Тяжким ушкодженням вважався хіба небезпечний пролам черепа з правого боку в районі рухової зони кори головного мозку.
Професор на мить замислився і сказав:
— Треба зменшити тиск кісток на мозок і нормалізувати його, наскільки це можливо. Швидкість кровотечі свідчить про страшенно небезпечний характер ушкодження. Вся рухова зона, здається, вражена. Крововилив у мозок швидко посилюється, тому ми маємо зробити трепанацію черепа негайно, коли ж ні, можна запізнитися.
Поки він говорив, у двері хтось легенько постукав. Я підійшов до дверей і відчинив їх. В коридорі стояли Артур і Квінсі. Вони були в піжамах і домашніх капцях. Заговорив Артур:
— Я чув, як ваша людина підняла доктора Ван Гелсінґа і сказала, що стався нещасний випадок, тому я розбудив Квінсі, точніше, покликав його, бо він не спав. Останнім часом події розгортаються надто швидко і надто дивно, щоб ми могли дозволити собі міцний сон. Я подумав, що завтрашня ніч позбавить нас усього, що не дає нам спокою. Ми маємо дивитися назад і вперед трохи уважніше, ніж досі. Можна нам увійти?
Я кивнув і тримав двері відчиненими, поки вони проходили, потім знову зачинив їх. Коли Квінсі побачив стан нашого пацієнта і помітив жахливу калюжу на підлозі, то тихенько скрикнув:
— Боже мій! Що з ним сталося? От дідько!
Я стисло розповів йому і додав, що ми сподіваємося, він прийде до тями незабаром після операції. Квінсі одразу ж присів на край ліжка, Артур всівся поруч із ним, і ми заходилися терпляче чекати.
— Доведеться почекати, — сказав Ван Гелсінґ, — і досить довго, щоб визначити найкращу ділянку для трепанації, щоб ми могли якнайшвидше і якнайкраще видалити кров'яний згусток, бо очевидно, що крововилив посилюється.
Хвилини очікування, що минали, здавалися страшенно повільними. У мене серце замирало, і я бачив по обличчю Ван Гелсінґа, що він побоюється чи має погане передчуття стосовно результату. Я боявся тих слів, які міг вимовити Ренфілд. Я навіть боявся про це думати. Але я не мав сумніву в тому, що сталося. Бідолашний Ренфілд почав тяжко дихати. Щомиті здавалося, що він розплющить очі й заговорить, але знову лунав тривалий хриплий вдих, а потім видих, і він іще більше непритомнів. Я був звиклий до хвороби і смерті, але ця невідомість чимраз виразніше пригнічувала мене. Я майже чув власне серцебиття, а кров, яка вдарила у скроні, пульсувала так, ніби у мене в голові лунали удари молота. Мовчання ставало болючим. Я подивився на своїх товаришів, на кожного з них по черзі, й за їхніми розпашілими обличчями і вологими чолами побачив, що вони відчували такі ж самі муки, що й я. Ми були в такому нервовому очікуванні, ніби згори мав голосно пролунати страшний погребальний подзвін як вінець наших очікувань.
Нарешті нам стало зрозуміло, що пацієнт швидко слабне. Він міг померти щохвилини. Я звів очі на професора і вловив його погляд, зосереджений на мені. Із суворим виразом обличчя він мовив:
— Не можна втрачати ані хвилини. Від його слів залежить життя багатьох людей. Я думав про це, поки стояв тут. Ставкою у цій грі може бути душа! Оперуватимемо на ділянці над вухом.
І більше не промовивши ані слова, професор зробив операцію. Кілька хвилин Ренфілд і далі хрипко дихав. Потім він зробив такий довгий вдих, що, здалося, той ось-ось розірве йому груди. Раптом його очі розплющилися, і в них застиг дикий безпомічний погляд. Це тривало кілька хвилин, потім вираз його очей пом'якшав, змінившись на приємне здивування, а з губ зірвався віддих полегкості. Він зробив конвульсивний порух і сказав:
— Я триматимуся, мов те ягнятко, лікарю. Скажіть їм, щоб забрали гамівну сорочку. Мені наснився страшний сон, і через нього я зробився таким слабким, що навіть не можу поворухнутися. Що сталося з моїм обличчям? Таке відчуття, ніби воно спухло і страшенно болить.
