Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов'язки щодо надпоручника Лукаша зовсім саботував.
— Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинелю цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.
Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж опам'ятався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і він відповів:
— Це, насмілюсь доповісти, для вас, пане обер-лейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а потім, мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він така свиня.
Надпоручник Лукаш допитливо поглянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому провадив:
— Він справді свиня, пане обер-лейтенанте. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година, і оскільки я відбув кару, то зобов'язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, щоб я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане обер-лейтенанте, ніякого сорому. — Швейк скривив мученицьку міну: — Нібито я вас, пане обер-лейтенанте, коли-небудь осоромив.
Надпоручник Лукаш зітхнув.
— Сорому, — вів далі Швейк, — я вам ще ніколи не робив, а як щось і траплялося, то це був лише випадок, тільки перст божий, як колись говорив старий Ванічек з Пельгржимова, коли його тридцять шостий раз саджали в тюрму. Я ніколи нічого не робив навмисне, я завжди хотів усе зробити якнайкраще, і я зовсім не винен, коли ми обидва мали з цього зиску, як кіт наплакав, тільки самі муки та горе.
— Ви тільки не плачте, Швейку, — лагідно сказав надпоручник Лукаш, коли вони підходили до штабного вагона. — Я все влаштую, щоб ви знову були зі мною.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не плачу, в мене тільки серце крається, що ми обидва зовсім не винні, а тим часом найнещасливіші люди і в цій армії, і на світі. І подумати, яка-то в мене проклятуща доля, що, відколи себе пам'ятаю, я все так беру собі до серця.
— Заспокойтеся, Швейку.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, якби не було тієї субординації, то я б сказав, що ні в якому разі не можу заспокоїтись, але якщо так, то я мушу
сказати, згідно з вашим наказом, я вже цілком спокійний.
— То й лізьте, Швейку, до вагона.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, вже лізу.
* * *
Над військовим табором у Мості стояла нічна тиша. В солдатських бараках люди тряслися від холоду, а в офіцерських — відчинялися вікна, бо було занадто напалено.
Біля окремих об'єктів було чути кроки патруля, який весь час ходив, щоб не заснути.
Внизу, над річкою, сяяла вогнями цісарсько-королівська фабрика м'ясних консервів, де вдень і вночі переробляли різні відходи. До військового табору вітер доносив задушливий сморід гнилого сухожилля, копит і кісток, з яких варили супові консерви.
З одинокого павільйону, де в мирні часи фотографували солдатів, чиї молоді роки минали на полігоні, внизу, в долині над Літавою, було видно червоні ліхтарі публічного дому "Кукурудзяний качан". Його на великих маневрах біля Шопроня в 1908 році вшанував своїми відвідинами ерцгерцоґ Стефан, і тепер там щодня сходилося офіцерське товариство.
Це був найкращий публічний дім, куди не мали права ходити ні прості вояки, ні однорічники-добровольці. Для них існував "Рожевий дім", зелені вогні якого також було видно зі спорожнілого фотоательє.
Таке ж розмежування було введене пізніше на фронті, коли монархія вже нічим іншим не могла допомогти своєму військові, як тільки пересувними борделями, так званими "пуфами" при штабах бригад.
Отже, існували: K. K. Offizierspuff, K. K. Unteroffizierspuff i K. K.
Mannschaftspuff 1.
Міст-на-Літаві сяяв так само, як на другому боці за мостом зоріла Кіраль-Гіда, Ціслейтанія і Транслейтанія. В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кафе і ресторанів, там співали й пили. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх дружин та дорослих дочок, і увесь Міст-на-Літаві, "Bruck an der Leite" 2, і Кіраль-Гіда — це було не що інше, як один суцільний великий бордель.
1 Цісарсько-королівський офіцерський пуф, цісарсько-королівський старшинський пуф, цісарсько-королівський пуф для рядових (нім.).
2 Брук-на-Лейті (нім.).
В одному з офіцерських бараків у таборі Швейк уночі чекав на свого надпоручника Лукаша. Той пішов увечері до міста й ще досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього на столі примостився денщик майора Венцеля.
