Це напевне...
— На вашу думку, записку написано давно?
— Звісно.
— І пляшка допливла до острова Лінкольна після довгої мандрівки морем?
— Чому б і ні? — наполягав Пенкроф. — А втім, уже сутеніє, — додав він. — Гадаю, час припиняти пошуки.
— Повертаймося до бота, а завтра прийдемо до лісу знову, — запропонував журналіст.
На ту пору це було найрозумніше, і мандрівники попростували назад, як раптом Герберт показав на якусь споруду, що темніла поміж деревами, й вигукнув:
— Дивіться, хижка!
І всі троє кинулися до хатини. У сутінках ще можна було розгледіти, що вона зроблена з дощок і обтягнена грубою просмоленою парусиною. [295]
Пенкроф штовхнув прочинені двері й швидко зайшов до хижки.
Вона була порожня.
РОЗДІЛ XIV
Облік майна.— Ніч.— Кілька літер.— Подальші пошуки.— Рослими й тварини.— Герберт у великій небезпеці.— На борту судна. —Відплиття.— Негода.— Проблиск інстинкту.— Загублені в морі.— Вчасно запалений вогонь.
Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф мовчки стояли у темній хижці.
Пенкроф гучно покликав.
Ніякої відповіді.
Тоді моряк викресав вогонь і запалив гілочку. Вогник на мить освітив невеличку, здавалося, давно покинуту кимось кімнату. В її глибині стояла грубо складена піч із давно захололим попелом, поверх якого лежала в'язанка сухих дров. Пенкроф кинув на неї запалену гілочку, дерево спалахнуло і яскраво осяяло хижку.
Моряк та обидва його супутники побачили незастелене ліжко з вогкими, пожовклими простирадлами, на яких давно ніхто не спав, у кутку печі — два поіржавілі чайники і перекинуту каструлю; шафу з кількома запліснявілими одежинами моряка; на столі — цинковий столовий прибор і порослу цвіллю Біблію; в одному з кутків хижки валялося якесь начиння, лопата, мотика, кайло, дві мисливські рушниці, одна з яких була зламана; на полиці — непочате барильце з порохом, барильце із свинцевим дробом і кілька коробок із капсулами; все те вкрилося товстим шаром пилюки, що збиралася, можливо, протягом багатьох років.
— Нікого немає, — сказав журналіст.
— Нікого! — підтвердив Пенкроф.
— Тут давно ніхто не живе, — зауважив Герберт.
— Атож, дуже давно! — погодився журналіст.
— Знаєте, пане Спілете, — мовив Пенкроф, — а чом би нам не провести ніч у цій хижці, щоб не повертатися на бот?
— Слушно, Пенкрофе, — відповів Гедеон Спілет. — Сподіваюся, господар не образиться, коли, повернувшись, побачить, що ми зайняли його місце?
— На жаль, він не повернеться, — заперечив Пенкроф, сумно хитаючи головою. [296]
— Гадаєте, він покинув острів? — запитав журналіст.
— Якби він покинув острів, то взяв би з собою різне начиння і зброю, — відповів Пенкроф. — Ви знаєте, як ті, що зазнали корабельної аварії, дорожать такими речами. Ні! Ні! — переконано повторив моряк. — Він не покинув острова! А якщо припустити, що він сам зробив човна і на ньому подався в море, тоді він тим паче не покинув би тут таких конче потрібних речей. Ні, він на острові!
— Живий?.. — запитав Герберт.
— Живий або мертвий. Але якщо він помер, то сам себе, як мені здається, він не міг поховати, — відповів Пенкроф, — і ми, принаймні, знайдемо його останки!
Отож вирішили переночувати у покинутій хижці, де в одному з кутків лежало досить дров, аби натопити. Зачинивши двері і посідавши на лавку, Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт задумано, майже не розмовляючи, чекали, що буде далі. Жадібно прислухаючись до кожного звуку надворі, вони перебували в такому стані, що, хоча хижку було давно покинуто, їх нітрохи не здивувало б, якби раптом відчинилися двері й до неї зайшов чоловік; їхні долоні були готові щиро потиснути руки того незнайомця, котрий зазнав корабельної катастрофи; того невідомого друга, котрого так нетерпляче чекали всі троє приятелів!
