У сцені сповіді він докоряє їй за "кокетство". Це зовсім несправедливо. Він глибоко помиляється. Це питання набагато серйозніше. Каті не кокетлива. Вона не може байдуже дивитися на чоловіка, який їй подобається. Власне, те, що її сестра робить з обов'язку, вона охоче зробила б задля власної втіхи.
Тут Каті була щира. Напередодні нашого одруження вона сказала мені: "Єдине, що я не можу пообіцяти, — це бути вірною тобі".
Отже, Каті мене попередила, й, таким чином, було б безглуздо з мого боку ревнувати. Тим паче, що я, одружившись з Каті, попав у надто привілейоване становище. Коли Емманюель повернувся зі "Ставка", привізши М'єтту, він міг би також одразу ж заявити: "М'єтта належить мені". Звісно, М'єтта тільки цього й бажала б.
Але Емманюель тримався осторонь, і вона зрозуміла, чого від неї чекали. Емманюель був великодушним.
У цьому він показав себе мудрим і стійким. Я не наслідував його приклад. Забувши, що ділив з товаришами М'єтту, я схотів мати Каті для себе одного. Бо я її кохав.
Але чи кохаю я її після того, як погас перший вогник? Хочу сказати, хіба я дужче кохаю її, ніж Емманюель, Пейссу або Мейссоньє? І чому я можу кохати більше якусь жінку — під тим приводом, що сплю з нею, — ніж мій друг? Підозрюю, що надто багато є неправди й умовностей у цьому нікчемному романтизмі.
Інше питання: невже той факт, що ви кохаєте яку жінку, дає вам право загарбати її в общині, де жінок дуже мало? Якщо це так, то Пейссу, який відчуває таку саму симпатію до Каті, як і я, має право на виняткове володіння нею. Щодо Каті, то її саму, коли б вона керувалася своїми селянськими вподобаннями, мабуть більше вабив би Пейссу, ніж я. В мене склалося таке враження, що я опинився в дуже скрутному становищі і моє самолюбство мусить відступити. Я знаю, що Каті не буде вірна мені, й наперед відмовляюсь гніватися за це. У нас промовляють звички, успадковані з "попереднього світу". Емманюель має рацію: в общині, в якій усе грунтується на дружбі і взаємній повазі її членів, чоловік не має виняткового права на жінку.
Я хочу знов повести мову про Емманюелеві почуття неприязні до Каті. Це на тривалий час викликало в Мальвілі неспокій. Каті захоплюється Емманюелем і страждає, що він так не цінує її. В неї склалося враження, що він весь час порівнює її з М'єттою, особливо з М'єттиними вадами. Я гадаю, що саме через це вона стала така вперта й недисциплінована. На мою думку, вона поводилася б інакше, якби Емманюель цінував її трохи більше.
2. Тепер поведу мову про Евеліну. Тут я хотів би бути відвертим, щоб не видатися мерзотником.
Одразу ж скажу про своє переконання: я певен, що в фізичному плані між Евеліною та Емманюелем нема нічого, анічогісінько...
Тривалий час Каті думала інакше, й ми часто сперечалися про це.
Усі ці підозри виникли після зовсім несподіваного випадку, що трапився в дні між нашим поверненням з Ла-Рока й наскоком грабіжників; Емманюель не згадав і словом про нього в своїй розповіді. Я вже помітив: Емманюель не вперше замовчує те, чого соромиться.
Уже відомий мальвільський звичай: щовечора після посиденьок М'єтта бере під руку свого обранця. Цей звичай, мушу сказати, спершу мене приголомшував. Потім я звик до нього і з нетерпінням чекав своєї черги. Тепер, коли я одружився й почуваю себе, так би мовити, в привілейованому становищі — принаймні на якийсь час, — він знов мене приголомшує. Еге ж, я знаю, що мені можуть сказати. Що для людини характерні дві моралі, які залежать від того, чи має користь вона, а чи ні з вчинку, який її приголомшує.
Одне слово, того вечора, десь за місяць після Евеліниного приїзду до Мальвіля, М'єтта після посиденьок підійшла до Емманюеля й, лагідно всміхаючись йому, взяла його за руку. Тоді Евеліна, яка стояла ліворуч біля Емманюеля, оббігла його й мовчки, рішуче, з силою, що нас здивувало, роз'єднала їхні руки. Здивувавшись і засмутившись, що Емманюель не вчинив ніякого опору Евеліні, М'єтта не стала боротися за нього. Вона лише запитливо подивилася на Емманюеля. Але той не ворухнувся й не промовив жодного слова. Він пильно дивився на Евеліну, мовби намагався збагнути її вчинок, хоч усім усе було ясно. Й коли Евеліна схопила своїм "рученям" руку, яку вона щойно звільнила, Емманюель анітрішечки не опирався.
Я не забув погляду, що його Евеліна кинула на М'єтту. То був погляд не дитини, а зрілої жінки. Він краще за будь-які слова промовляв: Емманюель мій.
Що подумала М'єтта про цей випадок, можна здогадатися. Однак вона не подала жодного знаку. Коли знову настала Емманюелева черга, вона пропустила його, і той удав, що не помітив цього.
Звідси й пішли всі суперечки з Каті про гадані близькі стосунки Емманюеля з Евеліною. Каті робила висновок, що Емманюель не з тих чоловіків, які можуть обходитись без жінки. Колен, з яким я поділився нашими підозрами, був іншої думки.
— Неправда, — сказав він, — що Емманюель не може бути без жінки. Скажу тобі, бо сам бачив: Емманюель, коли йому йшов третій десяток, не доторкався до жінки Два роки. Два роки! Гулякою він був до й після, причому неабияким, але оті два роки нікуди й кроку не ступив. Якщо хочеш, то ще скажу тобі, що є одна дівчина, яка дуже сумувала за ним. — І додав: — А втім, ти не знаєш Емманюеля. Він ніколи не поведеться підло з дівчиною. Скорще навпаки.
