— Він вийшов! Підожду.
І сіла замислена, похмуро зосереджена, до вікна, яке виходило на луврський двір і з якого видно було головну хвіртку.
Дві години просиділа вона, нерухома й бліда, як мармурова статуя, і побачила нарешті, що до Лувра в'їздить група вершників на чолі з Карлом і Генріхом Наварським.
Тоді вона зрозуміла все. Замість сперечатись з нею про арешт зятя, Карл узяв його з собою і таким чином урятував.
— Сліпець, сліпець, сліпець! — промурмотіла вона і ждала.
Через хвилину в бічній кімнаті, де був збройовий кабінет, почулися кроки.
— Ну, сір, — казав Генріх, — тепер, коли ми вернулись до Лувра, скажіть, нащо ви примусили мене вийти з Лувра і яку послугу зробили мені?
— Ні, ні, Анріо, — сміючись, відповів Карл. — Колись ти, може, довідаєшся, але зараз це таємниця. Знай тільки, що ти напевне коштуватимеш мені гострої сварки з матір'ю.
Промовивши це, Карл підняв портьєру і опинився прямо перед Катериною.
Ізза його плеча виглядало бліде неспокійне обличчя беарнця.
— А, ви тут, пані! — сказав Карл IX, нахмурюючи брови.
— Так, сину мій, — сказала Катерина. — Я маю переговорити з вами.
— Зо мною?
— З самим вами.
— Ну, що ж, — сказав Карл, повертаючись до зятя, — коли не можна уникнути цього, то хай уже воно буде швидше.
— Я залишаю вас, сір, — сказав Генріх.
— Так, так, залиши нас, — відповів Карл, — а що ти вже католик, Генріх, то піди за мене на месу, а я слухатиму проповідь.
Генріх уклонився і вийшов. Карл IX пішов назустріч запитанням, з якими мала звернутись до нього мати.
— Ну, пані, — сказав він, намагаючись повернути справу на жарт, — ви дожидались мене, щоб вичитати за те, що я так непоштиво розбив ваш маленький план, — адже правда? Але, чорти б його взяли, не міг же я дати змогу арештувати й відпровадити до Бастилії людину, яка щойно врятувала мені життя. Так само не міг я сваритися з цього приводу й з вами, — я добрий син. А потім, — додав він тихо, — бог карає дітей, які сваряться з своєю матір'ю, — свідком тому брат мій Франциск II[92]. Простіть же мене від щирого серця і визнайте, що жарт удався добре.
— Сір, — сказала Катерина, — ваша величність помиляєтесь: справа йде не про жарт.
— Про жарт, про жарт! Ви, кінець-кінцем, визнаєте це, або хай чорт мене забере!
— Сір, ви своєю помилкою зруйнували план, що мав привести нас до важливих відкриттів.
— План!.. Чи ж вас, мою матір, збентежить якийсь один невдалий план! Ви натомість складете двадцять інших, і в виконанні їх я обіцяю допомагати вам.
— Тепер, хоч би ви й хотіли допомогти, вже надто пізно, бо він попереджений і буде обачним.
— Ну, — сказав король, — давайте говорити прямо. Що маєте ви проти Анріо?
— Він змовник.
— Так, розумію, це ваше повсякчасне обвинувачення; та хіба не всі — хто більше, хто менше — влаштовують змови у цій милій королівській резиденції, що зветься Лувром?
— Але він більш від усіх, і це тим небезпечніше, що ніхто його не підозрює.
— Ач, який Лоренціно![93] — сказав Карл.
— Послухайте, — сказала Катерина, аж потемнівши при цьому імені, що нагадало їй одну з найкривавіших катастроф в історії Флоренції. — Послухайте, є спосіб довести мені, що я помиляюсь.
— Який, мамо?
— Спитайте в Генріха, хто цієї ночі був у нього в спальні.
— В спальні... цієї ночі?
— Так. І якщо він вам скаже...
— Ну?
— Ну, я ладна визнати, що помилялась.
— Але, якщо це була жінка, ми не можемо вимагати...
