Він не міг змиритися з думкою (її поширював Фламмаріон), що земля з часом охолоне і на крижаній кулі, яка кружляє в мертвому Всесвіті, носитимуться його книжки, засипані снігом. Не вірячи в безсмертя душі, він не бажав відмовитись від безсмертя літературного. І мріяв не про якісь чотири тисячі років — вони добрі для Гомера — і не про двісті віків, які дещо заспокоїли 6 Ібсена,— чи варто за таку нікчемну ціну зрікатися радощів життя? Куди краще пити, любити й байдикувати, ніж отруювати свої дні невтомною працею.
Гонкур не сказав щодо цього останнього слова. Останнє слово було мовлене за кілька століть до Гонкура — італійськими гуманістами XV століття. Вони вміли страждати, подібно чоловікам, які ревнують дружин до минулого. "Людина,— казав один з них,— намагається зберегтися в людській пам'яті навіки. Вона страждає через те, що не може прославитись і в минулому, і в усіх країнах, і серед звірів..." Це не смішно, це глибоко людське: людина повинна вірити, що створює щось нетлінне.
У дні загального захоплення приєднанням Індії до Британської імперії Карлейль звернувся до своїх співвітчизників із запитанням: "Англійці, від чого б ви відмовились: від Індії чи від Шекспіра? Я знаю, що державні мужі дадуть відповідь своєю мовою, а ми нашою відповідаємо: ми не можемо обійтися без, Шекспіра. Рано чи пізно Індія вийде з імперії, але Шекспір існуватиме завжди, він лишиться вічно". У Англії тепер немає індійської колонії. Виходить, голос Карлейля був голосом вищого розуму в оцінці двох явищ, розуму, недоступного "державним мужам". Царство Шекспіра не тільки продовжує існувати, але й розширює свої межі. Воно охопило ті країни, про які не смів би мріяти найзухваліший імперіаліст.
Було багато подібних до, Шекспіра вождів, королів, завойовників. Гомер був єдиний, хто володів підданими в усіх незалежних малих грецьких державах, що ворогували між собою, він був королем усієї Еллади, і нікому, крім нього, не вдалось об'єднати його вітчизну. Данте своєю творчістю і мовою об'єднав Італію за шістсот років до її політичного возз'єднання. Великі польські романтики Міцкевич, Словацький, Красінський створили Польщу, якої не було на карті. Слова письменників зв'язували між собою роди й племена, визволяли народи, боролися за справедливість, розбивали кайдани. Байрон надихав грецьке повстання. Реформа здичавілих шкільних систем, поліпшення побуту фабричних робітників і швачок, відміна рабства були справою Діккенса, Елізабет Браунінг і Гаррієт Бічер-Стоу. Руссо підготував французьку революцію. З допомогою своїх великих письменників російський народ ішов до свободи. Філософія й етика в історії про Савітрі чи про Налє і Дамаянті, так само, як і в "Махабхараті", ввійшли в тканину індійської душі. Мудрість Конфуція, виражена в його максимах з усією досконалістю письменницьких засобів, 2500 років формувала звичаї, моральність, житейську мудрість китайців.
Слово — сила. Увічнене в письмі, воно владарює над думкою і мрією людей, і межі цієї влади неможливо виміряти й уявити. Слово панує над часом і простором. Але, лише потрапивши в тенета літер, думка живе і діє. Все інше розвіює вітер. Прогрес у розвитку людської думки, досягнення розуму людини народилися з цих тендітних літер-стеблинок, які сходять на аркуші паперу. В жилах культури пульсують чорнильні крапельки. Кепський той письменник, який про це не пам'ятає, кепський письменник, якщо він тривалість життя свого творіння вимірює миттєвістю, кепський, коли думає, що кожна хвилина не накладає на нього тих же обов'язків і тієї ж відповідальності, що й століття. Хто не працює над своїм творінням, бачачи його "аеre perennius" ("більш вічним, ніж бронза"), хто сам себе роззброює переконанням у нікчемності створюваного, не повинен брати перо в руки, бо ж тоді він сіє бур'ян.