Однак у цілому острів Піткерн з точки зору археології бідний. Як щирі християни, потомки бунтарів зрівняли стіни храмів з землею, а маленькі статуетки порозбивали й повикидали в море, щоб очистити острів од чужих богів. З допомогою остров'ян Арне і Гонзало знайшли в неприступному урвищі печеру, де, очевидно, колись, вирубували червоні статуї. На долівці разом з кусками каміння валялися затупілі кам'яні сокири.
Чужоземці рідко відвідують цей острів. У вузькому незручному місці висадки завжди з гуркотом б'ються об скелі хвилі. Але недалеко пролягає морський шлях Нова Зеландія — Панама, і остров'яни випливають на човнах у море продавати дерев'яні фігурки летючих риб та черепах або ж маленькі моделі гордого парусного корабля своїх предків. Торгівля йде так успішно, що тепер на Піткерні зовсім не залишилося дерева міру, з якого остров'яни вирізують ці речі. Щоб віддячити жителям Піткерна, ми забрали всіх чоловіків острова та деяких жінок і вирушили на безлюдний острів Гендерсон. Наші шістдесят пасажирів зійшли на берег і за один день нарубали двадцять п'ять тонн дерева міру. Зарослий пальмами берег нагадував сцену битви морських розбійників. Мальовничо одягнені жителі острова Піткерн від старого до малого кидалися у вир з кривими стовбурами і направляли їх до човнів, що гойдались на хвилях. Навантажені вщерть човни везли дерево на судно. Ті, хто не звик до безперервного руху хвиль, які то покривали, то оголяли коралові рифи поблизу цього тропічного острова, могли подумати, що ось-ось трапиться лихо. Та чоловіки й жінки міцно чіплялись за риф і човен щоразу, коли море кидало в них піняву хвилю. Велетень, що сидів за стерновим веслом, могутнім голосом вміло керував діями дванадцяти гребців, і човен витримував натиск найбільших валів.
Наступного дня, коли ми розвантажили судно біля скель острова Піткерн, смаглявий Крістіан, посміхаючись, запевнив нас, що тепер його люди забезпечені на чотири роки матеріалом для своїх виробів.
З Піткерна ми взяли курс на острів Мангарева і стали на Якір між коралами посеред красивої, оточеної горами лагуни з міріадами риб і перламутрових черепашок. Єдина статуя, яку ми побачили в цьому одягнутому в пальми раю Південних морів, була намальована на картині в церкві: вона лежала повалена і розбита навпіл біля ніг гордого з своєї перемоги місіонера. В честь нашого приїзду люб'язна дружина французького адміністратора, якого в цей час не було на острові, зібрала всіх місцевих жителів на великий бенкет, і там ми побачили танець на честь легендарного короля Тупи. Король танцював перед своїми воїнами в дивовижній масці, видовбаній із стовбура кокосової пальми. Згідно переказу, король приплив на острів зі сходу з цілою флотилією великих дерев'яних плотів. Побувши кілька місяців, він повернувся до свого могутнього королівства на сході і більше не з'являвся на острові Мангарева. За часом і місцем ця легенда співпадає з інкською легендою про їхнього великого вождя Тупака. Він збудував велику флотилію бальзових плотів з вітрилами і проплавав у Тихому океані майже рік, відвідавши два далекі заселені острови, про які він чув від своїх купців-мореплавців.
Наступна суша, яку ми побачили, був острів Рапаїті. Ніби з казки, він виплив з океану серед хмар, що висіли на південному заході. Ще здаля на найвищих вершинах у бінокль ми помітили незвичайні споруди. Вони скидалися на зарослі зеленню піраміди Мексіки чи на покинуті фортеці інків у диких горах Перу. Здається, там буде що досліджувати!
Ми стояли на мостику і, затаївши подих, стежили, як капітан спритно маневрував судном, ведучи його крізь проходи в зарослому кораловому рифі, що закривав доступ до чудового басейну всередині острова. Минувши риф, судно ввійшло в оточене зубчастими горами озеро в кратері, гладеньке, як дзеркало. Анетта уважно стежила, як капітан вертів ручку машинного телеграфу, ставлячи її то на "стоп", то на "тихий вперед", чи "назад", поки судно ледь помітно пливло поміж коралами. Раптом вона стала навшпиньки, схопилась за ручку і рішуче поставила її на "повний вперед". З машинного відділення відповіли "повний вперед", і наше судно, наче криголам, було б урізалось у кораловий риф, якби капітан у ту ж мить не відвів ручку в протилежний бік.
Ми всі полегшено зітхнули, коли опинилися в тихій, безпечній лагуні напроти невеличкого мальовничого селища, мешканці якого вже випливли нам назустріч на маленьких каное.
По стрімких ущелинах і виступах ми, нарешті, вибрались на вершину хребта.
— Моронго Ута, — пробурмотів остров'янин, що показував нам дорогу.
— Хто ж збудував усе це?
Він знизав плечима:
— Хтозна, може якийсь король.
Ми підійшли ближче і почали роздивлятися руїни вкриті зеленню. Тут і там виступали старанно викладені мури. Віддалік, на краю схилу, стояв Ед і щось кричав мені. В тому місці осунулась круча і відкрилась земля, повна черепашок і риб'ячих кісток. А серед цього сміття; виступали контури схожої на дзвін ступи з тонкими красивими лініями. Вона була майстерно витесена з твердого, як кремінь, базальту і гарно відполірована. Кращої роботи по каменю я не зустрічав у всій Полінезії.
Білл теж піднявся на хребет.