Він спробував повернути голову, але за цієї спроби його очі, здалося, знову почали скляніти, тому я м'яко поклав її у попереднє положення. Потому Ван Гелсінґ сказав суворим тоном:
— Розкажіть нам про свій сон, містере Ренфілд.
Варто було йому почути цей голос, як обличчя його пожвавішало, незважаючи на ушкодження, і він мовив:
— Це доктор Ван Гелсінґ. Як добре, що ви тут. Дайте мені води, в мене губи пересохли. Я спробую розказати вам. Мені наснилося…
Він замовк і, здалося, знепритомнів. Я тихо покликав Квінсі:
— Бренді, воно у мене в кабінеті, хутчіше!
Квінсі вилетів із кімнати і повернувся зі склянкою, пляшкою бренді й карафою води. Ми змочили стиснені губи, і пацієнт швидко прийшов до тями.
Складалося враження, що його бідолашний мозок у цей проміжок часу працював, бо коли він цілком опритомнів, то подивився на мене з нестерпним зніяковінням, якого я ніколи не забуду, і мовив:
— Я не повинен обманювати самого себе. Це був не сон, а жорстока дійсність.
Потім він обвів очима кімнату і, помітивши двох чоловіків, які тихо сиділи на краю ліжка, продовжив:
— Якби я досі не був переконаний у цьому, то зрозумів би все з їхньої присутності.
На мить він заплющив очі, але не через біль чи сон, а ніби збираючись із думками, щоб продовжити. Розплющивши очі, він сказав поспіхом і з більшою енергією, ніж говорив до цього:
— Швидше, лікарю, швидше, я вмираю! Я відчуваю, що маю ще кілька хвилин, а потім повернуся до смерті, або до того, що гірше за смерть. Змочіть мої вуста бренді. Я маю дещо сказати, перш ніж померти або перш ніж помре мій бідолашний розчавлений мозок. Дякую вам! Це сталося тієї ночі, коли ви залишили мене, хоч як я благав вас дозволити мені поїхати звідси. Тоді я не міг говорити, бо відчував: мій язик був зв'язаний, і якщо не брати цього до уваги, то тоді я був при здоровому глузді, так само як і зараз. Потому як ви залишили мене, я пережив страшенні муки відчаю: здавалося, вони тривали годинами. А потім мене оповив несподіваний спокій. Мій мозок поволі вгамувався, і я усвідомив, де перебуваю. Я чув, як валують собаки за нашим будинком, але не там, де був ВІН!
Поки пацієнт говорив, Ван Гелсінґ навіть і оком не змигнув, але зустрівшись своєю рукою з моєю, міцно стиснув її, однак не зрадив собі: ледь помітно кивнув і низьким голосом промовив:
— Продовжуйте!
Ренфілд провадив:
— Він підійшов до вікна в тумані, як я часто бачив це раніше, але цього разу він не був примарою, а мав тілесну оболонку, і його очі виказували людську лють. Коли він обернувся, щоб поглянути назад, на алею, звідки лунало собаче валування, то посміхнувся своїми червоними губами, а гострі білі зуби при цьому заблищали у місячному сяйві. Спочатку я не хотів запрошувати його, хоча знав, що він хоче увійти до мене, як завжди. Тоді він звабив мене, пообіцявши багато речей, але не на словах, а на ділі.
Його перервав професор:
— Як?
— Змушуючи їх показуватися — так само, як створював мух при сонячному світлі. Величезні жирні мухи зі сталевими і сапфіровими крилами. А вночі він створював величезних метеликів із черепами і схрещеними кістками на спинках.
