Озирнувся: полонені лежать в кутку, лампа мигтить, вітер виє,— все гаразд.
Тепер світло падає просто на обличчя молодого полоненого. Обличчя достоту як у дитини або в дівчини. Але заплющені очі й солома під головою надають йому вигляду мерця.
Відколи Бартек живе, ніколи ще не зазнавав він такого жалю. Щось стискає йому горло, ридання рвуться з грудей.
Тим часом старший полонений важко перевертається набік і каже:
— На добраніч, Владеку...
Той не відповідає. Тиша. Минає година. З Бартеком діється щось справді недобре. Вітер гуде, наче пригноб-ленський орган. Полонені лежать тихо. Раптом молодший, з зусиллям підвівшись, гукає:
— Каролю?
— Чого?
— Спиш?
— Ні...
— Я боюся... Кажи, що хочеш, а я молитимусь.
— То молись!
— Отче наш, котрий є на небесах, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє...
Хлипання заглушує слова молодого полоненого... Далі знов чути його уривчастий голос:
— Хай... буде... воля твоя!..
"О господи! — ниє щось в грудях у Бартека.— Господи Ісусе!.."
Ні, він не витримає далі! Ще хвилина, і він крикне:
"Паничу! Та я ж польський хлоп!.." Потім через вікно... в ліс... Хай буде, що буде!...
Раптом за дверима лунають розмірені кроки. То — патруль, а,з ним унтер-офіцер. Зміняють варту.
Другого дня Бартек зранку був п'яний. Наступного — теж...
* * *
Потім були нові походи, сутички, пересування... і мені приємно повідомити, що до нашого героя повернулась рівновага. Після тієї ночі у нього залишилось тільки замилування до пляшки, в якій завжди можна знайти смак, а часом і забуття. Зрештою, в боях він став ще жорстокішим, ніж був досі. Перемога йшла його слідом.
VI
Минуло ще кілька місяців. Давно настала весна. В Пригнобленому в садках цвіли вишні й укривались буйним листям, а на полях зеленіли густі вруна. Одного разу Магда, сидячи під хатою, оббирала на обід дрібну порослу картоплю, придатну швидше для скотини, ніж для людей. Та був саме переднівок, і біда заглянула в Пригноблене. Це видно було й по змарнілому, зажуреному обличчю Магди. Може, щоб розвіяти журбу, жінка, приплющивши очі, співала тонким, пронизливим голосом:
Ой мій Ясько на війні! Пише він листи мені. Ой я відписую йому, бо я жіночка йому!
Горобці на черешнях цвірінчали, наче хотіли заглушити її, а вона співала, замислено поглядаючи то на пса, що спав па сонці, то на вулицю, то на стежку, що йшла через город і поля. Може, й через те поглядала Магда на стежку, що тягпулась вона навпростець від станції, і так бог дав, що того дня не даремно вопа на неї поглядала. Вдалині показалась якась постать. Жінка прислонила очі рукою, але не могла нічого розгледіти, бо її сліпило сонце. Лиско прокинувся, підвів голову, кілька разів гавкнув і став нюхати повітря, наставивши вуха і крутячи головою. Одночасно Магда зачула невиразні слова пісні. Лиско раптом зірвався і щодуху помчав назустріч людині, що йшла стежкою. Магда трохи зблідла.
— Бартек чи не Бартек?
І вона встала так рвучко, що аж кошик з картоплею впав на землю. Тепер уже не було сумніву: Лиско скакав на груди прибулому. Жінка кинулася вне-* ред і радісно закричала на весь голос:
— Бартек! Бартек!
—■ Магдо! Це я! — гукав Бартек, прикладаючи долоню до рота і прискорюючи ходу.
Він одчинив ворота, зачепився за стовп, заточився так, що мало не впав, і вони кинулись одне одному в обніми.
Жінка швидко заговорила:
— А я думала, що ти вже не вернешся... Думала, що тебе вбили. Ану, який ти? Покажись... Дай надивитись на тебе! Ой як змарнів! О господи! Ой ти бідолахо!.. Мій наймиліший... Повернувся, повернувся!..
Вона на хвилину відривала руки від його шиї й дивилась на нього, потім знов обіймала.
