Так було в кожній сутичці, в кожній, найбезнадійнішій ситуації. Але ось, здається, спіткала кістлява і його. І вчепилася міцно.
Опанований дрижаками і напливом сумних, клейких, мов смола, думок, він не зразу звернув увагу на нові звуки, що народилися в дрімливій тиші ночі. Спершу йому здалося, що ця розмова десь там, на дорозі, затим він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це одразу стривожило. Климченко витяг шию, вслухався — здалося, ніби десь, далеко-далеко, говорить радіо. Так колись до війни було в їх таборах, коли під вихідний він, червоноармієць кулеметної роти, стояв вартовим на найдальшому посту — складі ПММ , а в столовій крутили кіно. Далекі, ледве донесені вночі звуки людської говірки пробивалися в кузов машини. Климченко затаїв дихання, щосили вслухався і незабаром від того, що почув, його пронизав жах.
Далеко, на передовій, говорив динамік.
Спираючись на вихолоне залізо підлоги, Климченко ринувся до дверей. Тупий широкий біль у боку відразу змусив його скривитися, затяти дихання, але він дотягнувся до тьмяної щілини в порозі і завмер. Динамік звучав з мінливою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російськими, лейтенант не сумнівався, хоч спочатку не зрозумів сенсу жодного. Він знов затяв дихання і тоді почув — слабо, кволо, але все ж непоправно виразно:
— ...червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін...
Вони перелічували його автоматників.
Він схопився на колінах, витягнувши над головою руки, грюкнув ними в двері, — залізо гучно бухнуло, — і він з усієї сили почав молотити по ньому і волати:
— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Що робите! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!
Але знадвору було по-давнішому тихо, ніхто не озвався — здавалося, ніхто його тут і не чув.
— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!
Він бив і бив у двері, до одерев'яніння в кулаках. Від натуги з потилиці знову пішла кров, але Климченкові вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю в жахливій судорозі зайшлося його серце.
— Відчиніть! Відчиніть!
Не спиняючи стукоту, він почув, — ніби хтось з'явився там, знадвору; тоді він загрюкав і закричав міцніше — безладне, задишливе, образливе — і в мить ослабілої знеможеності почув:
— Шіссен будем робіт!
— Ага! Шіссен! Чорт з вами! Стріляйте! Стріляйте, гади!
Ззовні заворушилися, стишено загомоніли, — певно, радилися. Динамік у далечі все звучав, але задиханий Климченко в короткі зупинки своєї боротьби не міг розібрати нічого — так міцно стукало в грудях серце і била в скронях кров. Він лише почув постріли там, на передовій, — у відповідь на пропаганду довгі й короткі черги "дегтярьова" . Це підбадьорило його, окрилило, і він загрюкав міцніше.
— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!
Він і сам розумів, що ці слова його — марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і — чорт їх бери — готовий був прийняти їх чергу крізь двері, — це його не спиняло.
Вся його істота бунтувала, протестувала, змагалася.
Скільки минуло часу в тій боротьбі — він не завважив.
Урешті-решт він знесилів, крик його став хриплий і кволий, кулаки до крові розбилися об залізо дверей і опухли. Він не помітив, як у його будці-кузові розвидніло, сіра мла розступилася і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого ранішнього світла: яскравіше заблищала під дверима щілина. Він усе бив і не чув, як задвірок оживав гомінкою нових людей. Навколо затупотіли кроки, звідкілясь приїхала і зупинилась машина, і ось біля його вуха клацнув замок-засувка. Це було несподівано, двері розчинилися, і він ледве не вивалився з кузова.
Тоді він заспокоївся, затих. Надворі був задумливий вологий ранок, стигло в тумані голе віття вільшин, кудись на корм пронеслася зграйка горобців. У дверях стояли і гляділи на нього двоє німців — один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією ж машиною ще товпилися по-різному вдягнені і різні за віком німці, які, однаково стихши, з цікавістю на обличчях, мов на яке диво, дивилися на нього. Але він не бачив нікого — його позирк лише метлянувся по цій ворожій людській мішанині і спинився на мовчазній постаті Чернова. Трохи несхожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті та підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, позирав на нього. Поряд переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, і низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі та в пілотці.
Климченко все це вхопив одним позирком, мовчазна пауза тривала не більше ніж дві-три секунди — зразу ж він скочив з дверей і кинувся до Чернова.
Зрозуміло, його схопили за руки, заламали їх за спину, скрутили, шарпонули. Він спробував рвонутися, викрутитись, тільки потуги його не могли протистояти вчепистій силі двох. Тоді він знову закричав:
— Звірі! Пустіть! Сволото фашистська! І ти — гітлерівський прихвостню. Наволоч! Виродок!
