До нього важко дістатися вдень, а вночі він взагалі недоступний.
– Але Фа й Бі могли самі випливти вночі на фарватер. Севілла похитав головою.
– Це невірогідно. – Перегодя він повів далі: – Але навіть у такому разі з допомогою своїх сонарів вони б завважили плавців на великій відстані, незважаючи на темряву. В цих людей не було ніякої можливості дізнатися, що дельфіни тут, до того ж ці люди тільки виконавці, вони одержали завдання достеменне й обмежене: знищити все, що було в гавані. Решта їх не цікавила.
– Тоді, – сказала Арлетта. – Фа й Бі злякалися, вибух їх приголомшив, і вони втекли.
Запала тривала мовчанка. В гроті було холоднувато, на плечі й спину Севіллі капали краплини води. Він промовив приглушено:
– Сподіваюся, що ні. Боже мій, я не витерпів би цієї втрати.
Кілька хвилин він мовчав. У тиші, що запала в гроті, причаїлося щось зловісне. Севілла мовчки чекав, опустивши голову на груди. Дивна річ, цієї миті він більше турбувався про долю дельфінів, ніж про долю світу.
– Ти пам'ятаєш, – промовив він тихим голосом, – як ми змінювали одне одного на плоті в басейні, аби Фа не почував себе самотнім?
– Так, – озвалася Арлетта. – Ми опускали руку в воду, й він одразу заходився її кусати, рано вранці він клав свою велику голову на пліт, відкидаючи ЇЇ трохи вбік, і дивився на нас. Які в нього були люб'язні круглі очі!
Севілла слухав голос Арлетти й думав:
"А тепер час пливти назад. Кінець. Більше немає чого залишатися в цій ямі".
Однак, хоча в руках у нього уже було кормове весло і ніс човна вже був спрямований до виходу, він не зрушав з місця. Щось стискало йому груди, й він почував себе зовсім спаралізованим, ніби за одну мить у нього відібрали найдорогоцінніше, ніби відразу безслідно зникла велика частина його життя, головна, багатолітня, щоденна турбота. Хвилюючий неспокій, коли Фа й Бі відмовилися їсти, години й години досліджень, увага, постійно спрямована на те, щоб спостерігати й порівнювати, навіть під час відпочинку.
– Пливемо, – сказав він. – Немає сенсу лишатися тут. У мене таке враження, мовби мене поховали живцем. Там, на світлі, мені буде легше.
Арлетта спрямувала ліхтар на вхід до печери, але Севілла не заворушився, його права рука немічно лежала за спиною на веслі, не стискаючи його, голова схилилася вбік, очі втупилися в ніс човна, щоб контролювати рух. Час спливав. Він з прикрістю подумав: "Дивно, я був так упевнений цього ранку, що вони заговорять, навіть узяв із собою магнітофон. Єдине, чого я зовсім не сподівався – це їхньої втечі. А тепер усьому край, враховуючи й надію запобігти війні. Яке химерне безглуздя, доля світу залежить від того, що скоїлося в мозкові двох дельфінів, коли пролунав вибух, від висновку, який вони зробили. А тепер ще більше безглуздя. "В" намагатиметься нас уколошкати, побоюючись, що ми все ж таки встигли поговорити з ними".
– Пливемо, – сказав він утретє, й рука його стиснула весло.
Перед носом човна, залитим світлом ліхтаря, щось виплигнуло з води, відкинувши велику тінь до самісінької вершини бані. За цією веселою фігурою, що свистіла й плескала по воді, з'явилася інша, трохи менша.
– Фа! Бі! – вигукнув Севілла. Й тут почалися високі стрибки, бризки, рипіння зубами, що нагадувало сміх, танок, коли тіло, що на три чверті виринуло з води, майже ковзає по поверхні, тримаючись на вертикальних помахах хвоста.
– Генрі! – крикнула Арлетта, захлинаючись від радості. Цього разу не можна було помилитися, то була колишня несамовито радісна витівка, безмежна приязнь, невичерпне захоплення, любов, що не спроможна виявити себе цілком.
– Фа! Бі! – заволав Севілла. – Де ви були?
