Проте святенницька звичка не називати речі своїми іменами змусила Фернанду поміняти причини на наслідки й оголосити кровотечі жаром. У такому вигляді її хворості видавалися їй менш соромітними, й Урсула слушно зауважила, що її захворювання не утробне, а шлункове, й порадила прийняти каломель. Якби не було цієї недуги, в якій будь-яка інша жінка, котра не страждає хворобливою соромливістю, не виявила б для себе нічого ганебного, і якби не пропадали листи, то Фернанда не звертала б уваги на дощ, бо ж, зрештою, все своє життя вона збувала так, ніби надворі постійно лив дощ. Вона не змінила годин трапез і не відмовилася від жодної своєї звички. Під ніжки столу підкладали цеглини, стільці ставили на товсті дошки, щоб, обідаючи, не промочити ноги, а Фернанда й далі стелила скатертину з голландського полотна, розставляла китайський сервіз і запалювала перед вечерею свічки в канделябрах, тому що, за її глибоким переконанням, стихійне лихо не могло бути приводом для порушення твердо запроваджених правил. Ніхто з мешканців будинку не з'являвся на вулиці. Якби Фернанда могла, то назавжди б позачиняла всі вхідні двері набагато раніше, ніж почався дощ, бо, на її думку, двері винайдено тільки для того, щоб замикати їх, а цікавість до подій на вулиці — це риса, властива повіям. А втім, вона перша кинулася до вікна, зачувши, що повз будинок несуть труну з тілом полковника Герінельдо Маркеса; однак те, що Фернанда побачила через прочинене вікно, прикро її вразило, і ще довго по тому вона розкаювалася в своїй слабкості.
Годі було собі уявити убогішу похоронну процесію. Труна стояла на простому возі, запряженому волами, над нею коливалося накриття з бананового листя, не вщухаючи лив дощ, колеса грузли по маточини в багнюці, але накриття трималося якимсь дивом. Тужливі потоки води спадали на вже й так промокле наскрізь знамено, що лежало поверх труни, на те саме бойове знамено, вкрите пороховою кіптявою та кров'ю, яке викликало ненависть найзаслуженіших ветеранів. На труну було покладено шаблю в китицями із мідних і шовкових ниток, ту саму шаблю, яку полковник Герінельдо Маркес залишав на вішалці у вітальні, щоб беззбройним увійти до кімнати, де шила Амаранта. За труною чалапали по болоту останні ветерани, що зосталися живі після Неєрландської капітуляції, вони йшли, позакасувавши штанини до колін, а декотрі навіть босоніж, і кожен ніс в одній руці тростинову палицю, а в другій — вінок із полинялих під дощем паперових квітів. Немовби процесія привидів, пройшли вони вулицею, яка все ще носила ім'я полковника Ауреліано Буендіа, дружно, як під команду, повернули голови до його будинку, відтак завернули за ріг і вийшли на площу, а там їм довелося просити допомоги, бо імпровізований катафалк зовсім загруз у багнюці. Урсула попросила Санта Софію де ла П'єдад піднести її на руках до дверей. Ніхто не міг узяти під сумнів те, що стара бачить — з такою увагою дивилася вона на процесію, а її випростана вперед рука архангела-благовісника повторювала рухи жалобної колісниці на вибоїстій дорозі.
Прощавай, Герінельдо, синку, — гукнула Урсула. — Перекажи нашим моє благословення й скажи, що ми побачимося, тільки-но розпогодиться.
Ауреліано Другий допоміг прабабі повернутися до ліжка й зі звичною безцеремонністю запитав, що вона мала на увазі, мовлячи свої слова.
Щиру правду, — відповіла Урсула. — Я помру, як тільки вщухне дощ.
Лавина багнюки, що заливала вулиці, занепокоїла Ауреліано Другого. Його охопила запізніла тривога за долю своєї худоби, тож, накинувши на плечі брезент, він подався до Петри Котес. Вона саме стояла по пояс у воді на подвір'ї свого будинку, силкуючись зрушити з місця здохлого коня. Ауреліано Другий схопив дерев'яний кілок і почав допомагати їй. Велетенська роздута туша гойднулася, неначе дзвін, і її відразу підхопив потік рідкого болота. Відколи почався дощ, Петра Котес тільки те й робила, що очищала подвір'я від падла. У перші тижні вона посилала Ауреліано Другому записки з проханням терміново вжити якихось заходів, але той відповідав, що квапитись нема чого, справи йдуть не так уже й погано і він щось придумає, як тільки перестане дощ. Петра Котес попросила переказати йому, що пасовиська затоплені, худоба втікає в гори, а там немає паші, тварин пожирають яґуари й косять епідемії. "Не турбуйся, — відповів їй Ауреліано Другий. — Худоба буде, аби тільки вщух дощ". На очах у Петри Котес тварини дохли десятками, і вона ледве встигала розрубувати на частини тих, що захлиналися в багнюці. Безпорадно дивилася вона, як потоп невблаганно нищить статок, що колись вважався найбільшим і найнадійнішим у Макондо і від якого тепер лишався тільки сморід. Коли Ауреліано Другий врешті наважився піти подивитися, що там коїться, він знайшов одного виснаженого мула та ще труп коня серед руїн стайні. Петра Котес, забачивши свого коханця, не виказала ні подиву, ні радості, ні злості, а тільки іронічно всміхнулася.