— Жінка?
— Так.
— Жінка, що вбила двох ваших гвардійців і поранила, може на смерть, пана де Морвеля!
— О! — сказав король. — Справа стає серйозною. Пролито було кров?
— Три чоловіка зосталися на підлозі.
— А той, що поклав їх?
— Врятувався цілий і неушкоджений.
— Присягаюсь Гогом і Магогом[94], — сказав Карл, — хоробрий чоловік, і ви маєте рацію, мамо, я хочу знати, хто він!
— Ну, я заздалегідь скажу вам, що ви не довідаєтесь, хто він, принаймні від Генріха.
— Але від вас, мамо? Не міг же втекти він так, щоб не лишити якогось сліду, щоб хтось не помітив його вбрання?
— Помітили тільки дуже елегантний вишневий плащ, в який він був закутаний.
— Ага! Вишневий плащ! — сказав Карл. — При дворі я знаю лише один вишневий плащ такий помітний, щоб вразив око.
— Справді, — сказала Катерина.
— І що ж? — спитав Карл.
— Почекайте мене у себе, сину, — сказала Катерина, — я зараз дізнаюсь, чи виконано мої накази.
Катерина вийшла, а Карл залишився сам і почав ходити туди й сюди по кімнаті, насвистуючи мисливську пісеньку, засунувши одну руку в камзол, а другою погладжуючи свого леврета щоразу, коли зупинявся коло нього.
Генріх вийшов від свого шурина дуже занепокоєний і не пішов до себе звичайним коридором, а повернув на маленькі потайні сходи, про які ми вже не раз згадували і які вели на другий поверх. Та ледве пройшов він чотири приступці, як помітив на першому повороті якусь тінь. Він зупинився і поклав руку на кинджал. Але зараз же пізнав жінку, що вхопила його за руку, і чарівний голос, такий знайомий йому, промовив:
— Слава богу, сір, ви живі й здорові. Я дуже боялась за вас, але, певне, бог почув мою молитву.
— Що скоїлось? — сказав Генріх.
— Дізнаєтесь, зайшовши до себе. Не турбуйтесь за Ортона, я взяла його до себе.
І молода жінка хапливо пішла вниз, пройшовши повз Генріха, ніби вона випадково зустрілася з ним на сходах.
— Що за диво, — сказав собі Генріх, — що тут сталося? Що з Ортоном?
На жаль, пані де Сов була вже далеко і не могла почути запитання.
Нагорі сходів Генріх раптом побачив другу тінь, але на цей раз чоловічу.
— Цс! — сказав чоловік.
— А, це, ви Франсуа!
— Не називайте мене на ім'я.
— Що тут сталося?
— Зайдіть до себе — і ви довідаєтесь; потім вийдіть у коридор, подивіться добре на всі боки, чи хто не підглядає, і зайдіть до мене, двері будуть тільки причинені. — І він зник на сходах, як зникають привиди в театрі на сцені.
— Чорти б його взяли! — промурмотів беарнець. — Загадка триває. Але розгадка у мене, отже треба піти і подивитись.
Генріх пішов своєю дорогою, але не без хвилювання. В характері його була вразливість — ця забобонність молодості. Усе виразно відбивалось на поверхні його ясної, як дзеркало, душі, і все чуте ним пророкувало йому нещастя.
Він підійшов до дверей свого приміщення і прислухався.
Не чути було ніякого звуку. До того ж Шарлотта сказала, щоб він ішов до себе, — значить, йому можна увійти безбоязно. Бистрим поглядом окинув він передпокій; там не було нікого, але ніщо ще не говорило йому про подію.
— Справді, — сказав він. — Ортона нема.
І увійшов до другої кімнати.
Тут усе вияснилось.
Не зважаючи на те, що води було вилито цілі ріки, на підлозі проступали широкі червоні плями; меблі були порозбивані, запона над ліжком розпанахана ударом шпаги, венеціанське дзеркало пробите кулею; скривавлена рука торкнулася до стіни і лишила на ній страшний слід, який показував, що кімната була свідком смертного бою.