Ван Гелсінґ кивнув йому і несвідомо прошепотів мені:
— Асbегопtia atropos із родини бражникових. Як ви називаєте нічного метелика "мертва голова"?
Ренфілд продовжував, не зупиняючись:
— Потім він зашепотів: "Щури, щури, щури!" З'явилися сотні, тисячі, мільйони щурів — і всі живі! І собаки, які їх пожирали, і коти! Всі живі! Всі наповнені червоною кров'ю, а це — роки життя. Це не те що мухи, які тільки й дзижчать! Я посміхнувся до нього, бо хотів побачити, що він уміє. Потім завили собаки, ген-ген за темними деревами, в його домі. Він поманив мене до вікна. Я підійшов і визирнув, він підніс руки, ніби мовчазно закликаючи когось. Темна маса поповзла над травою, вона світилась, ніби вогняне полум'я. Тоді він порухом руки розсунув туман праворуч і ліворуч, і я побачив перед собою тисячі щурів із червоними вогненними очима, як у нього, тільки меншими. Він підніс догори долоні — і всі зупинилися. Він промовив: "Усі ці життя я віддаю тобі й віддам життя багатьох більших тварин, тож вистачить тобі на нескінченну кількість років, якщо ти впадеш долі та вклонишся мені!" Потому мені здалося, що очі мені затягнуло червоною як кров пеленою, я не тямив, що дію, а, спам'ятавшись, зрозумів, що відчиняю віконну раму і кажу йому: "Заходь, мій Володарю і Господарю!"
Всі щури зникли, а він прослизнув до кімнати через віконниці, хоча вони були відхилені заледве на дюйм, як ото місяць проникає крізь крихітну щілину і з'являється переді мною у всій своїй красі й величі…
Голос Ренфілда слабшав, і я знову змочив його губи бренді, він повів далі, але його пам'ять ніби стомилася працювати за цей час, бо, поновивши свою розповідь, він забіг далеко вперед. Я хотів зупинити його, але Ван Гелсінґ прошепотів:
— Нехай продовжує. Не переривай, він не зможе повернутися назад і буде не в змозі провадити, якщо загубить нитку своїх думок.
Ренфілд правив далі:
— Весь день я чекав на звістку від нього, але він не надіслав жодної. Навіть не прислав мені жирної м'ясистої мухи. До того часу, коли зійшов місяць, я був дуже злий на нього. Коли він прослизнув крізь зачинене вікно, навіть не постукавши, я розсердився на нього. Він презирливо посміхнувся. Його бліде обличчя з червоними блискучими очима виступало серед туману; він зайшов із таким виглядом, ніби все навкруги належало йому, а я був нічим. Від нього навіть не линув колишній запах, коли він проходив повз мене. Я не міг утримати його. Мені чомусь здалося, що то місіс Гаркер увійшла до кімнати.
Двоє наших товаришів, які сиділи на ліжку, підвелись і підійшли, ставши біля нього так, щоб він їх не бачив, а вони могли б його чути краще. Вони обидва мовчали, але професор скочив і затремтів. Його обличчя зробилося жорсткішим і суворішим, а Ренфілд любісінько продовжував:
— Коли місіс Гаркер сьогодні вдень увійшла до моєї кімнати, щоб побачитися зі мною, я помітив, що вона змінилася. Неначе чайна заварка, розбавлена водою.
При цих словах ми всі заворушилися, але й далі мовчали. А Ренфілд торочив своє:
— Я не знав, що вона тут, поки вона не заговорила. І вигляд вона мала інакший. Не люблю людей із блідими обличчями. Мені подобаються ті, в кого багато крові, а її кров, здавалося, витекла до краплини. Тієї миті я не надав цьому значення, та коли вона вийшла, я почав обмірковувати це і розлютився, зрозумівши, що він забирав у неї життя.
Я відчув, як інші затремтіли так само, як і я, але ми досі мовчали.
— Отже коли він прийшов уночі, я був готовий до зустрічі з ним.