— Ласкаво просимо! — сказала Петра Котес.
Вона постаріла, страшенно схудла, її мигдалевидні очі дикого звіра, що постійно бачили лише дощ, дивилися смутно й упокорено. Ауреліано Другий затримався в її будинку понад три місяці, і зовсім не тому, що йому було приємніше жити тут, аніж у своєму рідному гнізді, а через те, що за коротший час він не міг зважитися знов накинути на себе брезент. "Поспішати нема куди, — казав він тут, як казав і в Урсулиному будинку. — Воно вже от-от випогодиться". Перший тиждень він звикав до змін у зовнішньому вигляді Петри Котес, — час і дощ завдали красі його коханої чималої шкоди, — але поступово він став дивитися на неї колишніми очима, згадував минулі шаленства, скажену плодючість, яку їхнє кохання викликало у худоби, і якось уночі, на другому тижні, спонуканий почасти бажанням, а почасти корисливістю, він розбудив її запальними пестощами. Але Петра Котес залишилася байдужою. "Сгіи спокійно, — пробурмотіла вона, — зараз не час для цього". І Ауреліано Другий побачив сам себе в дзеркалі на стелі; побачив хребет Петри Котес — котушки, нанизані на шнур висохлих нервів, і зрозумів, що вона має рацію, тільки справа не в часі, а в тому, що вони самі зробились непридатними для цього.
Ауреліано Другий повернувся до Фернандиного будинку зі своїми скринями, певен того, що не тільки Урсула, а й інші жителі Макондо дожидають кінця дощу, щоб померти. Ходячи вулицями, він бачив у будинках людей із мертвотним поглядом, вони сиділи, позгортавши руки на грудях, усім своїм єством відчуваючи, як тече потік суцільного, неприборканого, невпорядкованого часу, адже марно ділити його на місяці й роки, на дні й години, якщо не можна зайнятися нічим іншим, окрім споглядання дощу. Діти зустріли Ауреліано Другого радісним гамором, і він знову став розважати їх грою на акордеоні, що вже слабував на задишку. Але молодшому поколінню Буендіа більше подобалося розглядати малюнки в енциклопедії; вони знову стали збиратися в спальні Меме, де палка уява Ауреліано Другого перетворювала дирижабль у летючого слона, який шукає серед хмар, де б найзручніше примоститися й поспати. На іншій сторінці він побачив зображення вершника: незважаючи на химерну одежу, в ньому проглядало щось знайоме. Вивчивши малюнок уздовж і впоперек, Ауреліано Другий дійшов висновку, що перед ним портрет полковника Ауреліано Буендіа. Він показав малюнок Фернанді, і та погодилася, що вершник схожий не тільки на полковника, а й на всю родину Буендіа. Насправді ж на малюнку було зображено татарського воїна. Отак Ауреліано Другий безтурботно марнував час між заклиначами змій і колосом Родоським, поки дружина повідомила йому, що в будинку зосталося всього тільки шість кілограмів солонини та мішок рису.
І що я, по-твоєму, маю робити? — спитав він.
Не знаю, — відповіла Фернанда. — Це чоловіча справа.
Гаразд, — мовив Ауреліано, — щось придумаємо, коли вщухне дощ.
Він і далі більше цікавився енциклопедією, ніж домашніми справами, хоча на обід діставав жалюгідний обрізок м'яса й жменьку рису. "Зараз годі щось вдіяти, — казав він. — Та не може ж дощ лити вічно". Що далі він відкладав клопоти про поповнення запасів комори, то більше зростало обурення Фернанди, поки врешті-решт її поодинокі скарги та нечасті спалахи гніву злилися в один суцільний нестримний потік слів; шум його, почавшись якось уранці, надвечір поступово піднявся до високих нот, насичуючись при цьому чимраз багатшими і яскравішими відтінками. Спершу Ауреліано Другий не звернув уваги на ту какофонію, але назавтра після сніданку його оглушило дзижчання ще набридливіше й голосніше, ніж шум дощу. Це Фернанда, блукаючи оселею, скаржилася, що її виховано, як королеву, а вона перетворилася на служницю в цьому домі божевільних, мучиться з чоловіком-неробою, безбожником і бабієм, котрий падає на ліжко, роззявляє пащу й чекає, що йому туди посиплеться манна небесна, поки вона гне спину й тягне на собі весь цей дім, який тримається на волосинці, де вона все чистить, прибирає й лагодить з досвіту й до пізньої ночі, а коли лягає спати, то їй пече очі, ніби в них насипано піску, і ніхто ніколи не скаже їй — добрий день, Фернандо, чи добре тобі спалося, Фернандо, ніхто не спитає її, бодай з чемності, чому вона така бліда, чому прокидається з такими синцями під очима, хоч, звісно, вона й не сподівається ніякої уваги від цієї родини, зрештою, вони всі ставилися до неї, як до завади, як до ганчірки, якою знімають з плити гарячі казани, як до потвори, намальованої на стіні; ця сімейка завжди снувала інтриґи проти неї по закутках, називала її святенницею, називали її лицеміркою, називали її лукавою, а Амаранта
упокій, Господи, її душу — навіть заявила вголос, що вона, Фернанда, з тих, хто плутає зад із великим постом.
