А далі, наприкінці вже, він прочитав: "Ширяться чутки, що містер та місіс Гатчинсон хочуть після короткочасної подорожі на схід до Детройта перебути свій справжній медовий місяць, подорожуючи по казковій клондайкській країні".
— Я незабаром повернусь, моє місце залишіть за мною, — кинув Пентфілд, підводячись і забираючи свою торбинку, яка тим часом уже побувала на терезах і полегшала на п'ятсот доларів.
Пентфілд вийшов на вулицю і купив собі сіетлську газету. В ній ішлося про те ж саме, тільки було стисліше викладено. Коррі та Мейбл, безперечно, побралися. Пентфілд повернувся до "Опери" і, сівши на своє місце, запропонував грати без обмеження ставки.
— Він бажає реваншу, — засміявся Нік Інвуд, на знак згоди кивнувши банківникові. — Я саме збирався піти до складів компанії, та, мабуть, лишуся, щоб подивитися на вашу перемогу.
І Лоуренс Пентфілд таки виграв після двогодинного завзятого змагання! Банківник відкусив кінчик свіжої сигари і, запаливши сірника, оповістив, що банк зірвано. Пентфілд згріб свої сорок тисяч, потиснув руку Нікові Інвуду і заявив, що це він грав востаннє — тут чи деінде.
Ніхто не знав, нікому й на думку не спало, як вразила його та новина, якого завдала йому болю.
На вигляд він зовсім не змінився. Цілий тиждень порався він коло своїх справ, як і завше бувало; аж ось йому потрапив на очі опис того весілля, надрукований вже у портлендській газеті. Тоді він домовився із одним своїм другом, щоб той придивився за копальнею, а сам на собаках подався Юконом угору. Він прямував до Солоної Води, а по тому звернув на Білу річку. За п'ять день він натрапив на мисливський табір індіян на Білій річці. Увечері було влаштовано бенкет, і він мав честь сидіти поруч ватажка; а назавтра вранці вже гнав собак назад до Юкону. Та цим разом він був уже не сам. Молода індіянка годувала його собак того вечора і допомагала йому нап'ясти намета. Змалку її якось пом'яв ведмідь, і тепер вона трохи накульгувала. Звали її Лашка; спершу вона боялася чужого білого чоловіка, що прибув з Безвісти, взяв її собі за жінку, не глянувши на неї, не мовивши до неї й слова, а тепер віз її з собою в ту Безвість.
Але Лашці повелося краще, ніж більшості індіянських дівчат, що бралися з білими чоловіками на Півночі. В Доусоні поганський шлюб, що зв'язав їх, було освячено ще й урочистим обрядом: за звичаєм білих людей їх повінчав священик. З Доусона, де все здалося їй мрією чи сном, Пентфілд одвіз її просто до Бонанзької копальні і оселив у новій хаті з добре тесаного колоддя на пагорбку.
Люди не могли отямитися з великого дива, і дивувалися вони не так з того, що Лоуренс Пентфілд поділив ложе й домівку з індіянкою, як із того, що шлюбною церемонією він узаконив цей зв'язок. Навіщо було брати церковний шлюб? Але Пентфілда ніхто не чіпав. Доки примхи людини не шкодили громаді, громада давала людині спокій, тож Пентфілдові було вільно ходити в гостину до тих чоловіків, що мали білих жінок. Шлюбна церемонія не дозволяла ставитися до нього просто як до білого, що живе з індіянкою, і разом з тим позбавила його закидів у неморальності, хоч були такі чоловіки, що не схвалювали його вибору.
Листи з Сан-Франціско більше не надходили. Шестеро санок з поштою загинуло біля Великого Лосося. Окрім того, Пентфілд знав, що Коррі з молодою на той час уже мали подорожувати. Вони справляли весільну подорож — ту подорож, що про неї він мріяв протягом двох безмежно тоскних років. Від цієї думки губи йому гірко кривилися; але він того і взнаки не давав, тільки ставав ласкавіший до Лашки.
