Ну, спи тепер. Гнів тут не допоможе, Сесіліє.
– Гнів тут не допоможе, Сесіліє. Ти говорила це уже сотні разів.
– Але я сподіваюся і молюся, аби ти знову одужала. Усі ми сподіваємося й молимося.
– Звичайно, я одужаю. Це наймудріше, що ти сказала за уже довгий час.
– Завтра прийде Христина і зробить тобі укол.
– Так ти її й побачиш!
– Чому ти так кажеш?
– Думаєш, Христина подолає довгий шлях до нас у перший же день Різдва? До того ж вона не вірить, що ліки допоможуть. Ти геть здуріла, мамо. А все через те, що надто довго живеш.
– Та, ясна річ, вірить вона у допомогу ліків. І я вірю… Ти певна-таки що не хочеш перебратися до нашої спальні?
– Я скоро стану дорослою і хочу мати свою кімнату, хіба не розумієш?
– Звичайно.
– Не маю жодного бажання лежати й слухати, як ви хропите.
– Можу собі уявити.
– Не ображайся… І дякую за подарунки.
– Вимкнути світло?
– Не треба, я зроблю це сама, коли закінчу міркувати.
4
Коли мама повернулася до своєї спальні, Сесілія витягнула з-під ліжка ручку та записник і написала:
Кожнісінької секунди кілька свіженьких немовлят струшується з рукава природи. Фокус-покус! Але щосекунди багато людей також: зникає. Довгий-довгий ряд, і Сесілія вийде з того ряду… Не ми приходимо у світ, а світ приходить до нас. Народитися – це одержати у дарунок цілий світ.
Якось Бог сплеснув розпачливо руками і сказав: "Я свідомий, що світ можна було влаштувати інакше, але що зроблено, те зроблено, я ж не всемогутній".
Сесілія поклала своє письмове причандалля на місце і задрімала.
Вона не знала, скільки минуло часу. Коли розплющила очі, світло з великої сосни в саду заливало кімнату. Крижані троянди на віконному склі здавалися золотими.
– Аріелю, – прошепотіла вона.
– Я тут.
– Але я тебе не бачу.
– Тут…
Щойно тепер вона помітила його. Він собі зручно влігся на верхній книжковій полиці, там, де не було книжок.
– Як тобі вдалося туди видряпатися?
– Для ангела це зовсім не проблема. Добре спалося?
Уже наступної миті він стояв на підлозі. Сесілія не помітила, як він зістрибнув, і не почула гупання ніг від приземлення. Просто Аріель ураз опинився на підлозі і тепер розглядав нові лижі.
– Чудові лижі, – мовив він. – І саночки також!
Аріель обернувся до дівчинки, і вона знову побачила, який він гарний. Очі були ще кращі, ніж їй здалися спершу, зеленкуваті й загадкові. Сесілії вони нагадували якийсь коштовний камінець, зображення якого вона бачила у великій енциклопедії коштовного каміння. Чи не зоряним сапфіром він називався?
– Звідки ти знав, що має прийти мама? – запитала вона.
– "Що має прийти мама", – повторив Аріель. – "Звідки ти знав, що має прийти мама?"
– Перестань!
– Я тільки смакую слова.
– Смакуєш слова?
Він кивнув:
– Це єдине, що може смакувати ангел.
– І які вони на смак?
– Трохи дивні.
– Чому?
– Тобі не видається дивним, що колись ти лежала й плюскотілася в маминому животі?
Сесілія зітхнула.
– Звідки ти знав, що мама прийде? – повторила знову.
– Вона поставила годинник на третю.
– Хіба ти бачиш крізь стіни?
Аріель підступив на крок ближче:
– Перестань плести дурниці. Ваші "стіни" не є стінами для нас.
Від здивування вона аж піднесла руку до рота:
– У тебе рентгенівський зір. Може, й тіло моє бачиш наскрізь?
– Може, й так, але треба налаштуватися. Зате я не розумію, як спожита вами їжа замішується у шлунку і потім стає плоттю та кров'ю.
