Але вона була певна, що її гнів не охолоне ніколи.
А втім, дуже скоро вона зрозуміла, що її незламна рішучість стала наслідком не так відрази, як туги за своїм минулим. Після весільної подорожі вона ще кілька разів бувала в Європі, долаючи страх, який вселяли їй десять днів у відкритому океані, і ніколи не шкодувала часу на ці мандрівки, щоб відчути себе щасливою. Вона пізнала світ, навчилась інакше жити й думати, але ніколи не навідувалася більше в Сан-Хуан-де-ла-Сьєнагу після того невдалого польоту на повітряній кулі. Повернення в провінцію до кузини Ільдебранди здавалося їй чимось на зразок покути — так пізно вона зібралася поїхати туди. І свій намір вона, власне, мало пов'язувала з катастрофою, що відбулася в її подружньому житті, — він виник у неї набагато раніше. Отож надія оживити в собі почуття, які дали їй стільки радості, коли вона була юна, неабияк утішала Ферміну Дасу в її нещасті.
Коли вона зійшла разом з хрещеницею з пароплава на пристані в Сан-Хуан-де-ла-Сьєназі, то, зібрала всю притаманну їй силу духу і впізнала своє рідне місто, хоча в її уяві воно збереглося зовсім іншим. Військовий комендант фортеці, який також виконував цивільні обов'язки мера і якому відрекомендували Ферміну Дасу, пообіцяв узяти її в свій службовий вагон у поїзді, що мав довезти гостю до Сан-Педро-Алехандріно, куди вона захотіла поїхати, аби пересвідчитися, чи правда, що ліжко, в якому помер Визволитель, було не більше за дитяче. Після розмови з комендантом Ферміна Даса пішла оглядати своє рідне велике селище, занурене в мляву дрімоту другої години пополудні. Вона знову побачила вулиці, більше схожі на смуги заболоченого пляжу, де то там, то там виднілися вкриті зеленою пліснявою калюжі, знову милувалася особняками португальців із вирізьбленими над ганком гербами та бронзовими жалюзі на вікнах, де в напівтемних вітальнях невблаганно звучали ті самі сумні вправи на фортепіано і так само збивалися, граючи їх, дівчатка, як і ті дітлахи з багатих родин, що їх колись навчала мати Ферміни Даси, коли тільки-но вийшла заміж. Знову побачила вона пустельний майдан, де на розжареному, просякнутому селітрою грунті не росло жодного дерева, побачила низку екіпажів, схожих на чорні катафалки, запряжених кіньми, які спали навстоячки, побачила жовтий поїзд із Сан-Педро-Алехандріно, а за рогом великої церкви — ще більший будинок, найгарніший з усіх, із довгим, схожим на вузький коридор під'їздом під арочним склепінням і монастирською брамою; в тому будинку було вікно спальні, в якій згодом народився Альваро — через багато-багато років, поза межами її свідомої пам'яті. Вона згадала тітку Есколастіху, яку досі шукала, уже втративши всяку надію знайти її чи то на землі, чи то на небі, і, думаючи про неї, раптом усвідомила, що думає і про Флорентіно Арісу, який сидить під мигдалевими деревами в парку у своєму костюмчику вбогого літератора, тримаючи в руках книжечку з віршами, — а таке з нею траплялося дуже рідко, навіть коли в її пам'яті зринали невеселі роки шкільного навчання. Вона так і не змогла впізнати будинок, у якому колись жила, хоча довго ходила біля того місця, де, як їй здавалося, він стояв, бо побачила там лише свинарню, а відразу за рогом починалася вулиця, де були самі борделі й біля кожних дверей сиділи на ганку повії родом з усього світу, відбуваючи пообідню сієсту і чекаючи листоношу. Ні, це було не її рідне місто.
Вже на початку своєї прогулянки Ферміна Даса затулилася мантильєю, і не тому, що боялася бути впізнаною, — адже ніхто її тут не знав, — вона уникала дивитися на роздуті трупи мерців, що лежали, розкладаючись на сонці, повсюди, від залізничної станції до кладовища. Військовий комендант — і він же таки щось ніби мер — пояснив їй: "У нас тут холера". Вона й сама це зрозуміла, бо на губах у обпалених жарким сонцем трупів біліла піна, але не помітила жодної дірочки від кулі в потилиці — отже, тут цих бідолах не пристрелювали з почуття милосердя, як то було за часів їхньої подорожі на повітряній кулі.
— Це справді так, — сказав їй тоді урядовець. — Бог теж удосконалює свої методи.
Відстань від Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги до старовинної цукроварні в Сан-Педро-Алехандріно не перевищувала дев'яти ліг, але жовтий поїзд запізнився на цілий день, бо машиніст був приятелем своїх постійних пасажирів, і, вони раз у раз просили його зупинити поїзд, щоб розім'яти ноги на майданчиках для гри в гольф, які належали банановій компанії, і чоловіки купалися голяка в прозорих річках із крижаною водою, які струменіли з гір, а зголоднівши, бігали доїти корів, що паслися на навколишніх луках. Ферміна Даса вийшла з поїзда в препоганому гуморі й без особливого захвату помилувалася легендарними тамариндами, де вмирущий Визволитель підвішував свій гамак, і переконалася, що їй таки правду казали і ліжко, в якому він помер, було замале не лише для такого славетного героя, а й для семимісячного немовляти. Проте інший екскурсант, який, здавалося, знав усе, сказав, що ліжко — то фальшива реліквія, бо насправді Батько Вітчизни впав і помер, лежачи долі, всіма забутий. Вкрай пригнічена всім, що чула й бачила, відколи виїхала з дому, Ферміна Даса вирушила в дальшу подорож, уже не можучи втішатися спогадами про ту свою давню мандрівку, хоча спершу тільки про це й мріяла, і навіть намагалась обминати селища, пов'язані з її ностальгічними переживаннями. В такий спосіб вона й сама вбереглася від розчарування і вберегла тих, хто ще зміг би її впізнати. З путівців, якими обминала села, вона чула музику акордеонів, чула крики вболівальників на півнячих боях, чула залпи пострілів, що могли свідчити і про справжню війну, і про буйну гулянку, а коли не мала іншої ради, як проїхати через село, то затуляла обличчя мантильєю, щоб уявляти те село таким, яким воно було колись.