Чернов якось багатозначно витягнув з кишені руки і поважно ступив до машини. Ближні солдати розступилися, а він, несучи в своїх уже просто студених очах якийсь намір, підійшов до Климченка і два рази витяг його — по правій і по лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді з помутнілим од безсилля розумом він скинув ногою і ледве не зацідив у живіт Чернова. Той ухилився.
— Абшнайден кнопфе! — кинув він комусь із солдат і відійшов на три кроки назад.
Двоє з тих, що з недоброю цікавістю спостерігали все це, підскочили до нього. Один — рудий у синьому комбінезоні, клацнув чималим розкладним ножем і збоку, щоб застерегтися від ніг, шарпонув його за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Климченко спочатку не зрозумів, що вони задумали, сіпався, тілька дарма. Той, у комбінезоні, рвонув брезентовий ремінець його штанів, після на землю один за одним посипалися удзики, відлетів вирваний з нитками гачок.
— Покидь! Гади! Що ви робите? Вбийте відразу. Ти, сволото! — закричав він Чернову. — Стріляй! Хутчій, ну!
Чернов кисло посміхнувся, скоса глипнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби — так, що почути і зрозуміти його міг, видно, один лише полонений:
— Це для тебе завелика розкіш. Ти ще згадаєш мене.
І, повернувшись назад, до землянки, щось заговорив до офіцерів. Високий бундючно ворухнув густими білими бровами, низенький же, явно заінтригований, підійшов ближче, і певний час Чернов щось тлумачив їм. Солдати здаля вслуховувались у їх гомінку. Врешті високий сказав "яволь", а низький злорадно зареготав.
— О, зер гут, гер Шварц! Рус капут!
По якійсь команді ті, що тримали його, пустили, — безсило скрегонувши зубами, Климченко змушений був обіруч ухопити свою одежу і тримати так, щоби уникнути сорому. Навколо реготали і ржали десятка півтора німців.
Нарешті Чернов одійшов від офіцерів, ближче до пряжки пересунув на ремені тверду кобуру армійського "вальтера" і ривком розстебнув його. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. За півхвилини, на ходу вдягаючи шинелю, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину і кудись погнали.
Кінець.
Вкотре вже за цю добу всевладною тугою охоплювала його ця понура думка, і вкотре вона все не справджувалась. Але ось, здається, таки заб'ють. Він подумав тоді, що вони зроблять це десь у рівчаку, далі від людей і цих машин, однак троє ворогів вивели його на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов у п'яти кроках попереду, весь час мовчав і не озирався. Ззаду, про щось перемовляючись і по черзі потягуючи один недопалок, тупали конвоїри. З окривавленою головою, в одній гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.
"Ну й зробили, мерзота! Не втечеш і не вдариш. Видко виучку!" — думав лейтенант про Чернова. В голові його хмільно кружилося, бинт зовсім сповз із лоба і тримався лише за вухом, гімнастерка на плечах була вся запорскана кров'ю. Ордена на грудях уже не було, — видно, вчора викрутили в землянці.
По схилі рову повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко. До розгарячілого тіла знову почали чіплятися дрижаки, і Климченко жадав аби хутчішого, хоч би якого кінця.
7
Все тим же вчорашнім шляхом його повели на передову.
"Що їм ще треба? Що вони задумали, сволота?!" — міцніше за біль і холод допікало питання. З розпачливою ненавистю він сказав мимохідь Чернову:
— Ти, гаде продажний, годі вести. Стріляй уже.
Чернов повернувся і, притримуючи рукою ліхтарик, шкіряним вушком причеплений на грудях, зирнув на нього з-під низького, вологого козирка кашкета.
— Стріляти? Ні, стріляти я почекаю. Я спочатку організую невеличкий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.
Так вони вийшли з рівчака в низину. Трава воложила чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала холодна весняна земля — чорні смуги оранки, сірі пониклі клини; світлими в підпалинах латками корбану рясніли стернища біля заболочень.
Не спиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки лупав з-під козирка по боках; чути стало близькі постріли — автоматні і гвинтівкові, але вони скоріше свідчили про затишшя на передовій, ніж нагадували бій. Бою не було. Непевна тиша хмурною невідомістю пригнічувала лейтенанта, але через те, що він наближався до своїх, трохи легшало на душі і чомусь гадалося: що ближче, то більше сили надасться йому, хоча, знав він, допомогти тут йому ніхто вже не зуміє.
Вчорашньою стежинкою вони дійшли до початку траншеї, що, звиваючись по схилу, вела на висоту. Чернов зіскочив у її тут невелику глибину і хутко пішов, по-давнішому зиркаючи по боках. Спереду бухало. Все ближче. Вгорі з тугим дзиканням, завмираючи вдалечині, проносилися кулі.