— Повернувся! Слава тобі господи... Мій ти Барто-шеку коханий! Ну, заходь же до хати... Франек у школі. Німчисько трохи дітям допікає. Хлопець здоровий. Тільки витрішкуватий, як і ти. От добре, що повернувся. Бо сама я не дам ради господарству. Біда, важу тобі, просто біда!.. Хата валиться. Покрівля па стодолі дірява, протікає. І що я зроблю? Ой Бартеку, Бартеку! І як це я тебе ще живого бачу? Що я тут мала клопоту з сіном!.. Чемерницькі мені допомагали, тільки яка то поміч!.. Як же ти? Здоровий? Ой яка ж я рада, яка рада! Бог тебе оборонив. Іди ж до хати. Боже ж ти мій, чи воно Бартек, чи не Бартек? А це що у тебе? Рятуйте!
Магда аж тепер побачила довгий шрам, що тягнувся через все обличчя Бартека — від лівої скроні аж до підборіддя.
— Та нічого... Кірасир мене один мацнув, але й я його теж. Був у шпиталі.
— О господи!
— Та, дрібниці!
— А худий, як з хреста знятий.
— Ruhig! 1— відказав Бартек.
Він і справді був худий, зчорнілий, обшарпаний. Справжній переможець! До того ж ледве тримався на ногах.
— Ти що, п'яний?
— Та... слабий ще.
То правда, він був слабий. Але був і п'яний, бо при його виснаженні йому досить було й одної чарки горілки, а він випив на станції аж чотири. Зате настрій і поставу мав справжнього переможця. Такої постави у нього раніш ніколи не бувало.
— Ruhig! — повторив він.— Скінчили ми Krieg!2 Тепер я пан, розумієш? А оце бачиш? — показав рукою на хрести та медалі.— Бачиш, що я за один? Га? Links! Rechts! Heu! Stroh!3 Сіно, солома! Солома, сіно!
Останнє "halt!"* він вигукнув так пронизливо, що Магда відскочила на кілька, кроків.
— Ти що, ошалів?
1 Тихо, спокійно! (Нім.)
2 Війну! (Нім.)
3 Ліворуч! Праворуч! Сіно! Солома! (Нім.) * Стій! (Нім.)
— Як ся маєш, Магдо? Коли тобі кажуть, як ся маєш, то значить, як ся маєш? А по-французькому тямиш, дурна? "Мусью". Хто "мусыо"? Я — "мусью", розумієш?
— Чоловіче, що з тобою зробилось?
— А тобі яке діло? Was? Доне дінер!1 Розумієш? Магда грізно насупила чоло.
— По якому це ти белькочеш? Чи ти вже зовсім не вмієш по-польськи? От німчура! Ій-бо, правда! Що з тебе зробили?
— Дай мені їсти.
— Марш до хати.
Всяка команда впливала на Бартека так, що він неспроможний був противитись. Почувши "марш!", він випростався, витягнув руки по швах і, зробивши півоберта, помарширував у вказаному напрямку. Аж на порозі опам'ятався і здивовано глянув на Магду,
— Та що ти, Магдо? Що ти? <— Вперед! Марш!
Він ввійшов до хати, але на порозі впав. Аж тепер горілка по-справжньому вдарила йому в голову. Він почав співати й роззиратись по хаті, шукаючи Франека. Промовив навіть: "Morgen, Kerl"2, хоч Франека й не було. Потім засміявся, ступив один великий крок, два маленьких, крикнув "ура!" і простягся на тапчані. Увечері прокинувся тверезий, бадьорий, привітався з Франеком і, випросивши у Магди кільканадцять пфенігів, відбув у тріумфальний похід до корчми. Але слава про Бартекове геройство вже випередила його в Пригнобленому, бо інші солдати з того самого полку повернулись раніш і розказали про його подвиги під Гравелоттом і Седаном. Тепер, коли по селу розЬ
1 Що? (Нім.) Давайте обідати! (Перекручене франц.)
2 "Здоров, шибенику!" (Нім.)
йшлась чутка, що переможець у корчмі, всі колишні товариші поспішили з ним побачитись.