Промайнув березень, наближався вже й кінець квітня, коли одного весняного ранку Лашка спиталася дозволу поїхати до сиваша Піта, чия хатина була за кілька миль униз річкою. Пітова жінка, індіянка з річки Стюарт, надіслала звістку, що занедужало її немовля, а Лашка, в якої напрочуд сильно розвинене було материнське почуття, глибоко вірила в те, що добре знається на дитячих хворобах, і була завжди готова глядіти дітей жінок, поки що щасливіших за неї.
Пентфілд повпрягав свої собаки і, посадивши Лашку в санки, вирушив униз руслом річки Бонанзи.
Повітря дихало весною. Мороз уже не дошкуляв, як узимку, і хоч сніги ще вкривали землю, мурмотіння та дзюркіт води свідчили, що залізні обійми зимові слабшають. Де-не-де слід провалювався попід кригу, і доводилося об'їздити ополонки. І саме в такому місці, де було ніяк розминутися двом санкам, Пентфілд почув усе ближче дзеленчання дзвоників і спинив свої собаки.
Ще мить, і на вузькому закруті з'явився запряг потомлених собак, що тягли тяжко навантажені санки. Біля тих санок ішов чоловік, і його манера поганяти здалася Пентфілдові дуже знайома; за санками простувало двоє жінок. Пентфілд знову перевів очі на погонича. То був Коррі. Пентфілд стояв і чекав. Він був радий, що Лашка з ним. Кращу зустріч було б важко влаштувати й нарочито, — подумав він. І чекаючи на них, він намагався уявити собі, що ж вони скажуть, що вони спроможуться сказати. Як на нього, то йому немає потреби говорити. Пояснення мали давати вони, і він був готовий їх вислухати.
Коли вони порівнялися, Коррі впізнав його й спинив свої собаки.
— Здоров, старий! — згукнув він і простяг Пентфілдові руку.
Пентфілд потис її, але холодно й мовчки. Тим часом надійшли обидві жінки, і він побачив, що друга — то Дора Голмс. Він скинув хутряного малахая, що його навушники метлялися від вітру, потис їй руку і повернувся до Мейбл. Вона хотіла кинутися йому назустріч, сяючи радістю й красою, але спинилася, немов розгубившись, перед його простягненою рукою. Він мав намір сказати: "Як ся маєте, місіс Гатчинсон?", але оте "місіс Гатчинсон" чомусь застрягло йому в горлі, і він тільки промурмотів: "Як ся маєте?"
Становище було таке ніякове й неприємне, що кращого Пентфілд не міг і бажати. Мейбл — цілком природно — збентежилась і захвилювалася; а Дора, що її, очевидячки, взяли як миротворицю, сказала:
— Що вам сталося, Лоуренсе?
Та, перш ніж він спромігся відповісти, Коррі потяг його за рукав, відводячи набік.
— Слухай-но, старий, що це має означати? — спитався Коррі, притишивши голос і показуючи на Лашку очима.
— Не розумію, Коррі, яке тобі до того діло, — глумливо відповів Пентфілд.
Але Коррі стояв на своему:
— Що то за індіянка у твоїх санках? Ніяк не збагну. Сподіваюсь, ти зможеш дати пояснення. Хто вона? Чия та індіянка?
Отоді Лоуренс Пентфілд зробив свій удар, і зробив його із таким спокійним вдоволенням, яке, здавалося, відшкодувало кривду, що йому заподіяно.
— Та індіянка — моя дружина, — промовив він, — місіс Пентфілд, до ваших послуг.
Коррі Гатчинсонові аж дух перехопило, а Пентфілд одвернувся від нього і підійшов до жінок. У Мейбл на обличчі було занепокоєння, але вона стримувала себе і, як видко, не мала охоти розмовляти. Він повернувся до Дори й запитав так привітно, ніби нічого не сталося:
— Як вам подорожувалося? Чи не дошкуляв ночами мороз? А як почуває себе місіс Гатчинсон? — додав він по тому, дивлячися на Мейбл.
— Ох, який же ви дурнесенький! — скрикнула Дора, кидаючись до нього і стискаючи його в обіймах. — Виходить, ви теж це прочитали? Я ж так і думала, щось тут не те, раз ви поводитесь так чудно!
