Я спитав:
— Невже від Я до А?
— Так, так! — гукнув прадідусь і забігав по вершівні. — Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.
— Ого, прадідусю, які ми молодці!
— Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!
Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:
Абетка звірів
Андреас
Бачив
Влітку
Гори,
Д
Е
Є
Жуки,
Зайці,
І
Їжаки,
Й
Кроти,
Лисиці,
Мишок
Нори.
Одна
Презлюща
Рись
Сичала,
Тихенько
Ухкала,
Фирчала:
"Х-хто х-ходить?
Це х-хода
Ч-чия?
Ш-ша!
Ща!
Ю!
Я!
— А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:
Андреас бачив влітку гори,
Де є жуки,
Зайці, і їжаки,
Й кроти, лисиці, мишок нори.
Одна презлюща рись сичала,
Тихенько ухкала, фирчала:
"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?
"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"
Прадідусь сказав:
— А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.
І почав:
Морська яхта
Яхта
Юргенса
Щодня,
Швидкохідна,
Чепурна,
Цілу
Хвилю —
Ф
Утів
Триста —
Стрімко
Розтина,
Пружисто.
Обвозила
Нас
Морями:
Лондон,
Кадіс,
Йокогама…
Їй
Іще іти й іти —
Зостається
Ж не
Єдине:
Едінбург,
Дубровник,
Гавр,
Варна,
Балтімор,
Афіни.
Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:
Морська яхта
Яхта Юргенса щодня,
Швидкохідна, чепурна,
Цілу хвилю — футів триста
Стрімко розтина, пружисто.
Обвозила нас морями:
Лондон, Кадіс, Йокогама,
Їй іще іти й іти —
Зостається ж не єдине:
Едінбург, Дубровник, Гавр,
Варна, Балтімор, Афіни.
— Прадідусю! — сказав я. — Ох і гарно ж у вас вийшло!
— Як вийшло, так вийшло, — відповів прадідусь. — Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!
Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:
— Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.
— Що ви, бабусю! — гукнув я. — Ми склали два чудові вірші!
— То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.
Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати "Моряцькі щорічники". Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.
Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.
— Ви віршуєте? — спитав я.
— Ет, вигадаєш! — спалахнула вона. — Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!
— А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?
— Так, — відповіла вона, — глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати…
— І записувати кулінарні рецепти, — докинув я.
— Аякже, — підхопила бабуся, — І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.
Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.
Потім ми пообідали.
Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.
Зайти до них я не міг, бо кір — хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.
З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.
Джонні-Свистун сказав:
— Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.
Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге — цікавіше.
В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.
— Те дерево росло ще за часів Нерона! — докинув Джонні.
— Невже? — здивувався я.
— Точно! Мені вчитель розказував, — відповів Джонні.
Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.
І раптом Джонні спитав:
— Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?
— Хіба?
— Тепер уже ні, але щойно так робив.
— Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!
І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.
Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака — сенбернар Уракс.
Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.
— Молодець, молодець, Ураксе! — гукнув я. — Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.
Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.
Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.
— Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! — вигукнув я.
— Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.
— Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! — гукнув я.
— Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.
— Так боцман із причалу сам лається негарними словами! — відказав я. — Хіба він має право так лаяти Джонні?
— А якими ж словами лаявся боцман?
— Як дасте паперу й олівця, я напишу.
— Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.
Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.
Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.
А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти — ні.)
Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом "З історії Німеччини" й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.
Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.
— Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, — сказав він. — Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?
— Так вона ж іще не готова, дідусю! — відказав я.
— Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.
Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом "З історії Німеччини" на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.
Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.
Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.
Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені — тришаровий пудинг.
Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався "Анна". Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.
Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.
Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.
— Ну як можна робити отакі дурниці — давати дитині цілу миску пудингу! — закричала вона. — Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?
— Так, так, — пробурчав прадідусь із-під вусів. — Ціла миска пудингу — це трохи забагато для дитини, правда, правда!
— От бач! — переможно вигукнула горішня бабуся. — Твій прадідусь теж сварить тебе!
— Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав…
— І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою "Моряцького щорічника"! Ну, гайда!
Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав "добраніч усім", збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ,
у який трохи докладніше розказано про Джонні-Свистуна. Тут-таки з'ясовано, як змінюються мови і чому теля "воно", а не "він" і не "вона".