Розгубленим поглядом оглянув Генріх усі подробиці, провів рукою по мокрому від поту лобі і пробурмотів:
— Ага, розумію тепер послугу, яку зробив мені король: приходили вбити мене... І... Ах, де Муї! Що зробили вони з де Муї? Вони вбили його, падлюки!
І охоплений бажанням довідатись про події не менше, ніж герцог д'Алансон бажанням розповісти про них, Генріх, востаннє кинувши похмурий погляд на все, що його оточувало, вискочив з кімнати, вийшов у коридор, впевнився, що в коридорі нікого немає, штовхнув причинені двері, обережно замкнув їх за собою і опинився у герцога д'Алансона.
Герцог дожидався його в першій кімнаті. Він швидко взяв Генріха за руку і завів, приклавши пальця до губ, в маленький кабінет у башті, цілком ізольований, отже самим своїм розташуванням забезпечений від можливості підслухування.
— Ах, брате мій, — сказав він, — яка жахлива ніч!
— Що тут було? — спитав Генріх.
— Вас хотіли арештувати.
— Мене?
— Так, вас.
— За що?
— Не знаю. Де ви були?
— Король забрав мене учора ввечері з собою в місто.
— То він знав про це, — сказав д'Алансон. — Але коли вас не було вдома, то хто ж був у вас?
— У мене хтось був? — спитав Генріх, ніби нічого не знаючи.
— Так, якийсь чоловік. Почувши шум, я вибіг вам на допомогу, але було вже надто пізно.
— Чоловіка того арештували? — спитав Генріх занепокоєно.
— Ні, він урятувався, тяжко поранивши Морвеля і вбивши двох гвардійців.
— А, відважний де Муї! — скрикнув Генріх.
— То це був де Муї? — живо сказав д'Алансон.
Генріх помітив, що зробив помилку.
— Я так гадаю, принаймні, — сказав він, — бо я призначив йому побачення, щоб умовитися з ним про вашу втечу і сказати, що я відступаю вам усі мої права на Наварру.
— То коли ця справа відкриється, — сказав, бліднучи, д'Алансон, — ми загинули.
— Так, бо Морвель заговорить.
— Морвеля поранено шпагою в горло, і я знаю від хірурга, який перев'язував йому рану, що він менше як за тиждень не зможе сказати й слова.
— Тиждень! Це більше, ніж де Муї треба, щоб опинитись у безпечному місці.
— Крім того, — сказав д'Алансон, — це може бути хтось інший, а не де Муї.
— Ви гадаєте? — сказав Генріх.
— Так, чоловік цей зник дуже швидко, і помітили тільки його вишневий плащ.
— Справді, — сказав Генріх, — вишневий плащ годиться більше якомусь дамському підлабузникові, ніж солдатові. Нікому й на думку не спаде, щоб під вишневим плащем міг бути де Муї.
— Ні. Якщо й подумають на кого, — сказав д'Алансон, — то скоріше на...
Він зупинився.
— Скоріше на пана де Ла Моля, — сказав Генріх.
— Атож, бо я й сам, хоч бачив, як тікав той чоловік, вагався одну мить.
— Ви вагались! Справді, це міг бути пан де Ла Моль.
— Він не знає нічого? — спитав герцог.
— Абсолютно нічого, принаймні нічого важливого.
— Тепер, брате, — сказав герцог, — я рішуче думаю, що це був він.
— От, чорт! — сказав Генріх. — Якщо то був він, це буде дуже прикро для королеви: вона дуже цікавиться ним.
— Цікавиться, кажете? — спитав здивовано д'Алансон.
— Атож. Хіба ви не пригадуєте, Франсуа, що ваша сестра сама вам його рекомендувала?
— Правда, — сказав герцог глухим голосом, — мені хотілося зробити їй приємність, і доказ тому те, що я, боячись, щоб його червоний плащ не скомпрометував його, пішов до нього в приміщення і забрав його плащ до себе.
— О! — сказав Генріх.