Вона була така, якою Кевенгюлер бачив її замолоду на Карлстадському майдані, від неї пахло всім зелом лісу, а ззаду волочився хвіст.
— Екебю горить, — сказала вона й засміялася.
Кевенгюлер підняв молота, щоб шпурнути їй у голову, та враз завважив своє вогняне колесо в неї в руці.
— Дивись, що я врятувала тобі! — мовила лісова фея.
Кевенгюлер упав перед нею навколішки.
— Ти зламала мого воза, ти розтрощила мої крила, ти зруйнувала мені життя. Зглянься на мене, змилосердься!
Лісова фея вмостилася на столярному верстаті, така сама молода й зухвала, як першого разу, коли він побачив її на Карлстадському майдані.
— Бачу, що ти знаєш, хто я, — сказала вона.
— Я тебе знаю, я завше тебе знав, — відповів нещасний винахідник. — Ти геній. Але верни мені волю! Забери від мене свій дарунок! Забери чудесну силу! Нехай я буду звичайною людиною! Чого ти мене переслідуєш? Чого не даєш мені спокою?
— Нерозважний! — мовила лісова фея. — Я ніколи не бажала тобі зла. Я дала тобі великий дар, та можу забрати його, якщо він тобі непотрібний. Але ти будеш жалкувати.
— Ні, ні! — вигукнув Кевенгюлер. — Забери в мене чудесну силу!
— Спершу тобі треба знищити оце, — мовила вона й кинула йому під ноги вогняне колесо.
Кевенгюлер не завагався. Він ударив молотом по блискучому вогняному сонцю, зненависній відьомській штуці, що не могла дати користі тисячам інших людей. По майстерні посилались іскри, навколо Кевенгюлера затанцювало полум'я, і ось останній його винахід обернувся на уламки.
— Тепер я відбираю від тебе свій дарунок, — сказала лісова фея.
Коли вона, йдучи вже, спинилась на порозі і її осяяло полум'я пожежі, Кевенгюлер востаннє глянув на неї.
Лісова фея здалася йому ще прекраснішою, ніж досі, і обличчя її не було зле, тільки суворе й горде.
— Нерозважний! — ще раз мовила вона. — Хіба я коли забороняла тобі дозволяти іншим, щоб вони наслідували твої винаходи? Я тільки хотіла вберегти генія від ремісницької праці.
І вона пішла. Кевенгюлер кілька днів ходив, мов причинний. Тоді знову став такий, як був завжди.
Але в своєму шаленстві він спалив Екебю. Хоч ніхто з людей не потерпів від пожежі, кавалери дуже сумували, що гостинний дім, де вони зазнали стільки добра, згорів під час їхнього господарювання.
Розділ тридцять четвертий
ЯРМАРОК У БРУБЮ
Першої п'ятниці жовтня в Брубю починається восьмиденний ярмарок. Це велике осіннє свято. В кожній оселі ріжуть худобу й печуть хліб, нове зимове вбрання чекає, коли його вперше одягнуть, на столі цілий день не переводяться святкові страви — домашні тістечка і пиріжки з сиром, пайку горілки подвоєно, роботу відкладено. Це свято для всіх. Челядь і наймити забирають у господарів зароблені гроші й довго міркують, що їм купити на ярмарку. Люди з далеких сіл ідуть невеликими гуртами з клунками за плечима й палицями в руках. Багато хто веде на ярмарок худобу. Вперті бички й кози зненацька стають посеред дороги, розкарячують ноги, справляючи багато клопоту своїм господарям і не менше втіхи тим, що їх минають на підводах. Вільні покої в панських садибах повні дорогих гостей. Люди обмінюються новинами, розважають про ціни на худобу й господарське знаряддя. А діти міркують про те, що їм подарують і скільки грошей дадуть на ласощі.
Уже першого дня просторий ярмарковий майдан і пагорби Брубю кишать людьми. Міські купці спорудили ятки й виставили в них свій крам, а даларнянці й вестергетландці розіклали своє добро на довжелезних "прилавках" — рядах дощок, над якими лопотять білі полотнища. Тут є вдосталь канатних танцюристів, лірників, сліпих скрипалів, не бракує також ворожок, цукерників та шинкарів. За ятками розташувалися продавці всякого череп'яного й дерев'яного посуду. Городники й садівники попривозили цибулю, хрін, яблука й груші. Чималий шмат майдану заставлено червонястим мідяним посудом, лудженим, блискучим усередині.
З того, як іде торгівля на ярмарку, знати, що в Свартше, Бру, Леввіку та в інших округах над озером панує скрута. Біля яток і прилавків небагато покупців. Найбільше руху на торговиці, куди не одному селянинові довелось відвести корову чи теля, щоб сяк-так перезимувати самому. Там же йде жвава торгівля кіньми.
Весело на ярмарку в Брубю. Хто має гроші бодай на кілька чарок, той може підтримувати добрий гумор. Але радості додає не лише горілка. Мешканці відлюдних лісових садиб, опинившись на ярмарковому майдані, серед ненастанного крику, гамору, сміху, п'яніють з радощів, їх приголомшує людська метушня.
Звісно, хтось щось купує і продає, коли зібралося стільки людей, але все-таки не це найважливіше. Кожен найперше дбає про те, щоб запросити до свого воза родичів і приятелів, пригостити їх овечою ковбасою, печивом і горілкою, або вмовити дівчину прийняти в подарунок молитовник чи шовкову хустину, або ще накупити додому дітям гостинців.
Дома лишаються тільки ті, кому треба глядіти худобу, а всі інші йдуть на ярмарок.
Є тут і кавалери з Екебю, і мешканці Нюгорда, і гендлярі кіньми з Норвегії, і фінни з північних лісів, і бездомні цигани.