Отож СИДИТЬ наш Бартек за столом, але ніхто його тепер не впізнає. Він, колись такий смирний, гатить кулаком по столі, бундючиться як індик і ґелґоче як індик.
— А пам'ятаєте, хлопці, коли я ото французів поколошматив, що сказав Штейнмец? .
— А чого ж не пам'ятати?
<— Казали про французів і се, й те, лякали ними, а вони хирлявий народ, хіба ж ні? Салату їдять, як зайці, то й драла дають, як зайці. А пива не п'ють, тільки вино. Правда.
— Якось ми палили село, то вони руки поскладали і кричать: "Питіє! Питіє!"1, значить, що дадуть пити, аби ми їх не зачіпали. Та ми на те не зважали.
— То, виходить, можна зрозуміти, щб вони теркочуть? — спитав якийсь парубчак.
— Ти не розумієш, бо дурний, а я розумію. "Дон ді пен"2, втямив?
— Що це ви говорите?
— А Париж ви бачили? Отам були баталії одна за другою! Але в кожній ми їх побивали. У них нема добрих командирів. Так люди казали. Пліт у них, кажуть, добрий, та кілки кепські. І офіцери кепські, і генерали кепські, а в нас хороші.
Мацей Кеж, старий, розумний пригнобленський господар, похитав головою.
— Ой, виграли німці страшну війну, виграли, а ми їм допомогли, тільки яка нам за те заплата буде, бог його святий знає.
Бартек витріщив на нього очі.
1 "Змилуйтесь! Змилуйтесь!" (Перекручене франц.І
2 "Дайте хліба" (перекручене франц.).
— Що це ви балакаєте?
— А те, що німці й перше не хотіли нас шанувати, а тепер так носи позадирали, наче над ними вже й бога нема. І будуть вони ще гірше нами поневіряти або вже й поневіряють.
— А неправда! — промовив Бартек.
Старого Кежа в Пригнобленому так поважали, що все село прислухалось до його думки, і заперечувати йому було б зухвальством, але Бартек був переможець і сам вимагав поваги.
Проте всі подивились на нього із здивуванням і навіть трохи з обуренням.
— Ти що, з Мацеєм будеш сперечатись?.. —* А що мені ваш Мацей! Я й не з такими говорив.
Уторопав? Хлопці, хіба я не говорив із Шейнмецом? Га? А що Мацей вигадує, то вигадує. Тепер нам буде лучче.
Мацей з хвилину дивився на переможця.
— Та й дурний же ти! — сказав нарешті. Бартек гепнув кулаком по столі, аж чарки та кухлі
попідскакували.
— Still der Kerlda! Неп!! Stroh!..1
— Тихо, не репетуй! Спитай краще, дурню, ксьондза або пана.
— Хіба ксьондз був на війні? Чи пан був? А я був. Не вірте старому, хлопці. Тепер нас шануватимуть. Хто війну виграв? Ми виграли. Я виграв. Тепер, що попрошу, те й дадуть. Коли б захотів поміщиком у Франції стати, то й став би. Уряд добре знає, хто найкраще колошматив французів. І наші полки були найкращі. Так писалось у наказах. Тепер поляки — сила, розумієш?
Кеж махнув рукою, встав і вийшов. Отже, Бартек
Тихо ти там! Сіно! Солома!.. (Нім.) здобув перемогу й на полі політики. Молодь дивилась на нього з захопленням. А він говорив далі:
— Я чого захочу, мені все дадуть. Якби не я, то що було б! Старий Кеж — дурень, розумієте? Уряд наказує бити, значить, бий! Хто мною поневірятиме? Німець? А це що?
І Бартек знову показав на свої хрести й медалі.
— А за кого я гамселив французів? Хіба не за німців? А тепер я ліпший за всякого німця, бо жоден німець не одержав стільки нагород. Давай пива! Із Штейнмецом я говорив і з Подбєльським говорив. Давай пива!
Це вже починалась пиятика. Бартек заспівав по-німецьки:
Trink, trink, trink! Wenn in meiner Tasche Dl och ein Thaler klingt!."1
Раптом він видобув з кишені жменю пфенігів.
— Беріть! Я тепер пан!..