Тоді я запитав у нього, що він думає про все це.
— Авжеж, він любить її, — мовив Колен, — але що то за любов, не можу сказати. Дивно те, що Евеліна, — таке худеньке кошеня, а досі Емманюель полюбляв жінок, як кажуть, у тілі. Крім того, Евеліні тільки чотирнадцять років і вона навіть невродлива, хіба що має гарні очі. Однак він не чіпає її, ні. Це точно. То не в його звичаї.
Я повинен сказати, що пізніше Каті теж погодилась з цією думкою, бо, поставивши перед собою завдання "вистежити їх", не помітила нічого такого, що підтвердило б її підозру.
3. Описані Емманюелем у цьому розділі збори були важливими не тільки тому, що вони засвідчили, як ми засвоїли "жорстоку мораль" і краще призвичаїлись до "нової епохи", а й тому, що вони обрали Емманюеля нашим військовим командиром "на випадок крайньої потреби й небезпеки". А що ці випадки почастішали в наступні місяці, то Емманюель, який був уже абатом мальвільським, зрештою забрав у свої руки всю владу — духовну й світську.
Чи йдеться про "офеодалення" Емманюеля й про наше повернення до феодального минулого? Гадаю, що ні. На мою думку, дух, з яким мальвільська община розглядає свої внутрішні взаємини, — цілком сучасний. Сучасне також Емманюелеве намагання не вживати ніяких заходів доти, доки він не переконається, що ми їх схвалюємо. Не вестиму мову про якусь незлагоду між нами — мені страшно від цієї мазохістської фразеології, — а скажу тільки що Емманюель і всі ми весь час сперечаємось, бо кожен із нас уже надто перевищує своє "я".
XV.
Удосвіта, через два дні після приїзду до нас старого Пужеса, я послав під ла-рокські мури розвідників. Пересвідчився, що Ла-Рок охоронявся погано й захопити місто буде легко. Біля обох брам стояли вартові, але між брамами тяглася довга фортечна стіна, яку зовсім не стерегли; вона не така висока, щоб її не можна було здолати за допомогою драбини або ще краще — за допомогою вірьовки з гаком.
Похід на Ла-Рок я призначив на наступний день, проте все-таки наказав охороняти підступи до Мальвіля до самого світанку. Не маючи більше чого стерегти після жнив, нічна варта перебралася до бліндажа, що його ми викопали на пагорку, де колись стояла ферма "Сім буків", звідти чудово було видно мальвільський шлях і паркан.
Друзі дали зрозуміти, що їм не дуже хочеться вартувати в ніч напередодні походу на Ла-Рок, мовляв, краще було б добре відпочити перед цим знаменним днем. Тоді я вирішив піти до бліндажа разом з Мейссоньє.
Ніщо так не деморалізує, як нічне вартування. Напружено чекаєш, чи не трапиться чогось, але здебільшого не трапляється нічого. Тома й Каті принаймні мали змогу кохатися на варті, хоча бліндаж, незважаючи на намагання Мейссоньє якнайкраще його обладнати, був не дуже зручний для цього.
Я так розподілив час вартування й сну між собою й Мейссоньє, щоб світанок — на мою думку, найнебезпечніша пора — припадав на мої години вартування.
Я зовсім не чув ніяких звуків. Усе відбулося, неначе в німому кінофільмі. Мені здалося, що я побачив на мальвільському шляху дві постаті, які наближалися до паркана. Я сказав "здалося", бо не був певен, чи справді щось побачив. Людина на відстані сімдесяти метрів — то зовсім невеличка фігурка, а коли ще та фігурка — в тумані й передсвітанкових сутінках — пересувається на тлі сірої скелі, то мимоволі запитуєш себе, чи то не привиділося тобі. А може, я до всього ще й задрімав трохи. Мені спадає таке на думку, бо від дотику бінокля до очей здригаюся й відчуваю, що весь спітнів, незважаючи на холоднуватий досвіток. Сяк-так настроївши бінокль, спрямовую його на паркан, а звідти поволі веду по скелі на захід.
Незнайомців виказали їхні обличчя. Я побачив дві невеличкі круглі світлі плями, що вирізнялися на сірому фоні. Дивна річ, незважаючи на туман і сутінки, ці дві невеличкі плями було видно дуже чітко, в той час як постаті людей майже зливалися зі скелею.
Вони повільно просувалися шляхом, що вів до Мальвіля, здавалося, притискаючись до скелі. Тепер я вже бачив їхні постаті. Один був набагато вищий і стрункіший за другого. Кожен з них тримав у руці рушницю, и ці рушниці здивували мене, бо вони були не схожі на мисливські.
Я поторсав Мейссоньє і, коли він розплющив очі, затулив рукою йому рота.
— Мовчи. Якісь два типи з'явилися біля паркана.
Він закліпав очима, потім відштовхнув мою руку й тихо запитав:
— Озброєні?
— Так.
Я подав йому бінокль. Мейссоньє підніс його до очей і щось промовив — так тихо, що я не розчув жодного слова.
— Що ти сказав?
— Вони без клунка, — повторив він, віддаючи мені бінокль.
Його зауваження я зрозумів не зразу. Знову підніс бінокль до очей. Розвиднялося, й обличчя зайд уже не були плямами, я виразно бачив людські постаті. Вони зовсім не скидалися на грабіжників у Рюнах. Молоді, кремезні й добре вгодовані. Я побачив, як вищий наблизився до паркана, і здогадався, що він читає напис, зроблений нами для відвідувачів.