Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв´язками, з капіталом,— ну що з того, що мені п´ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха! ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказано їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості,— як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручені, губки пухкенькі, ясночервоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; а матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одно слово, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. [...] А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж Мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно,— вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу і більше мені, каже, "нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!". Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум´янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах,— згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну... ну, слухайте... ну, поїдемо до моєї нареченої... тільки не зараз!
— Одно слово, у вас ця жахлива різниця Віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?
— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити.
— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім... втім, ви мали на це свої причини... я тепер уже розумію.
— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей,— зареготав Свидригайлов.— Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я з своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну.[...]
Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; в голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.
V
Раскольников пішов слідом за ним.
— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись,— я ж, здається, сказав...
— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.
— Що-о?
Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.
— З усіх ваших напівп´яних розповідей,— різко відказав Раскольников,— я рішуче прийшов до висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж-будь— коли зайняті ними. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці... Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто...
Раскольников навряд чи й сам міг визначити, чого йому саме тепер хотілося і в чому саме хотів він особисто переконатись.
— Он як! А хочете, я зараз поліцію покличу?
— Клич!
Вони знову постояли якийсь час один проти одного. Нарешті, обличчя Свидригайлова змінилося. Упевнившись, що Раскольников не злякався погрози, він набрав раптом скільки міг веселого і дружнього вигляду.
— От який! Я навмисно про вашу справу не заводив розмови з вами, хоч мене, зрозуміло, мучить цікавість. Справа фантастична. Відклав до іншого разу, та, далебі, ви здатні й мертвого роздражнити... Ну, ходімте, тільки наперед скажу: я тепер лише на хвилинку додому, щоб грошей узяти; потім замикаю квартиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну куди ж вам за мною?
— Я поки що на квартиру, та й то не до вас, а до Софії Семенівни, пробачення просити, що на похороні не був.
— Це як ви собі хочете, але ж Софії Семенівни дома немає. Вона всіх дітей одвела до однієї дами, до однієї знатної старенької дами, до моєї колишньої знайомої і розпорядниці в якихось там сирітських закладах. Я очарував цю даму, внісши їй гроші за всіх трьох пташат Катерини Іванівни, крім того, і на заклади пожертвував дещо; нарешті розповів їй історію Софії Семенівни, нічого не утаюючи. Ефект справило надзвичайний. От чому Софії Семенівні і призначено було прибути сьогодні ж, прямо в —ий готель, де тимчасово, наїздом з дачі, зупинилася моя пані.
— Байдуже, я все-таки зайду.
— Як хочете, тільки ж я вам не товариш; та мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я певен, ви через те на мене дивитесь підозріливо, що я сам був настільки делікатний і досі не турбував вас розпитами... ви розумієте? Вам здалося це незвичайним; готовий закластися, що так! Ну от і будь після того делікатним.
— І підслухуй під дверима!
— А, ви про це? — засміявся Свидригайлов,— а я б і справді здивувався, коли б, після всього, ви лишили це без зауваження. Ха-ха! Я хоч дещо й зрозумів з того, що ви тоді... там... накоїли і Софії Семенівни самі розповідали, але, одначе, що воно таке? Я, може, зовсім відстала людина і нічого вже розуміти не можу. Поясніть, заради Бога, голубчику! Просвітіть найновішими началами.
— Нічого ви не могли чути, брешете ви все! [...]
Було щось в Свидригайлові, що принаймні надавало йому хоч якоїсь оригінальності, коли не таємничості. Що ж стосувалося сестри, то Раскольников був все-таки переконаний, що Свидригайлов не дасть їй спокою. Та занадто вже тяжко й нестерпно ставало про все це думати і передумувати!
За звичкою своєю, він, лишившись на самоті, вже через якісь двадцять кроків поринув у задуму. Зійшовши на міст, він спинився коло перил і почав дивитись у воду. А тим часом за ним стояла Євдокія Романівна.
Він зустрівся з нею, входячи на міст, але пройшов мимо, не пізнавши її. Дунечка ще ніколи не бачила його таким на вулиці і була вражена до переляку. Вона спинилась і не знала: гукнути його чи ні? Раптом вона помітила Свидригайлова, який поспішно підходив з боку Сінної.
Але видно було, що він від когось ховається і наближається дуже обережно. Він не зійшов на міст, а спинився збоку, на тротуарі, стараючись з усіх сил, щоб Раскольников не помітив його. Дуню він уже давно побачив і став робити їй знаки, їй здалося, що знаками своїми він упрошував її не озиватися до брата і лишити його так, а кликав її до себе.
Дуня так і зробила. Вона потихеньку обминула брата і підійшла до Свидригайлова.
— Ходімте швидше,— прошептав їй Свидригайлов.— Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про нашу зустріч. Попереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко, в трактирі, де він розшукав мене сам, і я насилу від нього відкараскався. Він знає звідкись про мій до вас лист і щось підозріває. Вже ж, звичайно, не ви йому сказали? А коли не ви, то хто ж?
— От ми вже завернули за ріг,— перебила Дуня,— тепер брат нас не побачить. Заявляю вам, що я не піду з вами далі. Скажіть мені все тут; усе це можна сказати й на вулиці.
— По-перше, цього ніяк не можна сказати на вулиці; по-друге, ви повинні вислухати й Софію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи... Ну та, нарешті, якщо ви не погодитесь зайти до мене, то я відмовляюсь від будь-яких роз´яснень і зараз же йду геть. При цьому прошу вас не забувати, що дуже цікава таємниця вашого улюбленого братика перебуває цілком у моїх руках.
Дуня спинилась в нерішучості і пронизливим поглядом дивилася на Свидригайлова.
— Чого ви боїтесь! — зауважив той спокійно,— місто не село. І в селі шкоди наробили більше ви мені, ніж я вам, а тут...
— Софію Семенівну попереджено?
— Ні, я не казав їй жодного слова і навіть не зовсім певен, чи дома вона тепер. А втім, мабуть, дома. Вона сьогодні поховала свою родичку: не такий день, щоб по гостях ходити. До певного часу я нікому не хочу говорити про це і навіть шкодую почасти, що вам написав. Тут найменша необережність дорівнює вже доносові. Я живу отут, в оцьому будинку, от ми й підходимо. Оце двірник нашого будинку; двірник дуже добре мене знає; он він вітається; він бачить, що я йду з дамою, і вже, звичайно, встиг роздивитися ваше обличчя, а це вам стане у пригоді, якщо ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Вибачте, що я висловлююсь так грубо. Сам я наймаю у жильців. Софія Семенівна живе поряд, за стіною, теж у жильців. На всьому поверсі скрізь жильці. Чого ж ви боїтесь, мов та дитина? Чи вже я такий дуже страшний?
Обличчя Свидригайлова скривилося в поблажливу посмішку; але йому було вже не до сміху. Серце його колотилося, і дух спирало в грудях. Він навмисно говорив голосно, щоб приховати своє хвилювання, що дедалі зростало; але Дуня не встигла помітити цього особливого хвилювання; занадто вже роздратувало її зауваження про те, що вона боїться його, мов дитина, і що він для неї такий страшний.
— Хоч я й знаю, що ви людина...