— Яка чудова споруда! — сказав він, зачаровано дивлячись на могутні будови перед нами. — Тут необхідно копати!
Ми скликали на борту військову раду. Велика кількість робітників і нічні прогулянки по острову Пасхи майже цілком вичерпали наші запаси товарів для обміну та харчів — те, що нам найбільше буде потрібне в наступні місяці. Залишилося тільки підняти якір і плисти далі, до Таїті, щоб поповнити свої запаси, а потім повернутися назад і приступити до розкопок замка в горах.
Витримавши великий шторм, ми наблизились до добре знайомих контурів острова Таїті. Мого названого батька, старого вождя Терііероо, вже не було в живих. Його хатина серед пальм стояла порожня. Але на Таїті я мав багато давніх друзів, тому нам не довелось нудьгувати ні вдень, ні вночі.
Невдовзі наше судно рушило назад, до знайомого вже нам острівця, що лежав десь там за синьою далиною, на схід від сонця і на захід від місяця.
Коли ми знов обережно пропливали повз небезпечний риф, на борту вже не було Арне й Гонзало. Дорогою ми висадили їх на острові Раїваевае, де вони мали дослідити знайдені серед лісу руїни кількох храмів з маленькими невідомими нам статуетками. Але зате ми привезли пасажирів з Таїті. Одним із них був мій друг Генрі Жакьє, президент Товариства океанічних досліджень і директор музею, в Папеете. Я запросив його взяти участь, в нашій експедиції. Крім того, з нами приїхала одна тубільна сім'я. Уряд на Таїті попросив мене перевезти цих людей на Рапаїті, де вони колись жили. Жакьє піднявся на борт з чемоданчиком, а для наших нових пасажирів нам довелося, використовувати вантажну стрілу. Вони привезли з собою безліч ящиків, скринь, пакунків, мішків, стільців, столів, комодів, шаф, двоє широких ліжок, купи дощок, балок, дахове залізо, живих тварин і цілі оберемки бананів. Ми так заставили палубу, що ніде було повернутися. Коли ми через тиждень прибули в тихі води Рапаїті, нам довелось провести складну операцію, щоб вивантажити всі ці речі. Оскільки перевіз був безплатний, хазяїн речей вирішив, що за такі дешеві послуги не варто й дякувати. Посадивши сім'ю в човен, він поплив до берега, полишивши на нас турботу про свої речі. Але ця зустріч з ним була не останньою.
На острові ми познайомилися з чудовою парою. Її звали Леа. Це була енергійна, весела жінка, наполовину таїтянка, наполовину корсіканка. Вона була вчителькою і приїхала сюди навчати грамоти дорослих і дітей. Її чоловіка звали Мані. Він був таїтянин з народження, але своїм виглядом скидався на китайця. На обличчі його завжди сяяла посмішка. На Таїті Мані працював шофером на автобусі, але тут, як і всі інші чоловіки, тинявся без діла.
Леа вміла писати й розмовляти по-французьки, тому вона стала правою рукою старого вождя острова. Коли виникали якісь проблеми, Леа вирішувала їх дуже енергійно. Вона була незамінна в цій маленькій громаді. Виструнчена, з кісками, що стирчали в різні боки, Леа відразу ж, як тільки я зійшов на берег, запропонувала мені свої послуги. Позад неї, посміхаючись, скромно стояв товстий Мані.
Я спитав, чи не може Леа знайти мені двадцять дужих хлопців для розкопок у горах.
— Коли вони тобі будуть потрібні? — запитала Леа.
— Завтра вранці, годин у сім, — сказав я, гадаючи що, певно, до кінця тижня їх, може, і набереться десь чоловік з дванадцять.
Вийшовши наступного ранку на палубу розім'ятися після сну, я побачив на березі Леу з двадцятьма чоловіками. Я швидко випив склянку соку, з'їв шматок хліба і поїхав моторним човном на берег. Ми домовилися про платню і тривалість робочого дня на умовах, прийнятий на Таїті. І коли сонце стало в зеніті, ми були вже високо в горах разом з Мані і двадцятьма дужими хлопцями. Вони поробили східці, щоб можна було підніматися на Моронго Ута, не наражаючись щодня на небезпеку. Мані вів перед, весь день жартуючи й сміючись. Остров'яни співали, перегукувалися, вкладаючи в роботу всю свою душу, бо це для них було чимсь новим: на цьому острові чоловіки взагалі не звикли працювати. І справді, навіщо їм працювати? В усякому разі, не для того, щоб прогодувати свою сім'ю. Жінки самі вирощують на полі таро, самі приносять його додому і роблять з нього кисле тісто, яке всі їдять цілий тиждень. А коли чоловікам набридне каша —попої, вони вирушають у суботу на цілий день у лагуну по рибу. Харчуючись сирою рибою та попої, вони знову можуть тиждень ховатися в холодку, віддаючись сну й коханню.
Раз на рік сюди прибуває торговельна шхуна з Таїті. Тоді частина чоловіків вирушає на кілька днів до лісу збирати опалі плоди дикого кофейного дерева, щоб виміняти за них на кораблі трохи товарів.
Серед веселої юрби робітників тільки один чоловік плівся позаду й інших теж просив не поспішати. Коли Мані обурився цим, той здивовано зиркнув на нього і спитав, чого Мані хвилюється, адже не він плататиме за роботу. Цей чоловік був наш безплатний пасажир, якого ми разом з сім'єю і багажем привезли з Таїті.
Нагорі, на гострому хребті, що утворював вододіл, була невелика сідловина, до якої по схилу з протилежного боку піднімався лісок.