Боже милостивий, що за вислів, — вона ж усе те покірно терпіла, підкоряючись волі Всевишнього, але їй увірвався терпець, коли цей негідник, Хосе Аркадіо Другий, сказав, що родина загинула, бо впустила в будинок качако в спідниці, уявіть собі, владолюбного поліцая в спідниці — прости, Господи, мене грішну, — поліцая сучої породи, з тих поліцаїв, яких уряд послав убивати робітників;
і — подумати тільки — він мав на увазі Гі, Фернанду, хрещеницю герцога Альби, даму такого знатного роду, що дружини президентів заздрили їй, чистокровну дворянку, яка має право підписуватися одинадцятьма іспанськими іменами, єдину смертну в цьому містечку виродків, яку не збентежить стіл, накритий для шістнадцяти осіб, а цей брудний перелюбник, її чоловік, сказав, умираючи від сміху, що стільки ложок і виделок, стільки ножів і чайних ложечок потрібно не добрим християнам, а хіба що стоногам, але лише вона одна знає з заплющеними очима, коли слід подавати біле вино й з якої руки і в який бокал наливати, і коли слід подавати червоне вино і з якої руки і в який бокал наливати, не те що ота селючка Амаранта — упокій, Господи, її душу, — котра вважала, що біле вино п'ють удень, а червоне ввечері; вона ж бо, Фернанда, єдина на все узбережжя, може похвалитися тим, що ходить тільки на золотий нічний горщик, а в цього злостивого масона полковника Ауреліано Буендіа — упокій, Господи, його душу — вистачило зухвальства спитати, чому вона заслужила цей привілей, чи не тому, бува, що випорожнюється хризантемами, можете собі уявити, так він і сказав, саме ці слова; а Рената, її власна донька, нахабно піддивилася, як вона справляла велику потребу в спальні, а потім розповідала, що горщик справді весь із золота й з багатьма гербами, але в ньому всередині просте лайно, звичайне лайно, ба навіть гірше, ніж звичайне — лайно качако, уявіть собі, це сказала її рідна донька; як по правді, то вона, Фернанда, ніколи не помилялася щодо інших членів родини, але, в усякому разі, мала право сподіватися бодай на дещицю поваги з боку свого чоловіка, бо, що не кажи, він її чоловік перед Богом і людьми, її володар, винуватець, який поклав на себе добровільно і з волі Божої велику відповідальність, забравши її з батьківського дому, де вона жила, не знаючи біди й турбот, де вона плела похоронні вінки, тільки щоб бавити час, адже її хрещений прислав їй листа, скріпленого його власноручним підписом і відтиском його персня на сургучній печаті, листа, який підтверджував, що руки його хрещениці створені не для трудів земних, а для гри на клавікордах, і однак ця бездушна колода, її чоловік, витяг її з батьківського дому і, напучуваний добрими порадами й попередженнями, привів сюди, в оце пекельне пекло, де так жарко, аж нічим дихати, і ще не встигла вона додержати утримання, приписаного в дні посту, як він уже похапав свої переїзні скрині й свій паскудний акордеон і подався жити в беззаконні зі своєю наложницею, з цією жалюгідною шльондрою, досить глянути на її зад — нехай уже так, слово вже вилетіло, — досить глянути, як вона крутить своїм задом, здоровенним, як у молодої кобили, і відразу стане ясно, що то за птиця, — зовсім іншої породи, ніж вона, Фернанда, яка залишається дамою і в палаці, і в свинарнику, і за столом, і в ліжку, вродженою дамою, богобоязливою, законопослушною, покірною своїй долі, вона, звісно, не погодиться виробляти всілякі брудні речі, що їх можна виробляти з отією, ота, звісно, готова на все, як француженки, вона навіть гірша за них у тисячу разів: француженки хоч поводяться чесно, чіпляючи над дверима червоного ліхтаря; ще бракувало, щоб він виробляв таке паскудство з нею, з Фернандою, єдиною й улюбленою донькою доньї Ренати Арґоте й дона Фернандо дель Карпіо, цього святого чоловіка, істинного християнина, кавалера ордена Святого Гробу, — вони, батьки її, особливою милістю Божою не гниють у могилі, шкіра в них і після смерті залишається чистою й гладенькою, як єдвабна сукня нареченої, а очі — живими й прозорими, як смарагди.
— Ну, це вже неправда, — урвав її Ауреліано Другий, — коли його привезли, він уже добряче засмердівся.
Він терпляче слухав цілий день, аж поки врешті спіймав Фернанду на неточності.