Отак вона подорожувала, уникаючи зустрічатися віч-на-віч зі своїм минулим, аж поки одного вечора дісталася до маєтку кузини Ільдебранди, і коли побачила її в дверях, то мало не зомліла: їй здалося, ніби вона раптом побачила себе саму в дзеркалі істини. Ільдебранда була гладка, немічна й обтяжена купою бешкетних дітлахів, народжених не від чоловіка, якого вона й досі любила безнадійною любов'ю, а від підтоптаного військовика, що вже давно пішов у відставку й шалено кохав дружину. Але всередині свого занепалого тіла Ільдебранда залишалася тією самою. Ферміна Даса позбулася першого прикрого враження після того, як відпочила кілька днів на лоні природи й наговорилася з кузиною про любе минуле, але з маєтку вона вибиралася тільки в неділю, коли йшла до меси з онуками своїх давніх норовистих спільниць; до збудованої в глибині долини церкви з'їжджалися також баришники верхи на чудових конях і прегарні, чепуристо вбрані дівчата — вони співали хором, стоячи на запряжених волами возах. Вона відвідала тільки село Флорес-де-Марія, де не була під час своєї давньої подорожі, бо вважала тоді, що там нічого їй не сподобається, та коли тепер туди поїхала, то була в захваті. На її біду — чи на біду села — сталося так, що згодом вона пригадувала його не таким, яким воно було насправді, а таким, яким уявляла його собі, перш ніж туди поїхала.
Доктор Хувенал Урбіно вирішив приїхати по неї, після того як дістав відомості від єпископа Ріоачі. Він дійшов висновку, що дружина затримується в гостях не тому, що не хоче повернутись, а тому, що не знає, як подолати гордість. Отож він з'явився без попередження, спершу обмінявшись кількома листами з Ільдебрандою, з яких ясно зрозумів, що дружину розібрала туга за домівкою і ні про що інше вона вже не думає. Ферміна Даса була на кухні, де готувала фаршировані баклажани, коли, об одинадцятій ранку, знадвору долинули крики наймитів, іржання коней, постріли в повітря, а потім у сінях пролунали тверді кроки й почувся голос її чоловіка:
— Ліпше самому вчасно з'явитися, ніж чекати запросин.
Ферміна Даса мало не вмерла з радощів. Ще не отямившись від несподіванки, сяк-так змила руки, шепочучи: "Дякую тобі, Господи, дякую за твою добрість", — і подумала, що досі не помилася через клятущі баклажани, які Ільдебранда попросила її приготувати, не сказавши, кого чекає на сніданок, подумала також, що вона стара й негарна, а шкіра в неї геть облущилася на сонці, і він пожалкує, що приїхав, коли побачить її в такому жалюгідному стані, нехай воно все буде прокляте! Але витерла, як змогла, руки фартухом, поправила, як змогла, зачіску й одяг, покликала на поміч усю гордість, з якою мати народила її на світ, щоб погамувати шалене биття серця, і вийшла назустріч чоловікові своєю граційною ходою дикої кози, з високо піднесеною головою, з ясним поглядом, з войовничо роздутими ніздрями, дякуючи долі за те, що принесла їй величезну полегкість і вона зможе тепер вернутися додому, хоча все буде, звичайно, не так легко, як він сподівається; звичайно, вона з ним поїде, але сповнена рішучості відплатити йому мовчанкою за гіркі страждання, які навіки забрали в неї радість.
Життя…
Минуло вже майже два роки по зникненні Ферміни Даси, коли сталася одна з тих неможливих випадковостей, що їх Трансіто Аріса сприймала, як жартівливі витівки Господа Бога. Флорентіно Аріса не був надто вражений винайденням такого чуда, як кінематограф, але Леоні Кассіані не завдало особливих труднощів повести його на прем'єру "Кабірії", що завдячувала свою славу діалогам, які написав поет Габріель д'Аннунціо. Велике патіо дона Галілео Даконте, де глядачі часто більше втішалися сяйвом зірок над головою, аніж німими любовними пригодами на екрані, в ту ніч заповнила обрана публіка. Леона Кассіані стежила за всіма перипетіями фільму з напруженою увагою. Флорентіно Аріса, навпаки, куняв — тяжка драма на екрані діяла на нього, як снотворне. І раптом, наче вгадавши його думки, жіночий голос вигукнув у нього за спиною:
— О Господи, та воно ж нудне, як болячка!
Більше та жінка не озвалася, мабуть, збентежена відлунням свого голосу в темряві, бо тоді в наших краях ще не увійшло в звичай супроводжувати дію німого фільму акомпанементом на фортепіано, і в сутіні, що огортала партер, чулося лише потріскування проектора, схоже на шелестіння дощу. Флорентіно Аріса майже ніколи не звертався думками до Бога, хіба тільки за найтяжчих обставин життя, але цього разу він воздав Господові хвалу від щирого серця.