— Я… я не розумію… — промурмотів він.
— Другого дня газета дала виправлення, — торохтіла Дора. — Ми й гадки не мали, що ви побачите той номер. У всіх інших газетах помилки не було, але, звичайно, ви прочитали саме ту нікчемну писанину.
— Стривайте, стривайте! Що ж ви хочете сказати? — спитав Пентфілд, якого відразу пойняв жах, немов він опинився край безодні.
Але Дора цокотіла далі.
— А вже коли стало відомо, що Мейбл і я збираємося на Клондайк, у "Двотижневику" написали, що тільки-но ми виїдемо з дому, на Мірдон Авеню стане сумно, в розумінні — самотньо, звичайно.
— Отже…
— Отже, місіс Гатчинсон — це я, — відповіла Дора. — А ви ввесь час думали, що то — Мейбл.
— Саме так, — повільно промовив Пентфілд. — Тепер я зрозумів… Репортер просто переплутав імення, а сіетлська та портлендська газети передрукували, як було.
Хвилину він стояв мовчки. Мейбл знову глянула на нього, і він побачив, що вона чекає. Коррі, здавалося, дуже зацікавив розідраний носак його мокасина, а Дора тим часом нишком позирала на незворушне обличчя Лашки, що сиділа у санях. Лоуренс Пентфілд дивився просто перед себе, вдивляючись у безнадійне своє майбутнє, де в сірій далині він бачив тільки собачий запряг, себе, і поруч — кульгаву Лашку.
Тоді він заговорив зовсім просто, дивлячись Мейбл у вічі:
— Дуже шкода. Мені й на думку не спадала така помилка. Я гадав, що ви побралися з Коррі. Але… там у санках сидить місіс Пентфілд…
Мейбл Голмс знесилено повернулася до сестри, немов тільки тепер відчула безмежну втому від тяжкої та довгої подорожі. Дора обняла її за стан. Коррі Гатчинсон все ще порався коло своїх мокасинів. Пентфілд швидко глянув на нього, на обох жінок, і попрямував до своїх санок.
— Ми не можемо стояти тут цілий день, адже ж на нас чекає Пітова дитина, — кинув він Лашці.
Довга пуга ляснула, собаки натягли посторонки, санки рвонули й помчали вперед.
— Слухай-но, Коррі, — гукнув Пентфілд, обернувшись. — Ти можеш оселитися в старій хаті. Вона вже давно порожнює. Я збудував нову, на пагорку.
ЗОЛОТЕ ДНО
Це оповідання — а воно правдивіше, ніж ви гадаєте, — про країну золотих копалень, отже, не диво, що в ньому йтиметься про чиєсь безталання. Власне, все залежить від того, як дивитися на речі. Вигадькові Мітчелу та Зачмеленому Білові, наприклад, вислів "безталання" видався б занадто слабким. А що в цій справі на їхню гадку найбільше покладатися можна, відомо всім на Юконі.
Восени 1896 року ці двоє приятелів спустилися до східного Юконового берега й витягли канадського човна з прикритого мохом сховища. На вигляд були вони не дуже знадливі. Вигарувавши ціле літо в пошуках золота, майже надголодь, вони страшенно обносилися за дорогу й так виснажилися, що ледве душа трималася в тілі. У кожного навколо голови дзижчав комариний вінець. Обличчя їм були пообмащувані синьою глиною. Кожен ніс грудку тієї ще мокрої глини і, як тільки вона висихала на обличчі й обсипалася, одразу ж натомісць намащував свіжої. В голосі їм бриніла скарга, рухи були роздратовані, все свідчило про безсоння та марну боротьбу з дрібною крилатою напастю.
— Ці комарі на той світ мене заженуть, — застогнав Вигадько Мітчел, коли човен трапив носом на течію і відійшов від берега.
— Не журися! Ми вже ось-ось будемо на місці, — відповів Зачмелений Віл, удаючи бадьорого, хоч його замогильний голос звучав тужно. — На Сороковій Милі ми будемо за сорок хвилин, а тоді… от чорт!
Він випустив весло й ляснув себе по шиї.