Із цього мало що вийшло, оскільки деякі арабські ватажки віддавали перевагу протекції сасанідів. Заохочений цим, сасанідський військовий підрозділ у супроводі морського загону висадився в Адені приблизно у 570 р. н.е. й рушив до Сани, щоби підтримати одного з арабських претендентів на владу. Після цього сасаніди встановили контроль над мореплавством до Червоного моря і з нього. Відповіддю на спробу усунути їх у 598 р. н.е. стала нова воєнна експедиція, результатом якої стала формальна анексія південної Аравії, що залишалася частиною Перської імперії аж до капітуляції сасанідської армії перед Візантією в Месопотамії у 628 р. н.е.
Суперництво між римсько-візантійським світом і світом сасанідів із середини ІІІ до початку VII ст., схоже, мало вплинуло на стан торгівлі зі сходом. У цей період сасанідська торгівля здебільшого йшла через Перську затоку, тоді як римська торгівля переважно використовувала маршрути Червоного моря. Поширення характерних амфор для зберігання, знайдених в індійських торгових центрах, вказує на те, що капітани кораблів, які курсували різними маршрутами, намагалися триматися подалі один від одного, надаючи перевагу різним портам-конкурентам. Після того, як наприкінці VI ст. перси захопили контроль над портами південної Аравії, важко помітити якісь суттєві зміни в торговельних схемах, хіба що активізувалася держава Аксум на африканському березі Червоного моря й, можливо, її все частіше використовували візантійські купці як шлях в обхід портів Ємену, контрольованих сасанідами, але ці процеси, хоча на них і натякають археологічні дані, важко оцінити кількісно. У будь-якому випадку, домінування сасанідів на півдні Аравії навряд чи мало на торгівлю негативний вплив.
Втручання двох великих держав у справи єменських арабів спричинило повстання місцевого населення у 620-х роках. Невдовзі повстанці об'єдналися під прапором ісламу. Цей наслідок, а також послаблення візантійців і сасанідів після тривалої війни на виснаження підготували ґрунт для приголомшливого наступу ісламу впродовж наступних трьох десятиліть.
Індський коридор і поширення буддизму
Долина Інду являла собою широкий коридор взаємодії, що з'єднував порт Барбарікум на Індійському океані з регіоном Гандхара в глибині континенту, зокрема, з його великими містами Пешавар і Таксила. Із цього північного регіону два зручні маршрути вели до Центральної Азії: один через Кабул та Гіндукуш до Бактрії, а інший через Каракорум до Таримського басейну. Гандхара була важливим перехрестям і, як наслідок, за кілька століть її населення стало етнічно неоднорідним. Приблизно до 230 р. н.е. регіоном правили кушани, але з приходом до влади династії Сасанідів вони втратили спочатку Бактрію, а потім і Гандхару, унаслідок чого місцева династія Гуптів протягом IV ст. захопила більшу частину північної Індії. Індо-сасанідське правління тривало до VII ст., але ситуацію ще більше ускладнило вторгнення кочовиків, ефталітів, наприкінці IV і у V ст. Наплив північних кочовиків призвів до династичних змін, і це лише посилило космополітичну природу населення. Двома стабілізуючими факторами, що аж до VII ст.створювали глибоке відчуття цілісності, були підтримання високих обсягів торгівлі та зростання ролі буддизму: обидва були тісно пов'язані між собою.
Буддизм виник у долині Гангу на основі вчення Сіддгартхи Ґаутами (пр. 563 – пр. 483 рр. до н.е.), який став відомим як Будда, або "Пробуджений", але ця віра залишалася лише місцевим феноменом, доки її послідовником і захисником приблизно у 260 р. до н.е. не став імператор Маур'їв Ашока. За його підтримки місіонери поширювали вчення на території всієї Індії та Шрі-Ланки, а також уздовж торговельних шляхів до Центральної Азії, де станом на І ст. до н.е. ця релігія міцно вкоренилася. Не пізніше І ст. н.е. буддизм через Таримський басейн потрапив до Китаю, а приблизно у 400 р. н.е. індійські мореплавці знайомили із ним мешканців Південно-Східної Азії. Розповсюдження буддизму йшло пліч-о-пліч зі стрімким розвитком торгівлі за часів кушанів у І ст. до н.е. та І – ІІ ст. н.е., і, як тільки він пускав коріння у далеих краях, подальше поширення йшло по інерції.
За браком буддійських рукописів, до І ст. до н.е. вчення доводилося передавати з вуст в уста, що створювало ситуацію, у якій легко виникали розбіжності в тлумаченні. Існували дві основні школи: Тхеравада ("Вчення старійшин") та Махаяна ("Велика колісниця"). Тхеравада суворо дотримувалася первісної релігійної доктрини. Життя сповнене страждань, які підживлюються бажаннями. Тому, щоби усунути страждання, треба було усунути бажання, і у такий спосіб досягти стану нірвани (небуття). Кожний здійснював свою персональну подорож, і тому звертатися по допомогу до надприродних сил не було потреби. Той, хто не досягає стану нірвани, має перевтілитися, і цикл бажань та страждань починається знову.