Часом те шумливе людське море починає скажено вирувати навколо якогось одного місця. Ніхто не знає, що там робиться всередині, аж поки кілька поліцаїв не проштовхаються крізь натовп і не припинять бійку або не поставлять на місце переверненого воза. А за хвилю такий самий вир постає коло якогось купця, що лається з язикатою дівчиною.
Аж ось перед полуднем спалахує велика бійка. Селянам набродить у голову, що вестергетландці міряють надто коротким ліктем, тому біля їхніх прилавків спершу зчиняється крик і лайка, а далі й бійка. Всі знають, що тому, хто день у день не бачить нічого, крім лиха й злиднів, кортить розважити серце й помститися, байдуже на кому. Отож, зачувши десь бійку, силаки й заводіяки збігаються на неї з усіх боків. Кавалери теж протовплюються до прилавків, щоб своїм способом навернути розбишак до згоди, а даларняиці поспішають на допомогу вестергетландцям.
Та більш усіх розпалений тією сваркою дужий Монс із Форша. Він п'яний і розлючений. Ось він звалює якогось вестергетландця й починає лупцювати його. Той кричить, земляки поспішають йому на поміч і силкуються відтягти дужого Монса від свого товариша. Тоді Монс скидає з прилавка додолу сувої краму, висмикує дошку на лікоть завширшки й на вісім ліктів завдовжки разом з прибитими до неї грубими поперечками й починає вимахувати нею, мов палицею.
Дужий Монс — страшний чоловік. То він колись висадив стіну у Філіпстадській в'язниці, він брав човна на плечі й виносив з озера. Можна собі уявити, який зчиняється переполох, коли він бере в руки важку дошку. Всі вестергетландці й решта людей тікають хто куди. Але дужий Монс біжить за ними й вимахує на всі боки дошкою. Йому вже однаково, де приятелі, а де вороги, аби тільки когось наздогнати і вдарити.
Нажахані люди кидаються врозтіч. Чоловіки й жінки зойкають і біжать куди очі бачать. Та як жінкам тікати, коли в багатьох із них на руках діти? Та ще заважають ятки, вози, воли й корови, що теж перелякалися людського крику.
В одному кутку між ятками застряв гурт жінок, і саме туди біжить велетень. Може, йому серед них привиджується якийсь вестергетландець? Він замахується дошкою. Бліді, тремтячі жінки збиваються докупи, чекаючи смертельного удару.
Та коли дошка, свиснувши, опускається на них, її силу послаблюють простягнені руки якогось чоловіка. Тільки він один не зіщулився, він один здобувся на подвиг, добровільно взяв на себе удар, щоб урятувати тих, що стояли навколо. Жінкам та дітям не заподіяно шкоди. Той чоловік послаблює силу удару, але сам лежить тепер зомлілий на землі.
Дужий Монс більше не скаженіє з своєю дошкою. Його паралізує чоловіків погляд ту мить, коли він опускає йому на голову дошку. Не опираючись, Монс дає себе зв'язати, і його ведуть геть.
Вмент по ярмарку шириться чутка, що дужим Монс убив капітана Ленарта. Всі довідуються, що заступник людський загинув, рятуючи жінок і беззахисних дітей.
Над широким майданом, де тільки-но шалено вирувало життя, западає тиша. Припиняється торгівля, біжи, взаємне частування, канатний танцюрист дарма закликає глядачів.
Помер заступник людей, і вони в жалобі. Вони мовчки тиснуться до того місця, де його вбито. Він лежить непритомний, випроставшись на землі, ран не видно, тільки голова ніби трохи вдавлена.
Кілька чоловік обережно переносять його на дошку, що її кинув велетень. Їм здається, що капітан Ленарт ще живий.
— Куди його нести? — питають люди одне одного.
— Додому! — відповідає хтось із юрби грубим голосом.
Авжеж, люди добрі, несіть його додому! Беріть на плечі й несіть додому! Він був іграшка в божих руках, пір'їнка, гнана його подихом. Несіть тепер його додому!
Поранена його голова довго спочивала на твердій в'язничній лежанці, на в'язці соломи в клуні. Нехай же тепер спочине на підбитій м'якій подушці! Він невинно терпів ганьбу й муки, його прогнано від рідного порога. Він був безпритульний мандрівець, що блукав божими шляхами, де тільки їх знаходив, але завжди тужив за рідною домівкою, яку зачинив перед ним господь. Може, хоч тепер рідний дім прийме того, хто помер, рятуючи жінок і дітей?
Нині він вертається не як розбійник у колі пияків, що не годні втриматися на ногах, ні: його ведуть люди, охоплені щирим смутком. Ті люди, в чиїх хатах він ночував, кого він підтримував у недолі. Несіть його додому!
Так вони й роблять. Шестеро чоловіків беруть на плечі дошку з капітаном Ленартом і несуть з майдану. Скрізь, де вони йдуть, люди розступаються з дороги й замовкають. Чоловіки скидають шапки, а жінки схиляють голови, як у церкві, коли згадують ім'я господнє. Багато хто витирає заплакані очі, дехто починає оповідати, який то був чоловік — добрий, веселий, побожний, завжди готовий розрадити ближнього. Коли хтось із носіїв стомлюється, зразу підступає інший і мовчки підставляє під дошку своє плече.
Ось капітана Ленарта проносять повз те місце, де стоять кавалери.
Ходімо з ними й доглянемо, щоб його як слід занесли додому, — каже полковник Беренкройц і прилучається до походу, що простує в Гельєсетер. За ним рушає решта кавалерів.
Ярмарковий майдан порожніє: люди йдуть до Гельєсетера. Треба ж подивитися, як капітан прибуде додому.