Та не почулося ніяких кроків, двері не відчинялися; так минали години й години...
Якою довгою видалася та ніч морякові та обом його приятелям! Лише Герберт заснув години на дві, адже у його віці сон — доконечна потреба. Усім трьом мандрівникам не терпілося якнайшвидше повести далі дослідження острова і обнишпорити найпотаємніші його закутки! Пенкрофові здогади були цілком справедливі: оскільки у покинутій хижці зосталися господарське начиння і зброя, не виникало майже ніяких сумнівів, що їхній власник загинув. Отож вони мусили принаймні знайти його рештки і поховати їх за християнським звичаєм.
Нарешті розвиднілося. Пенкроф зі своїми друзями відразу ж заходився оглядати покинуте житло.
Воно справді було збудоване в дуже затишному місці, на схилі невеликого пагорба, під чудовими камедними деревами. Перед вікнами хтось прорубав широку просіку, завдяки якій видно було аж берег моря. Невелика галявина, обнесена напіврозваленою огорожею, вела до берега річечки, ліворуч якого виднілося її гирло.
Саму хижку було збито з дощок, вочевидь знятих з обшивки або палуби корабля. Отож, напевне, якесь судно, зазнавши [297] аварії, було викинуте на острів, а з усього екіпажу врятувалася щонайменше одна людина, котра, маючи необхідне знаряддя, спорудила з корабельних уламків цю хижку.
Ці здогади стали ще більш імовірними, коли Гедеон Спілет, обійшовши хижку, виявив на одній із дощок, мабуть, знятій із фальшборту розбитого судна, напівстертий напис:
"БР ТАН Я"
— "Британія"! — крикнув Пенкроф, коли його покликав Гедеон Спілет. — Так називається дуже багато суден, і я не можу сказати, американське воно чи англійське!
— Це, Пенкрофе, не має значення, — сказав Гедеон Спілет.
— Це справді не має значення, — погодився моряк, — і якщо вижив хоч хто-небудь з екіпажу корабля, ми дізнаємось, якій країні він належав! Та, перш ніж вести далі пошуки, не завадило б глянути на "Бонадвентура".
У Пенкрофа несподівано з'явилася тривога за їхній бот. "А що, коли на острові є люди і вони захопили судно?.." — подумав він.
Проте за мить моряк тільки стенув плечима через неймовірність свого припущення.
Та хай там як, Пенкроф не проти був би пообідати на борту бота. Уже прокладений до нього шлях ледве сягав однієї милі, й колоністи рушили в дорогу, вдивляючись поміж дерев та кущів, у гущі яких від них тікали сотні кіз і свиней.
Через двадцять хвилин Пенкроф і. його друзі знову побачили східний берег острова й "Бонадвентура", що стояв на якорі.
Пенкроф не зміг стримати полегшеного зітхання. Як-не-як, бот був його дитям, а батьки мають право турбуватися про дітей навіть тоді, коли для цього немає підстав.
Колоністи піднялися на борт свого суденця і добре пообідали, враховуючи те, що вечеряти їм доведеться аж уночі; поївши, вони знову вирушили на ретельні пошуки.
Найприйнятнішим залишалося припущення: після корабельної аварії вціліла тільки одна людина, та й та вже померла. Отож немає нічого дивного, що Пенкроф і його супутники шукали радше рештки небіжчика, ніж людські сліди. Але всі їхні пошуки були марні, хоч вони півдня нишпорили між деревами, які густо росли на всьому острівці. Напрошувався висновок: якщо житель острова помер, [298] якийсь хижак пожер його останки до кісточок, не зоставивши й сліду.
— Завтра на світанку вирушаємо додому, — сказав Пенкроф своїм супутникам, коли вони о другій пополудні лягли трохи спочити в холодку під деревом.