8.12 Буддизм, що виник у долині Гангу, поширювався вздовж торгових шляхів на північ до Центральної Азії і навколо пустелі Такла-Макан до Китаю, а також морем через Малаккську протоку до китайських портів на узбережжі. Цими шляхами пройшов китайський буддійський учений Фасянь, який на початку V ст. н.е. вирушив на пошуки буддійських текстів.
Будда і його послідовники мандрували, проповідували й жебрачили. Спочатку це працювало без великих проблем, але зі збільшенням кількості учнів – санґги (спільноти) – знаходити достатньо заможні громади, які могли б прогодувати цей натовп, стало важко. Вирішити проблему допомогло заохочення мирян, що були прибічниками вчення, ставати торговцями й наполегливо працювати, щоб отримувати прибутки, які можна було б спрямувати на забезпечення санґги. У такий спосіб торговці могли суттєво підвищити авторитет міських громад, у яких вони жили. Отже, буддизм і торгівля стали нерозривно пов'язані павутиною взаємозалежності, зумовленої тим, що чим більше громада могла жертвувати на підтримку санґги, тим більше її шанували й тим більше вона приваблювала торгівлю. Це вело до монументалізації релігії через зведення статуй Будди та ступ (споруд, що містили реліквії Будди), які краще приваблювали тих, хто відчував потребу вірити у те, що Будда був богом.
8.13 Вогняний Будда, знайдений поблизу Кабула, Афганістан. Фігура одягнена у вбрання елліністичного стилю, що відображає сильний грецький вплив, якого зазнав цей регіон в результаті завоювань Александра Македонського. II-III ст. н.е.
Буддизм у своєму чистому вигляді був суворою релігією, яка пропонувала лише подорож у небуття. Багатоетнічна армія торговців, що походили з різних культурних і релігійних середовищ, прагнула чогось простішого для розуміння і більш відчутної винагороди. Саме у відповідь на це розвинулася школа Махаяни: вона була більш ліберальною та еклектичною. Роблячи відповідні пожертви буддійським установам, віруючий міг "купити" собі подорож через море страждань у "великій колісниці" (махаяні) у супроводі сонму бодхісатв, надлюдських істот, які виконували роль посередників. Їх уявляли як людей, що досягли стану нірвани, але вирішили залишитися, щоб допомагати іншим. Це були люди з надприродними силами, яким можна було поклонятися і які могли дати притулок у своїх райських куточках тим, хто ще не досягнув нірвани. Можна здогадатися, що для багатьох віра у повторне народження у раю мала здаватися більш привабливою, ніж перспектива згасання власного "я".
Таку систему вірувань було нескладно зрозуміти торговцям, чиє життя проходило в накопиченні матеріальних благ: віддаючи якусь частку буддистам, вони могли купити собі зручне спасіння. Через це буддійські заклади почали багатіти. Будувалися великі постійні монастирі з вишуканими ступами, а колосальні статуї Будди стали звичайним видовищем. Пожертви золота й срібла, тканини, зокрема шовк, дорогоцінне каміння, пахощі – усе це накопичувалося в монастирях, створюючи атмосферу барвистої розкоші й добробуту, а також забезпечуючи прожиток майстрам-ремісникам, чия праця могла додавати цим спорудам ще більшої величі. Печери вздовж караванних шляхів, якими користувалися як мандрівні ченці, так і торговці, перетворилися на справжні монастирі, і багато з них були значно розширені, щоб надати житло зростаючим релігійним спільнотам. Збільшення кількості та розмірів монастирів вздовж караванних маршрутів гарантувало дедалі більшу безпеку для торговців, які тепер могли здійснювати свої подорожі, знаючи, що на їхньому шляху на них чекають гостинність і надійний притулок.
З II по VII ст. н.е., у період розквіту торговельних шляхів, буддійська інфраструктура ставала все більш розгалуженою і помітною. Одним із найкращих проявів цього був монастир Баміан у Гіндукуші в Афганістані, де всякий, хто наближався до нього, міг ще здалеку побачити дві величезні статуї, висічені в скелі десь у IV чи V ст., одна 37 м, а інша 55 м заввишки. Китайський мандрівник на початку VII ст. описав великого Будду як "виблискуючого золотистим коліром і прикрашеного коштовним камінням". Він служив вітальним знаком для паломників і мандрівників упродовж 1500 років, доки у 2001 році таліби не перетворили його на руїни. Ще п'ять колосальних статуй Будди розташовані на східному краю трансазійського шляху в китайській столиці Юньґан, що була створена під егідою сяньбі, монгольських кочовиків, які захопили північну частину Китаю у V ст. Баміанські і юньґанські Будди є переконливим нагадуванням не лише про велич буддизму, але й про те, що він став складовою частиною різних культур на величезній території.
8.14 Стародавній монастир у Дуньхуані, Ганьсу, Китай. Видовбані в скелі печери слугували буддійськими святилищами. Загалом печер налічувалося приблизно 400, багато з них були прикрашені фресками. Перша з печер з'явилася тут у IV ст. н.е., але місце залишалося буддійською святинею і центром паломництва впродовж 1000 років.
Тоді як торговці, що користувалися караванними шляхами, зазвичай здійснювали порівняно короткі подорожі, буддійські паломники часто проводили в дорозі набагато більше часу, особливо починаючи із середини ІІІ ст.