Майор знову повернувся до полку, після того як під час операцій на Дрині в Сербії довів свою цілковиту нездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати й знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником кіральгідського полігону.
Крім того, він мав якісь господарські обов'язки у військовому таборі. Офіцери говорили поміж собою, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.
Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.
Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий солдатик, сидів на столі, колисав чорта ногами і лаявся:
— Дивуюся цьому моєму старому лобуреві — не йде й не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався лишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього, — там у нас вина досхочу.
— Він, кажуть, краде, — кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи сигаретою свого надпоручника, бо той заборонив йому пахкати в кімнаті люлькою. — Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?
— Куди мені накаже, туди я й іду, — тоненьким голоском проказав Мікулашек. — Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.
— А коли б він тобі наказав пограбувати полкову касу, то ти б і це зробив? Ти хоробрий, як за плотом, а насправді тремтиш перед ним, як осика.
Мікулашек закліпав очицями;
— Тут я б іще подумав.
— А тобі й думати нема чого, жовтодзьобий шмаркачу, — розкричався на нього Швейк, але раптом замовк.
Відчинилися двері, і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму настрої, бо надів кашкета задом наперед.
Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі столу, і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові кашкета.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все в порядку, — відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами, Швейк, причому з рота в нього стирчала сигарета.
Проте надпоручник Лукаш і оком не повів у той бік, а попрямував до Мікулашека.
Той прикипів до столу і з вибалушеними очима стежив за кожним рухом надпоручника, і далі віддаючи йому честь,
Надпоручник Лукаш підійшов до нього не дуже певним кроком і відрекомендувався:
— Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?
Мікулашек мовчав, немов йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:
— Швейку, принесіть мені з чемодана револьвер.
Поки Швейк порпався в чемодані, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину і усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався колін надпоручника.
— Чуєте, чоловіче, як вас звуть? — вигукнув угору до Мікулашека надпоручник.
Але той як води в рот набрав. Як пізніше розповідав, з ним, коли несподівано зайшов надпоручник, сталося щось ніби параліч. Хотів зіскочити — і не міг, хотів відповісти — не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — озвався Швейк, — револьвер не заряджений.
— Так зарядіть, Швейку!
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, в нас нема набоїв, та й кулею буде дуже важко збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане обер-лейтенанте, цей Мікулашек денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Вів взагалі соромиться говорити, одне слово, це таке, як я кажу, жовтодзьобе горобеня. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, біда нещасна, блукає від денщика до денщика по всьому бараку. Аби ж хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого не зробило.
Швейк плюнув; у його голосі й у тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна зневага до боягузтва денщика майора Венцеля і до його невійськової поведінки.
— Дозвольте, — вів далі Швейк, — я його понюхаю.
Швейк стяг зі столу Мікулашека, який далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на підлогу і обнюхав його штани.
— Ще ні, — заявив, — але вже почалося. Може, його викинути?
— Викиньте його, Швейку.
Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, зачинив за собою двері й сказав йому:
— Щоб ти знав, йолопе, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш — і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій обер-лейтенант п'яний — біда. Тільки я один умію його вкоськати — більше ніхто.
— Я... Я...
— Смердючка ти, — презирливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі й чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.
— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви нарешті повернулись. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так подурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залишіть для себе оте ваше "насмілюсь доповісти". Заткніть пельку і уважно слухайте.
Ви знаєте, де в Кіраль-Гіді Шопронська вулиця? Облиште, ради бога, це ваше "насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я не знаю". Не знаєте, то скажіть:
не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: "Шопронська вулиця, номер шістнадцять". У цьому домі є крамниця залізного товару. Ви знаєте, що це таке?
Чорт забери, не говоріть "насмілюсь доповісти". Скажіть — знаю або не знаю.
Отже, знаєте, що таке воно насправді крамниця залізних товарів? Знаєте? Добре!
Ця крамниця — власність якогось мадяра Каконі. Знаєте, що таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є квартира, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить.