— Вже ви мене вибачте. Тут мені тепер не заснути. Сказати вам ще, що прірва всякого одягу висить там у шафі, і все для мене ?!
— Я думав, що ти брешеш. Значить, посипалося на тебе. Буває таке, — сказав
вражений Кішлот. — З цим уже нічого не поробиш, — в роздумі додав він тоном дивної розради.
— За що ж це, як ви думаєте?
— Нізащо. Сподобався, як кошеня. Без мірки він купив?
— Що без мірки?
— Галеран — фраки та смокінги?
— Це просто костюми. Я їх навіть не приміряв.
Кішлот повів Давенанта до себе нагору, витягнув з шафи вино і став ходити по кімнаті, притискаючи пляшку до спини.
— Так! — вигукнув він після мовчання і зітхань. — Ти злетиш високо, має бути.
Але моє останнє слово теж ще не сказано. Я нападу на золоті розсипи, кажу
тобі! Рано чи пізно! Буде така вірна ідея, вона прийде. Хильни стакан вина,
сідай, розказуй, чорт забирай!
Наспіх передавши йому все істотне своєї історії, Давенант випив вина і загримів вниз по сходах. Кинувши в скриньку нескладну поклажу свою, він звалив скриньку на плече і попрощався з Кішлотом, який, побачивши його стан, не пускався більш в розмови, а порився в кишенях і віддав йому платню.
— Остаточно розбагатів Давенант, — сказав Кішлот, сунувши колишньому слузі жменю срібла. — За чотирнадцять днів! Забирайся геть!
Випровадивши щасливця, він замкнув двері, крикнувши:
— Заходь пообідати!
Глава III
Хоча Давенант страшно поспішав, проте прибув до Емми Губерман вже опівночі, і стара відкрила мешканцеві двері без невдоволення: вона отримала за кімнату хороші гроші. Стара принесла Давенанту нашвидку вигадану яєчню, поспішно з'ївши яку, він зайнявся розглядом своїх багатств: приміряв сірий костюм; ніде не жало, жилет не тіснив груди. У дзеркалі відбився хтось витончений, чужий, без вусів.
Знявши сірий костюм, Давенант убрався в білий. "Чари!" — сказав він, застібаючи перламутрові ґудзики. Все знявши з себе, повісивши одяг в шафу, він погасив світло і заснув так міцно, що вранці не відразу прийшов до тями на стук у двері: господиня почала турбуватися, було вже одинадцять годин, і її кавник закипав восьмий раз.
Давенант радісно засвистів: не треба підмітати підлогу, розстеляти скатертини і викидати з вази гнилі яблука. Час належить йому. Пахло чистотою і теплом тонкої білизни. Нерви ще гули, але не так рвучко, як це було вчора.
Здійснене набуло законність тривалої очевидності. Випивши каву і закусивши, Давенант одягнув білий костюм. Ледве скінчив він возитися з прикріпленням краватки, як з'явилася стара.
Переможена цікавістю, розвивши руками, похитавши головою в знак розчулення, коли побачила таку зміну зовнішності квартиранта, вона стала допитуватися, чому бідно одягнений юнак з простою скринькою викликав до себе стільки турботливої уваги. Її цікавило, хто — Галеран, хто — Давенант, як він жив до цього дня, а також що буде робити.
Стара здалася Давенант вельми неприємною, тим більше, що питала не прямо, а як би відповідаючи на свої думки:
— Звичайно, не все відразу. Ви озирніться, відпочините, а там, треба думати, буде вам служба або не знаю що. Приємно бачити, як пан Галеран вас любить, я думала — не батько він ?! У мого чоловіка теж нічого не було, але він почав працювати, збирати ...
Ці натяки Давенант обійшов мовчанням, він звів розмову на кімнату, а стара
намагалася залізти з кігтями і окулярами в його серце.
Не маючи досвіду випроваджування докучних людей, Давенант терпів її скрипучий речитатив, поки, стомившись, вона не пішла, стиснувши губи, з жорстким обличчям, а Давенант відправився бродити по місту. На виході він зіткнувся з чоловіком господарки — похмурим, дратівливого виду старим, який сунув свої кволі пальці в його гарячу руку і прохрипів:
— Ну-с, так. Все в порядку, я вважаю?
Старий зник за рогом, Давенант здійснив складну подорож, пересідаючи з автобуса на трамвай, з трамвая на автобус, доїжджаючи до кінця кожної лінії, і за кілька годин об'їздив місто, як до того ніколи. Він мчав, підкоряючись внутрішньому руху, що долав його. Але скоро Давенант помітив, що намагається не думати про мету цих блукань, утримуючи таємні думки. Нарешті він зважився і пройшов по Якірній вулиці; коли ж порівнявся з будинком Футроза, вуха його горіли, а серце калатало. Якщо так добре було в тому домі при ньому, то яке чарівне життя його мешканців, коли їх ніхто не бачить! Так він думав.
При чужій людині, природно, найпрекрасніше має ховатися. Там щось
миготить, спалахує, дзвенить — здавалося йому, там плачуть від сміху і літають серед посмішок таємничі істоти, осяяні блакитним світлом. Тим часом, нічого не знаючи про довершену з усіх будівель світу, перехожі купують газети, кидають недопалки під вікна, повз яких він йде, боячись зустріти навіть гувернантку Уранію Тальберг, так як на ній теж блищать чарівні промені червоно-жовтої вітальні, повної золотих кішок і рожевих обличь.
А між тим Давенант дуже хотів побачити хоча б Уранію, хоча б покоївку, але при умови залишитися непоміченим ними.
Утішений тим, що завтра знову прийде до Футроза, Давенант залишок дня вжив на відвідування звіринця і покупку декількох старих книг; до сніданку він запізнився, обідати прийшов пізно і був голодний, чому з'їв суп, рибу і солодкий пиріг без залишку, справді пожер весь хліб, так що стара довго міркувала з сусідкою про апетити мешканця. Після обіду Давенант ліг з книгою, читаючи повість Хаггарда, але скоро, втомлений пережитим, заснув. Як стемніло, прийшов Галеран і повів його гуляти на Місячний бульвар.
Вони повільно ходили під листям величезних дерев, розмовляючи про життя, яке Галеран знав у всіх її проявах, намагаючись переконати хлопчика мати довіру до своїх почуттів.
— Ніколи не бійся помилятися, — говорив Галеран, — ні захоплень, ні розчарувань боятися не треба. Розчарування є плата за щось перш отримане, може бути, невідповідна іноді, але будь щедрий. Бійся лише узагальнювати розчарування і не фарбуй ними все інше. Тоді ти придбаєш силу опиратися злу життя і правильно оціниш його хороші сторони.
Ці прості істини відповідали характеру Давенанта; особливу принадність мали вони саме тепер, представляючи як би надійну зброю для його переповнених почуттів, подану відважною рукою.
Повертаючись яскраво освітленою алеєю, вони зупинилися біля тераси ресторану, зваблені бурхливою сценою: обірваний п'яний чоловік рвався до столиків, кричачи, що хоче розвеселити відвідувачів чудовою піснею. Уже слуги схопили його, маючи намір виштовхнути геть, як одна багата компанія, бажаючи потішитися, заступилася за обшарпанця, і, злобно озирнувшись на офіціантів, що відійшли, обірваний чоловік, витерши спітніле чоло тилом руки, хрипко заспівав:
Прийшло до в'язниці дівчисько, Ряба Вертуха, Вихлява спідничка, підбиті очі. "Вас, бравий наглядач, хочу з собою я взяти, Ви будете, приятель, зі мною в ліжку спати. Вчора я ніч гуляла, Два шилінги дістала, Прошу їх передати На номер триста п'ять! "
Скривився наглядач і так їй каже: Я не роботодавець, а чесний Джонні Сміт, Коханець твій, вбивця, повішений він вчора За те, що кровопивця, о шостій годині ранку. А ти йди, паскуда, Геть від воріт, поки Тебе не прогнав я.
Піди, хлібні вина! "
"Ах так, — вона сказала і плюнула в нього. — Тебе повісити мало, і більше нічого, Сьогодні, тільки смеркне, твій брат до мене прийде І у мене в ліжку зарізаний засне ... "
Бродяга співав з почуттям, манірне обертаючись, коли зображував повію, і випинаючи груди, строго хмурячи брови, коли Рябій Вертусі відповідає непохитний наглядач. Частина слухачів розреготалася, інші обурилися, але артист все ж зібрав винагороду. Більше йому співати не дали. Він пішов, похитуючись і роздивляючись монети на тремтячій долоні. Потім бродяга швидко минув Давенанта, крикнувши юнакові, який відсахнувся:
"Тримайся, сисунець, а то замету!" — і зник в алеях. Давенант помітив його сплутане волосся. Важке, підступне обличчя цієї людини метнулось перед ним на одну мить і сховалося в тіні ночі.
Такого роду пісні Давенант доводилося чути не раз, коли він возив візок з
гарячою їжею на околицях порту, а тому він байдуже слухав її. Тим часом Галеран зупинився; витягнувши блокнот, він записав у нього окремі вирази цього зразка тюремної поезії.
— Я складаю збірник вуличних пісень, — сказав Галеран, — і сподіваюся продати мою працю якомусь видавництву. Ти, напевно, часто намагався зрозуміти, чим я живу. Я складаю збірники найрізноманітнішого типу: від анекдотів до "ігор і забав". Я жив б краще, якби не мав пристрасть до гри. Не можу не грати.
— Значить, вам не щастить?
— Ти проникливий.
— А ви намагайтеся вигравати.
— Рада мудреця! — розсміявся Галеран. — Покинь мене і вирушай спати. Спати
добре.
— Ось що, — подумавши, сказав Давенант, — в перший же раз, як ви підете грати, візьміть, будь ласка, цю золоту монету і приєднайте її до долі ваших ставок. Будь що буде!
— Іде! — погодився Галеран. — Я ніколи не відмовляюся грати на чуже щастя.
Приходь завтра в "Відразу". Я буду там від першої до третьої.
— Та, я завжди хочу бути з вами, — сказав Давенант. — Я буду там, ми що-небудь придумаємо.
На тому вони розлучилися. Пройшла ще одна ніч, і зайнявся день, який позначився променем в очі:
— Сьогодні, сьогодні — туди!
Глава IV
Роена і Еллі брали участь в долі молоденької сухотної кравчині Мелі Скорт,
затіявши відправити її лікуватися на морський берег Ахуан-Скапа. Мілини з'явилася незадовго перед тим, як увійшов Давенант.
Побачивши її в вітальні, коли та смиренно розглядала альбоми, Давенант вклонився блідій, бідно одягненій дівчині і сів віддалік. Його білий костюм не обдурив проникливість Мелі Скорт. Поглянувши на Давенанта нишком, вона вгадала залежне становище юнака і зважилася сказати:
— Такий чудовий будинок, чи не так? Вони дуже багаті.
— Чудовий будинок, — з натхненням відгукнувся Давенант. — Скажіть, ще ніхто не виходив?
— Ні, — Мелі кашлянула. — Я теж чекаю. Мене відправляють на курорт лікуватися. У мене сухоти. А ви?
— Я? Тут є одна справа, — сказав Давенант, дещо змішавшись. — Втім, сьогодні
з'ясується.
Його позбавила від зізнань поява Роени. Вона увійшла без сестри, в темному платті, скромно зачесана, і очі її лукаво блиснули.
— Давенант! Мелі! — вигукнула Рой.