Сесілію пересмикнуло:
– Поговоримо про щось інше.
– Не маю нічого проти.
– Підійди ближче.
Раз – і Аріель уже на стільці перед ліжком. Він ніби перенісся у просторі, не зробивши для цього жодного кроку. Так кадри слайдів змінюють одні одних, досить увімкнути проектор.
– Я не бачила, щоб ти рухався, – сказала вона. – Просто враз опинився біля мене.
– Ми не маємо потреби "рухатися" у вашому розумінні цього слова. Варто тільки вказати місце, і я відразу там з'явлюся.
– Поясни детальніше. А ще розкажи, як тобі вдається проходити крізь зачинені двері. Цього мені ніяк не збагнути.
Аріель завагався:
– Добре, але за однієї умови.
Сесілія здригнулася:
– Я й не знала, що ангелам для добрих вчинків потрібні якісь умови!
– Але ж ти не просиш мене зробити комусь добро, а хочеш вивідати небесні таємниці.
– То що за умова?
– Ти розкажеш мені про земні таємниці.
– Ха, та ти ж усе знаєш!
Аріель зручніше вмостився на стільці:
– Я, наприклад, зовсім не знаю, що це таке – бути з плоті і крові. Я не знаю, як дорослішають. Або як це – споживати їжу, мерзнути, бачити сни, особливо солодкі сни.
– Але ж ти розмовляєш не зі мною першою. Хіба не сам казав, що ангели живуть вічно?
– А ще я казав, що ангели не перестають дивуватися з витвору Творця. До того ж ми не так часто з'являємося людям. Востаннє я заступав на ангельську вахту понад сто літ тому в Німеччині.
– Біля кого ти тоді сидів?
– Він називався Альберт і був дуже хворий.
– Як йому велося?
– На жаль, не дуже добре. Тому-то й я сидів біля нього.
Сесілія хмикнула:
– Сподіваюся, ви приходите в гості не лише тоді, коли справи зовсім кепські. Нічого безглуздішого мені ще не доводилося чути.
– Хіба втішати когось у біді безглуздо?
– А він тобі не розповів, як це бути з плоті і крові?
Аріель похитав головою:
– Для цього він був надто малим.
– Шкода…
– Чому?
– Бо тепер усю роботу доведеться виконувати мені.
– То ж ти дотримаєш обіцянки?
Сесілія зробила зусилля, аби підсунутися вище:
– Спробую. Але ти починаєш першим.
– Згода!
Аріель зручно вмостився. З-під білої льолі визирали дві босі ніжки, він поклав їх на Сесілине ліжко. Литки були такими гладенькими, як у новонародженого маляти, навіть жодного брижика на них не виднілося.
До зустрічі з Аріелем Сесілія й не підозрювала, що волосся на тілі може мати щось спільне з рослинним та тваринним світом. Тепер вона розуміла: ангели з волосатими ніжками мали би дивний вигляд. Щось росте й дозріває на деревах. Або на людях і тваринах. Часом на камінні, наприклад, мох і лишайники. Тільки на ангелах нічого не може прорости.
Сесілія приглянулася до нігтиків на його ногах. Ясна річ, ніколи не виникне потреби їх обстригати. Вони нагадали їй один із камінців колекції. Як же він називався? Гірський кришталь?
– Ангели втомлюються? – запитала дівчинка.
– Чому ти питаєш?
– Бо ти поклав ноги на моє ліжко.
– Я бачив, як поводять себе люди, коли хочуть створити затишну атмосферу для розмови.
– Знову дражнишся. Чому б тобі не бути самим собою? "Соромся", – любить говорити моя мама.
– Тоді я попросив би тебе сісти у ліжку. Дуже нудно розмовляти з людиною, яка тільки й знає собі, що лежить та й лежить.
– Але ж я досить-таки хвора.
– Підводься, Сесіліє, не лінуйся.