– Тут! Тут! – кричав Фа пронизливим голосом. – Ми тут увесь час. Ми слухаємо.
Арлетта схилилася, поклала руку на плече Севіллі й радісно промовила:
– Милий мій! Він розмовляє англійською!
То була правда, Фа розмовляв англійською. Він нічого не забув!
– Де тут?
– Тут, – сказала Бі. – Ми не рухаємося. Кінчик носа на поверхні, все тіло в воді.
– Але чому? Чому? – запитав Севілла.
Фа поклав голову на валок човна.
– Ми кажемо одне одному. Може, вони приходять нас убивати. Може, вони друзі, може ні.
Он воно що! Недовір'я, сумніви, глибокі травми, що їх завдала людська неправда чистим істотам, які не відають, що таке кривда.
– Але ж ми любимо вас! – сказав Севілла.
– Я знаю, – сказала Бі. – Я чую. Я чую, коли ти говориш про Фа.
"Я чую" замість "я чула", "коли ти говориш" замість "коли ти говорив". Їхня англійська мова, однак за півроку надто збідніла. Як у підкорених народів, чию мову перестають викладати в школах, слова тримаються міцно, а синтаксис бідніє. З'явилося щось дитяче в побудові речень, а дельфіновий акцент відчувався як ніколи раніше.
Бі високо виплигнула з води й упала обіч човна, щоб оббризкати Севіллу.
– Вгамуйся, Бі! – крикнула Арлетта. – Тут холодно, щоб гратися.
– Я чую, – промовила Бі сміючись. – Ма говорить про Фа, Ма не говорить про Бі.
– Я люблю тебе, Бі, – сказала Арлетта.
– Ма забуває Бі, – сказала Бі, й у світлі ліхтаря лукавий вогник блимнув у очах дельфінки.
Фа не казав більше нічого. Поклавши голову на валок човна, він примружив очі, блаженно відчуваючи дотик Арлеттиної руки.
– Бі, – сказав Севілла, – поясни мені. Ти не забула мову людей?
– Коли ніхто не слухав, ми з Фа розмовляли. Ми не хочемо забувати.
– Чому? Адже ви не хотіли більше розмовляти з людьми.
– Щоб зберегти. А також, – одразу ж докинула вона, – щоб навчити дітей.
Севілла обережно дістав із кишені піджака крихітний магнітофон на батарейках, з'єднав контакти й вийняв мікрофон. Дивна логіка. Людина – істота погана, але її мова лишається доброю, коли не використовувати її для спілкування з людьми: надбання, що має цілком зрозумілу цінність, річ, яку слід зберегти й навіть передати нащадкам, своєрідна соціальна перевага, якою, до речі, Бі хвалилася вчора перед Дезі.
– Бі, – озвався Севілла, – ти любиш На й Ма?
– Так.
– А інших людей?
– Ні. Інші люди недобрі.
– Чому? Що вони зробили? – запитав він, нахиляючись до Бі.
– Вони брешуть. Вони вбивають.
"Чудове резюме, – подумав Севілла. – Вся історія людства в чотирьох словах. Від початку виникнення до 1973 року. До дня; коли людство, наче клоун, схопило себе самого за горло й задушило".
– Як вони брешуть? – запитав Севілла. Фа обернув голову й подивився.
– Спочатку з Ба це було розважливо. Але після літака вони брешуть, вони брешуть. Навіть нас вони намагалися вбити.
– Поясни, Бі, – просив Севілла.
– Ні, я! – збуджено втрутився Фа. – Спочатку разом з Ба, до літака, вони вдягають на нас паски. На пасках – міна. Вони показують старий порожній корабель, далеко, дуже далеко. Ми пливемо, ми пливемо. Біля корабля ми пірнаємо, йдемо під самісіньке дно, обертаємося на бік, міна йде на корабель.
– Почекай, Фа, не так швидко. Доторкнувшись до корабля, міна вивільняється від пасків і прилипає до корабля?
– Так.
– Як вона прилипає?
– Як черепашка до скелі.
– А ти, що потім ти робиш?
– Я пливу.