— Гадаю, — додав Герберт, — нам не гріх забрати зброю і все начиння з хижки?
— І я такої думки, —відповів Гедеон Спілет. — Вони поповнять припаси зброї й реманенту в Гранітному палаці. Якщо не помиляюся, тут неабиякі припаси пороху і дробу.
— Атож, — погодився Пенкроф. — Не забудьмо тільки піймати одну-дві пари свиней — на острові Лінкольна таких немає...
— І зібрати насіння, — докинув Герберт. — Тоді ми матимемо овочі Старого й Нового Світу.
— Можливо, — зауважив журналіст, — варто затриматись на один день на острові Табор, аби набрати всього необхідного?
— Ні, пане Спілете, — відповів Пенкроф. — Я проситиму вас вирушити в дорогу не пізніше ніж завтра вдосвіта. Здається, вітер потроху повертає на західний. Не вадило б нам і назад пливти з ходовим вітром.
— Якщо так, то не марнуймо часу! — сказав, підводячись, Герберт.
— Не марнуймо, — відповів Пенкроф. — Зберіть, Гер-верте, насіння — ви в ньому тямите більше, ніж ми. А ми із Спілетом підемо ловити свиней; сподіваюся, нам і без Топа пощастить піймати кілька штук!
І Герберт пішов стежкою, що мала привести до колишнього городу, а моряк і Гедеон Спілет заглибилися в ліс.
Вони зустріли безліч свиней, однак, ледве забачивши мисливців, прудкі тварини враз тікали, не виявляючи найменшого бажання підпускати їх до себе. Та після півгодинної гонитви їм пощастило спіймати пару свиней, що забилися в густі чагарники, і раптом за кількасот кроків на півдні острова почулися відчайдушні крики. До них приєднувалося жаске ричання, що зовсім не скидалося на людський голос.
Гедеон Спілет і Пенкроф, почувши крики, підвелися, і свині, скориставшись цим, випорснули у них із рук саме тієї хвилини, коли моряк ладнав мотузки, щоб їх зв'язати.
— Ніби Гербертів голос!.. — мовив журналіст.
— Біжімо! — крикнув Пенкроф.
Гедеон Спілет і моряк щодуху кинулись туди, звідки лунали крики. [299]
Квапилися друзі неспроста — за поворотом стежки, біля галявини, вони побачили Герберта, поваленого на землю якимось звіром, напевне, велетенською мавпою, пю збиралася прикінчити його.
Кинутись на чудовисько, звалити його на землю, заламавши за спину лапи, й звільнити Герберта — все це було справою миті для Пенкрофа і Гедеона Спілета. Моряк мав геркулесову силу, та й журналіст був міцним чоловіком, отож, попри шалений опір потвори, її швидко зв'язали так, що вона не могла й ворухнутися.
— У тебе, Герберте, ніде не болить? — запитав Гедеон Спілет.
— Ні, ніде!
— О, не дай Боже, ця мавпа роздерла б його!.. — вигукнув Пенкроф.
— Але то не мавпа! — заперечив Герберт. Почувши це, моряк і журналіст придивилися до дивного
створіння, зв'язаного на землі.
Справді, то була не мавпа, а людина, чоловік! Але який чоловік! Дикун у найстрашнішому значенні цього слова. Тим більше страшний, що він до краю озвірів!
Розкошланий чуб на голові, неохайна, аж до пояса борода, майже голе тіло, прикрите лише на стегнах шматком тканини, здичавілі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, темна, як в індіанця, шкіра, затверділі, немов рогові, ступні ніг — такою була істота, котру вони мусили, незважаючи ні на що, називати людиною! Вони мали право замислитись: збереглася ще в цьому тілі душа чи в ньому зосталися тільки грубі тваринні інстинкти?
— Ви впевнені, що це' людина або що він був людиною? — звернувся Пенкроф до журналіста.
— На жаль, у цьому немає сумніву, —— відповів той.
— То це той, що зазнав корабельної катастрофи? — запитав Герберт.
— Так, — відказав Гедеон Спілет.