Мала спробувала виконати прохання ангела, і невдовзі обоє уже сиділи валетиком, обличчям одне до одного: Сесілія – у ліжку, а Аріель – на стільці. Сесілія почувала себе набагато ліпше. Уже давно вона не сиділа випроставшись. Дівчинка замислилася, про які б то земні таємниці розповісти ангелові. Але Аріель почав першим:
– Багато людей уявляють ангела такою собі безтілесною тінню, яка пурхає у просторі поміж небом і землею.
– Саме такими бачилися ангели і мені.
– Але ж усе зовсім навпаки. Це ви нам уявляєтеся легкими, невагомими, наче повітря. Коли ти копаєш камінь, твоя нога ударяється об нього. Якби я зробив те саме, моя нога пройшла б його наскрізь. Для мене він не твердіший за клапоть туману.
– Тоді мені зрозуміло, як вам удається проходити крізь двері та стіни, не вдарившись об них. Але я не розумію, чому ті стіни не валяться.
– Коли ти йдеш крізь туман, він же не рветься. Або, коли ти думаєш, хіба можуть твої думки заподіяти шкоду навколишньому світові?
– Ну, гаразд. А може ти вмієш пройти крізь стіну, бо й справді безтілесний?
– Помацай мою ногу, Сесіліє.
Дівчинка стиснула великий палець його ноги. На дотик він був наче сталь.
– У нас набагато твердіше тіло, ніж у будь-якого іншого створіння на світі, – мовив Аріель. – Ангелові ніколи не судилося вмерти, бо він не має тіла з плоті й крові, від якого могла б відділитися душа.
– Ти, певно, радий цьому…
– У природі ж так не буває. Тут усе легко знищити. Навіть гора під впливом природніх сил поступово руйнується і стає прахом.
– Дякую за інформацію, але це я чудово знаю.
– Це ви для нас – тіні, Сесіліє, а не навпаки. Ви приходите й відходите. Це ви не триваєте. Несподівано вигулькуєте, і щоразу це диво, коли новонароджене дитя лежить на маминому животі. Але так само несподівано й зникаєте. Бог бавиться вашим життям, наче мильні бульбашки видуває.
Сесілія прижмурила очі:
– Вибач за відвертість, але від твоїх слів пахне паленим.
Ангел кивнув:
– Непогано сказано. Усе в природі схоже на повільну пожежу. Боже творіння лежить собі і поволі тліє.
– Нічого приємного у цьому не бачу. Та й взагалі, мені не подобається думка, ніби я "тінь".
Аріель затулив рот долонею, так ніби враз зрозумів, що сказав забагато.
– Ви не є тінями один для одного, – поспішив він виправитися. – Хіба твоєму татові не доводиться кожного разу добре напружити м'язи, щоби знести тебе до вітальні?
– Бе, бе, бе!
– Нащо ти так робиш?
– Ти весь час хитро виплутуєшся, але так і не зміг мене переконати, що усе, що ти сказав, – правда.
– Знову все спочатку!
– Що саме?
– Ти й далі думаєш, ніби я брешу.
Сесілія вдала, ніби не почула:
– А ти зможеш, скажімо, пройти крізь стіну до спальні тата й мами і подивитися, чи вони сплять?
– Не варто надто часто гратися у ці ігри…
– Лише один раз, добре?
Аріель підвівся зі стільця і поволі рушив. Порівнявшись зі стіною, він не зупинився. Сесілія бачила, як він прослизнув крізь неї. По цей бік виднілася тільки його ступня, але й вона зникла. За кілька секунд Аріель тим самим шляхом повернувся. Він просочився крізь стіну і стояв посеред кімнати.
– Обоє сплять, – повідомив він. – Тато обняв маму рукою за плечі. Будильник наставлено на сьому.
– Браво! – вигукнула Сесілія і заплескала в долоні. – І зовсім немає потреби переносити моє ліжко до них у спальню.
– Коли виникне потреба, я збуджу їх швидше, ніж будь-який будильник.
– Правда?
Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.
– Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: "Як дивно, що я пробудився саме у цю мить.